Розділ 3. Ім'я

Він не поспішав.

Перше, чого навчили його мільйони років існування — поспіх убиває. Поспіх — це помилка. А помилка зараз може стати фатальною. Другого шансу переродитися в нього не буде. Тому треба все роздивитися, проаналізувати, зважити кожен крок.

Він лежав нерухомо, заплющивши очі, і прислухався до себе. До цього нового, чужого тіла, що тепер стало його домом. Потрібен час, щоб синхронізуватися з його пам'яттю, щоб згадати — хто він, що з ним сталося, як жити далі. Не можна поспішати показувати, що прийшов до тями. Всяке можливо — може, це небажано для когось. Може, хтось чекає саме цього моменту.

Коли пам'ять відновиться, стане зрозуміліше. А поки — терпіння.

Він закрив очі й почав працювати з тілом. Повільно, обережно, намагаючись знайти зв'язок із енергією. Хоч би маленький, хоч би ледь чутний — щоб отримати початок магічної сили. Він не боявся, що ворог його знайде. Це інше тіло, чуже, не його. Закляття спрацювало ідеально — повністю замаскувало ауру, сховало його сутність так глибоко, що навіть якби ворог стояв поруч і дивився просто у вічі, він би не впізнав. Не скоро він набере ту силу, щоб його можна було виявити. Не скоро.

Енергія не піддавалася. Вона текла десь поряд, але він не міг її захопити, спрямувати, зцілити цим тіло. Самостійно не вийде. Потрібен хтось інший — але чи є тут такі лікарі? Він сумнівався. Якби були, це тіло вже давно б вилікували. Отже, розраховувати доведеться тільки на себе.

Медицина цього світу, судячи з усього, на примітивному рівні — відпадає. Залишається алхімія.

Цікаво, як вона тут? Які рослини ростуть у цьому світі, які інгредієнти можна знайти? І чи можна цим користуватися відкрито? Чи, може, тут правила інші — і за таке спалюють на вогнищі? Усе доведеться дізнаватися обережно, крок за кроком, не привертаючи уваги.

Він продовжував працювати з тілом. Потроху, ледь-ледь намагався просунути енергію по хребту, до враженої ділянки, щоб хоч якось запустити відновлення. Повільно, крапля за краплею.

Пройшло кілька годин.

І в цей час жінка прокинулася.

Вона схопилася з крісла рвучко, нервово — видно, що сон не приніс спокою, що тривога не відпускала навіть уві сні. Підійшла до ліжка, почала оглядати його, вдивлятися в обличчя — чи не отямився, чи не стало краще, чи є хоч якась зміна.

Побачивши, що він так само лежить без свідомості, вона заплакала.

— Сину... — голос тремтів, зривався, але вона намагалася говорити твердо. — Я знаю, ти сильний. Ти впораєшся. Ти прийдеш до тями. Ми залишилися вдвох. Твої брати загинули. Ми залишилися тільки вдвох — ти в мене єдиний.

Вона схилилася над ним, провела рукою по чолу.

— Дункане, я вірю в тебе. Ти завжди був сильний. Ти і після тих травм вижив. Виживеш і тепер.

Її віра, її слова — вони вдарили в нього чимось теплим, чимось таким, чого він не відчував мільйони років. Енергія, що ледь жевріла десь у глибині, раптом відгукнулася. Вона почала проходити по тілу швидше, вільніше, наче материнська любов розблокувала те, що не могла зробити жодна магія.

Він лежав із заплющеними очима, але чув усе. І розумів.

Дункан.

Тепер його зватимуть Дункан.

Старе ім'я буде забуте. Поки що. Принаймні доти, доки він не стане достатньо сильним, щоб згадати. А поки — він син цієї жінки. Він Дункан. І він має вижити. Заради неї. Заради себе. Заради того, щоб не допустити кінця.