Розділ 2. Нова плоть

Він відкрив очі.

У голові була каша. Частина знань зникла, розчинилася, наче її ніколи не існувало. Він не відчував у собі енергії — жодної іскри, жодного проблиску тієї сили, що колись переповнювала його єство.

Коли спрацювало заклинання, включився режим захисту. Він знав це, знав ще тоді, коли готувався до всього. Але знати і відчути на собі — різні речі. Знання та сила були повністю запечатані тепер. І повернути все виявиться не так легко. Можливо, навіть не вийде зовсім. Можливо, доведеться починати спочатку — з нуля, з першого кроку, з першого подиху.

І одне питання билося в голові, не даючи спокою: чи варто це робити взагалі?

Можливо, краще просто забути. Прожити звичайне життя — просте, тихе, людське. Без війн, без ворогів, без цієї вічної гонитви за силою, яка тільки забирає. Він же хотів цього спочатку. Хотів забути все і стати смертним.

Але той струмінь, що жив у ньому завжди — той, що давав бажання прагнути вищого, здобувати, рости, ставати сильнішим — не давав так поступити. Він пульсував десь у глибині, ледь чутний, але незламний. Бажання жити і розвиватися виявилося сильнішим за спокій.

Тим паче тепер була ціль. Ворог не забув про нього. Ворог мстив — і не зупиниться. Він однаково буде шукати. Потрібні залишки, часточки його сутності, щоб провести ритуал. Отримати знання, які сам не може здобути. Це майже нереально — але він знав, що той ритуал існує. І для нього не потрібне тіло, не потрібен розум. Лише суть. Саме єство.

Якщо ворог здобуде його — все, чим він був, і сила, яку він оберігав, стануть чужими. Це буде кінець. Для нього. Для всього.

Він не міг цього допустити.

Повіки були важкі — майже пудові, наче хтось налив у них свинцю. Тіло не слухалося. Чуже, незвичне, воно лежало нерухомо, і кожна спроба ворухнути хоч пальцем віддавалася глухим опором, наче кінцівки були не його власні.

Він заплющив очі й зосередився. Сканування — те, що лишилося з ним навіть після всього, те, що не потребувало сили, лише свідомості — промайнуло тілом, зчитуючи, аналізуючи, вибудовуючи картину.

Тіло було інше. Молоде. Чоловік віком близько вісімнадцяти років, зріст десь сто вісімдесят п'ять сантиметрів. Статура міцна, жилава — видно, що господар знав фізичну працю чи військові тренування. Але зараз тіло було виснажене. Хвороба, що тягнулася не один тиждень, залишила слід — воно виглядало худуватим, втомленим, вимотаним до краю.

Травма хребта. Свіжа, але не зовсім — минуло, мабуть, з місяць чи трохи більше. Саме тому тіло не слухалося, саме тому ця мертва важкість у кожному русі. І саме тому воно було в такому стані — людина, що місяць пролежала прикутою до ліжка, не могла виглядати інакше.

І тоді він зрозумів.

Його перекинуло сюди. Свідомість — точніше, душа, якщо можна так сказати — знайшла прихисток у цьому тілі в ту саму мить, коли власний господар помер. Коли спрацювало закляття. Воно зберегло оболонку — і направило його сюди. Саме на це було розраховане закляття захисту. Він не міг собі дозволити захопити живе тіло з живою свідомістю. Це не в його принципах. Не в його моралі. Тому тіло мало бути вільним — і воно було.

Він лежав на ліжку. Кімната, в якій він опинився, дихала чимось давнім, знайомим — стиль, оздоблення, навіть запахи вказували на час, схожий на феодальний лад, на те, що люди називають середньовіччям.

Усередині було небагато, але чисто. Кожна річ на своєму місці — відчувалася рука охайної, дбайливої господині. Збоку, біля стіни, стояв камін. У ньому горіло вогнище, дрова потріскували, розкидаючи навколо себе тепле, живе світло. Запах дерева й легкого диму витав у кімнаті, але не воняло паленим — відмінна вентиляція давалася взнаки, і догляд, і турбота.

Неподалік, у спеціальному закріпленому місці, стояли обладунки.

Він пізнавав їх поглядом, зчитуючи кожну деталь, кожен слід. Явні ознаки битви — м'ятини, подряпини, вм'ятини, що частково виправили, але не змогли приховати до кінця. Металеві, залізні — без жодних ознак магії, без покращених сплавів, без рун. Звичайна людська робота. Кольчуга з металевими вставками. Шолом відкритого типу, напіввідкритий — такий, що давав огляд і захищав голову.

Поряд стояла зброя.

Меч — у спеціальному кріпленні, явно бойовий, полнотрашник, яким можна битися як однією рукою, так і двома. Він мав візерунки на гарді, в руків'я був вставлений камінь — оздоблення, що надавало зброї красивого вигляду. Але досвід, накопичений тисячоліттями воєн, підказував йому: це не прикраса. Це бойова зброя. Кожен елемент, кожна деталь працювали на одну ціль — убивати.

Поруч із мечем лежав кинджал. Такий, що міг стати як запасним варіантом, так і зброєю для лівої руки — для того, хто має відповідну фізичну силу та навички. І він мав. Колись.

Усе це — меч, кинджал, обладунки — було розміщено з розумінням. Тепло від каміна обігрівало їх частково, не даючи металу ржавіти, але водночас не надто близько, щоб не зіпсувати. Хтось дбав про цю зброю. Хтось знав, що робить.

У кімнаті стояв невеликий письмовий столик. Перо, чорнило, аркуші — хтось тут писав, вів записи, можливо, рахував чи міркував. Біля столика, у кріслі, сиділа жінка.

Вона спала.