Розділ 1. Тінь Заклятого Ворога

На вулиці був вечір, майже зимова ніч. Сніг укрив землю невеликим шаром і скрипів під ногами. Він ішов без освітлення, але світив місяць, і сніг усе відбивав — усе було видно навколо.

У цей час він відчув їх. Два вихори збирали сніг, наче аномалія, але він відчув, що це вони. Хоч він і запечатав свою силу, щоб його не могли знайти, вони якимсь чином це зробили. Він хотів забути все і жити звичайним життям, як простий смертний, але не судилося.

Він розумів: чим більше він відкриє сили, тим сильніший ворог прийде. І для того, щоб розпечатати свою силу, зірвати печаті, які він сам наклав, потрібна енергія, якої в нього немає. Це потрібно робити поступово, накопичуючи її. Коли він ставив ці печаті, обмежуючи силу, він її і втрачав.

Іронія долі. Парадокс. Рок карми. Чи це щось інше? — подумав він.

Той, у кого давно не було імені. Воно забулося, загубилося з тисячоліттями, із сотнями років — для цього світу, де він зараз, це нереально.

Тому він вирішив інакше. Досвід — ось що лишилося при ньому. Мільйони років існування, тисячі битв, сотні світів — усе це тепер стало його єдиною зброєю. Не магія, не та давня сила, що колись підкорювала реальність, а лише власне тіло, лише фізична міць, яку він накопичував століттями. Якщо так взагалі можна було сказати — "фізична", бо навіть зараз, запечатаний, він відчував у собі те, чого не мали звичайні люди.

Раніше він володів не просто магією. Магія — надто вузьке слово для того, чим він був колись. То була сила всієї його сутності, сама його природа, та божественна іскра, що горіла в ньому з початку часів. Зараз вона спала глибоко під печатями, ледь жевріючи десь у самій середині єства, але він знав: вона там. Вона чекає.

І він вступив у цей бій.

Бій був просто нереальний. Як людина без сили магії могла битися з цими створіннями? Посланниками того, кого не називають. Вони були частинами його — малими часточками тієї сили, якої не витримують цілі світи.

Але він зміг.

Бій був фантастичний. Проста міць тіла, що використовувала лише енергію цього світу — зовні, не накопичуючи в тіло, а оболонкою навколо свого тіла. Удари пробивали створіння наскрізь. Одне вже було повністю знищене. Інше наближалося.

Він відчував, як енергія світу обтікає його, стає продовженням рук. Кожен удар віддавався в тілі, але болю не було — лише холодна ясність. Він бачив кожен рух ворога, кожну сніжинку між ними.

І вже в той момент, коли ворог майже був переможений, він отримав той магічний удар. Дзеркальний.

Як виявилося, у створінні було запечатане закляття. Таке готують віками. Навіть сотнями віків. Таким не розкидаються — це секретна зброя. А отже, ворог готувався. Він боявся. Прораховував усе наперед і чекав цього моменту.

Удар увійшов у нього раптово — не біль, а щось чуже, холодне, що розлилося всередині, випалюючи. Він відчув, як тіло дерев'яніє, як оболонка навколо нього сиплеться прозорим пилом, як енергія світу відступає.

Це повинен був бути кінець. Для всієї оболонки. Навіть зерно сили не допомогло б — воно мало згоріти повністю. Ворог дійсно витратив багато своєї сили. Навіть частину своєї божественної іскри. А отже, він боявся. Дуже боявся повернення — якщо пішов на таке.

Але й він був не просто вищою силою колись. Він теж готувався до всього. І спрацювало його закляття — не нападу, не помсти, а захисту. Переродження. Спасіння.

Віддача була дуже сильна. Він не знав наслідків цього — і відчув, як його поглинає тьма. Потім падіння в безодню. Чи навіть незрозуміло куди — просто падіння, без дна, без напрямку. А потім повна втрата свідомості. Пустота. Наче небуття.