Розділ 5. Надія й рішучість

Після того як Гардін вийшов, Адріана важко опустилася в крісло.

Її тіло, яке щойно було таким стриманим, вольовим, незламним — раптом затремтіло. Сльози виступили на очах, покотилися по щоках. Вона затулила обличчя руками, намагаючись стриматися, але плечі здригалися від беззвучних ридань.

Карина кинулася до неї.

— Пані! Пані, заспокойтесь, — вона присіла поруч, обійняла за плечі. — Тримайте себе в руках, прошу вас. Усе буде добре. Не слухайте його, він не вірить, він тільки свого хоче. А Дункан... Дункан обов'язково прийде до ладу. Ось побачите.

І вона, наче дитина, яка хоче похвалитися доброю новиною, додала:

— Пані, а я ж воду з джерела принесла. Там, біля лісу, паломники ходять. І Дункан... він пив! Сам пив! Я йому дала, і він пив. Маленькими ковтками, але пив.

Адріана підняла на неї заплакані очі. Не повірила спочатку — надто болючою була надія, щоб дозволити собі в неї повірити. Але Карина дивилася так щиро, так радісно...

Вона взяла кружку, що стояла біля ліжка. Руки тремтіли. Обережно, боячись сполохати диво, піднесла до його губ.

Дункан лежав нерухомо. Він чув усе, аналізував, зважував. Якщо він зараз почне пити — вона повірить. Вона сподіватиметься ще сильніше. А він поки що не знає, чи зможе виправдати цю надію. Але якщо не питиме — вона зламається. Гардін виграє, навіть не встаючи зі свого місця.

Він зробив вибір.

Коли кружка торкнулася губ, він почав пити. Повільно, маленькими ковтками, ледь ворушачи губами — але пив. Вода стікала по підборіддю, але він пив. Не тому, що хотів видати себе, а тому, що не міг дозволити їй втратити надію. І ще тому, що спрага справді мучила, а цілюща вода з джерела могла допомогти тілу.

— Карино... — голос Адріани зірвався. — Він дійсно п'є. Господи, він дійсно п'є.

Вона дивилася на нього, і сльози текли з новою силою — але це вже були інші сльози. Не відчаю, а надії.

— Чудо, — прошепотіла вона. — Господи, дай йому сили.

Минуло кілька хвилин.

І раптом в животі в нього забурчало. Гучно, вимогливо, по-справжньому.

Організм прокидався, запускався, вимагав їжі. Вода і те, що він не припиняв працювати над тілом, дали результат. Це було добре. Це було дуже добре.

Адріана почула. Глянула на Карину — і в очах спалахнуло розуміння.

— Карино, — сказала вона твердо, витираючи сльози. — Іди на кухню. Терміново. Організуй, щоб приготували бульйон. Курячий, але не жирний. Сама проконтролюй, сама принесеш.

Вона на мить задумалася.

— Скажеш, що я захотіла їсти тут, у кімнаті. Це не викличе підозр у зайвих очей. Ніхто не повинен знати, що Дункан... що він приходить до тями.

Карина кивнула.

— І поклич Давида, — додала Адріана тихіше. — Хай буде біля дверей.

Карина вибігла з кімнати.

За кілька хвилин двері знову відчинилися — цього разу повільно, впевнено. До кімнати зайшов чоловік.

Вік — під шістдесят, але тримався так, ніби йому було сорок. Коренастий, міцний, середнього зросту. Руки великі, мозолясті — такі руки не знали спокою, тільки роботу й зброю. На лівій руці не вистачало мізинця, і шрами вкривали шкіру, наче мапа воєнних походів. Обличчя світле, обрамлене густою бородою — справжній вікінг, подумалося Дункану. Волосся, колись русяве, тепер пробивала сивина.

Це був Давид.

— Пані викликали, — сказав він.

Голос сухий, рівний — скоріше констатація факту, ніж запитання. У ньому відчувалася впевненість, характер, залізна воля. Людина, яка пройшла крізь вогонь, воду й мідні труби. Воїн до мозку кісток.

Адріана підвелася.

— Так, Давиде. Сідай, розмова буде.

Він не сів. Залишився стояти біля дверей, звичним рухом поправивши меча на поясі. Чекав.

Адріана не наполягала. Вона знала його досить довго, щоб розуміти: якщо Давид вирішив стояти — значить, так треба.

— Ти знаєш Дункана, — почала вона, глянувши на ліжко. — Знаєш, що він для мене. І знаєш, що Гардін... не дарма сьогодні приходив.

Давид кивнув. Обличчя залишалося незворушним, але в очах промайнуло щось — чи то розуміння, чи то давня, вистраждана ненависть.

— Я пам'ятаю, як твій покійний чоловік, — вів далі він, — і його батько, старий барон, свого часу мені допомогли. Коли караванщик кинув мене помирати під парканом. Як пса. А старий підібрав, виходив, дав роботу. Я свій борг пам'ятаю.

Адріана кивнула. Вона знала цю історію. Знав її, мабуть, і Дункан — старий, справжній Дункан. А тепер знав і він, той, хто лежав із заплющеними очима й слухав.

— Тому, Давиде, я прошу тебе, — Адріана підійшла ближче. — Ти повинен охороняти Дункана. І наглядати за Гардіном та його людьми. Я боюся, що вони щось задумують.

Давид знову кивнув. Мовчки, без зайвих слів. А потім, погладивши бороду, сказав: