Розділ 3

Скрип важких кутих воріт пролунав як передсмертний хрип. Тягучий, брязкаючий звук іржавого металу ледве прорвався крізь щільну, безперервну стіну дощу.

Лючия здригнулася. Всередині екіпажу було холодно, але цей звук змусив крижаний дрож пробігти самим хребтом. Вона сильніше закуталася в наскрізь промоклий дорожній плащ, хоча щільна вовна вже давно перестала гріти. Великі краплі безжально тарабанили по дерев'яному даху карети, зливаючись у монотонний, глухий і гнітючий гул. Дощ змивав світ зовні. Але для неї цей шум був єдиним вікном у реальність. У її власному світі, раптово й жорстоко зануреному в абсолютну, задушливу темряву, цей гул залишився єдиним джерелом світла.

Колеса з чавкаючим звуком просіли в глибоку багнюку. Екіпаж нарешті зупинився, небезпечно нахилившись.

Дверцята зі стукотом відчинилися. В обличчя вдарив різкий, пронизливий порив осіннього вітру. Він приніс із собою запахи. Лючия втягнула повітря, і її горло стислося. Пахло мокрим, розкришеним каменем, прілим листям, застояною водою і чимось ще… глибоким запустінням, що в'їлося в самі стіни. Так пахне не просто старість чи бідність. Так пахне забуття.

- Приїхали, міледі, - сухо кинув кучер, не обтяжуючи себе спробою подати їй руку.

Лючия ковтнула клубок, що підступив до горла. Насилу переставляючи онімілі від холоду й довгої, тряскої дороги ноги, вона ступила в невідомість. Багнюка миттєво чавкнула під підошвами тонких туфель, поділ сукні намок, прилипаючи до щиколоток.

Її права рука, схована під плащем, до побіління кісточок стиснула гладку, різьблену рукоять довгої дерев'яної палиці. Вона виставила її перед собою. Один легкий, невпевнений дотик наконечника до слизької бруківки.

Тук.

У її розумі, на тлі суцільної, непроглядної чорноти, миттєво спалахнула примарна, абстрактна картина. Вібрація звуку, вловлена її загостреним слухом і підсилена залишками магії, стрімко розбіглася подвір'ям тонкими сріблястими нитками. Звук відбивався від поверхонь, вимальовуючи в її уяві тьмяні, спотворені контури реальності.

Картина, яку намалювала їй ця слабка луна, була гнітючою. Величезний простір, що давив своєю порожнечею. Звукові хвилі не зустрічали на своєму шляху нічого живого. Ні слуг, що метушаться, накидаючи плащі на плечі гостей. Ні коней, що пирхають. Ні возів із припасами. Лише високий, масивний і абсолютно мертвий фасад маєтку бовванів прямо по курсу.

Лючия зробила ще один крок.

Тук.

Її внутрішній «погляд» ковзнув по стінах. Кам'яна кладка була порита глибокими тріщинами - вона «бачила» їх через глуху, видозмінену луну дощових крапель, що били по каменю. Будинок жадібно, немов знемагаючи від спраги, вбирав вологу.

Дім Мортенів помирав.

І це відчувалося не лише у дзвінкій порожнечі подвір'я. Простір навколо був фізично важким, майже повністю позбавленим мани - тієї незримої, теплої пульсуючої енергії, що тече в живих людях і квітучих місцях. Повітря тут було прісним, холодним і колючим, як зола.

- Сюди… обережніше, сходинки, міледі, - пролунав попереду скрипучий, надтріснутий голос.

Лючия повернула голову на звук, хоча її незрячі очі залишилися нерухомими за смужкою мереживної тканини. У темряві, що її оточувала, вона вловила слабкий, мерехтливий згусток мани. Тьмяний, ледь помітний вогник людського тепла, що належав, мабуть, слузі, який її зустрічав. Енергія в ньому текла болісно повільно, видаючи похилий вік, застарілі травми та накопичену, непідйомну втому.

Це було єдине світло в цьому мертвому місці. І вона пішла на нього.

Лючия кивнула, не зронивши ні слова. У неї просто не було сил говорити. Вона дозволила старому взяти себе за лікоть і повести під дах, подалі від крижаного дощу.

Усередині будинок зустрів її затхлим, густим запахом старої розсохлої деревини, вогкості й пилу, що в'ївся в килими. Пахло так, ніби тут не відчиняли вікон цілу вічність.

Стук її палиці - тук, тук, тук - луною розносився довгими коридорами. Звук відскакував від високих голих стін, від зачинених дверей, від порожніх п'єдесталів, малюючи в її голові заплутаний лабіринт із порожнечі. Ні швидких кроків прислуги. Ні приглушеного шепоту голосів. Ні дзвону посуду. Нічого. Лише важка тиша склепу, що давила на плечі, порушувана тільки її власним переривчастим диханням і глухим, віддаленим шумом дощу за спиною.

Вона була виснажена. Фізично - від холоду й болю, що все ще пульсував під пов'язкою на обличчі. Морально - після суду, що позбавив її зору, після зради батька і перекресленого життя.

Але тут, зупинившись посеред запиленого холу, вона раптом відчула дивне полегшення. У цьому царстві абсолютного забуття їй хоча б не треба було прикидатися. Мертвий дім Мортенів не вимагав від неї ідеальної постави та фальшивих усмішок. Він просто приймав її - таку ж зламану, осліплу і спустошену - у свої холодні, байдужі обійми.

Дворецький вів її крізь анфіладу темних коридорів. З кожним кроком температура навколо ніби падала, а гнітюча тиша ставала дедалі щільнішою. Нарешті човгання кроків старого завмерло. Почувся брязкіт важкого ключа, і масивні двері з протяжним, болісним стогоном відчинилися.

З кімнати війнуло так різко, що Лючия мимоволі відсахнулася. Це більше не був запах вогкості чи старого дерева. Це був густий, задушливий сморід лазарету. Повітря було просякнуте гіркими цілющими травами, камфорою, їдкою маззю і нудотно-солодкуватим, металевим запахом старої запеченої крові.

Так пахне відчайдушна, програна боротьба за життя.

- Ваш чоловік, міледі, - ледь чутно вимовив старий. У його надтріснутому голосі не було ні урочистості, ні офіційного етикету. Лише глуха, бездонна скорбота.