Розділ 4. Вихорі

У цей час до кімнати зайшла інша жінка.

Вона була одягнена в чисте плаття, але простіше, ніж у Адріани — скромніше, без зайвих оздоблень. Вік — близько двадцяти років, сама худенька, тонка, наче билинка. Волосся чорне, довге, спадало на плечі. Голос ніжний, тихий — такий, що викликає довіру.

Він одразу зрозумів: служниця.

— Пані Адріано, — звернулася вона до матері того тіла, в якому він тепер перебував. — Ви б відпочили. Приведіть себе до ладу, поїжте. А я пригляну за паном Дунканом. Ви ж знаєте — мені можна довіряти.

Адріана підвела голову, витерла сльози.

— Я і так відпочила, Карино. А поїсти можна й тут.

Карина. Ім'я служниці.

Але Карина не відступала. Вона говорила м'яко, але наполегливо — видно було, що дбає про господиню не просто так, не з обов'язку, а щиро.

— Ви ж знаєте, мені можна довіряти, — повторила вона. — Я не підведу вас. І зразу покличу, якщо щось зміниться. Я не залишу пана Дункана самого. Мій брат Том у коридорі — він відразу покличе вас.

Вона говорила так ніжно, так переконливо, що Адріана здалася. Втома взяла своє, і вона погодилася.

— Добре, — видихнула жінка, підводячись із крісла. — Будь пильною. І в разі чого — кликати негайно.

Карина кивнула.

Адріана вийшла.

Дункан лежав із заплющеними очима, але думав. Чому вона так переживає? Чому не хоче залишати його самого? Може, справді є причина? Може, щось може трапитися?

Він діяв правильно — не видавав себе, чекав, спостерігав, аналізував. І в цьому переконався ще більше.

Карина постояла трохи біля дверей, прислухаючись, чи не повернеться Адріана. А потім підійшла до ліжка.

— Доброго дня, мій пане, — тихо сказала вона. — Як ви сьогодні? Ми за вас так переживаємо. І надіємося, що Господь вас не облишить. Ви неодмінно видужаєте.

Її слова були щирі. Він відчув це не розумом — тілом. Крихта енергії, ледь вловима, додалася всередину. Тепло розлилося по грудях, відгукнулося в кожній клітині.

Він продовжував працювати над собою — повільно, обережно, намагаючись просувати енергію далі, до пошкодженого хребта.

У цей час до кімнати зайшов хлопчик. Років п'ятнадцять, світловолосий, худорлявий, у простому домотканому одязі. Обличчя відкрите, але насторожене — він уважно оглянув кімнату, перш ніж зайти. У руках ніс дерев'яне відерце з водою, обережно ступаючи, щоб не розплескати. Поставив біля каміна, глянув на ліжко, на Карину — і мовчки вийшов.

Карина набрала води в миску, поставила на стілець біля ліжка. Взяла чистий рушник, вмочила його, обережно протерла йому обличчя.

— Пане, це вода з джерела, — тихо мовила вона. — Біля лісу. Вона цілюща. Туди навіть паломники ходять. Я зранку збігала, принесла вам.

Вода дійсно мала якийсь ефект. По тілу пройшла свіжа, прохолодна хвиля — енергія, легка, приємна, освіжаюча.

Цікаво. Треба буде розпитати про це джерело. І сходити самому, подивитися.

У горлі пересохло. Він відчув спрагу — сильну, настирливу, майже болючу. Хотілося пити. Але не можна видавати себе. Не можна ворухнутися, не можна відкрити очі.

Карина раптом завмерла. Подивилася на його губи — сухі, потріскані. І, наче відчувши його бажання, обережно взяла кружку, набрала води, притулила до його вуст.

Він почав пити. Повільно, маленькими ковтками, ледь-ледь ворушачи губами.

Карина побачила.

Її обличчя осяяла посмішка — щира, радісна, майже щаслива.

— Бачу, вам краще, — прошепотіла вона.

І в цю мить двері відчинилися.

До кімнати зайшов чоловік.

Він був літній — років за п'ятдесят, може, трохи більше. Обличчя суворе, важке, з глибокими зморшками. Але головне було не в обличчі. Головне — те, що випромінювалося від нього.

Неприємність. Загроза.

Карина, яка щойно сяяла, змінилася миттєво. Обличчя закам'яніло, тіло напружилося. Вона зробила крок — непомітний, але рішучий — стаючи між ним і ліжком, закриваючи його собою.

— Пане Гардіне, — її голос був рівним, але в ньому відчувалася напруга. — Вітаю вас. Пані Адріана щойно вийшла. Вона зараз прийде. Зачекайте, будь ласка.

Гардін. Дядько. Родич.

— Я прийшов провідати племінника, — сказав він. Голос грубий, владний, не терплячий заперечень.

— Усе добре, пане, — Карина намагалася говорити спокійно. — Пану Дункану краще. Він щойно навіть води випив.

Вона зрозуміла, що сказала зайве, і заметушилася:

— Тобто... я йому губи протерла, і він ніби... ворушив ними.

Гардін скривився, наче від болю.

— Що ти вигадуєш, дівко? — гримнув він. — Тільки Адріану тішиш марними надіями. Треба думати про майбутнє роду, а не про те, чого не може бути.