Розділ 1

Осінь 688 року за календарем Омніса видалася вогкою, забарвивши стародавні, безкраї ліси Галлійського королівства в глибокі, немов кровоточиві відтінки багрянцю і пожовклого золота.

Саме тут, у самому серці цих незайманих, густо просочених первісною маною лісів, височіли велетенські шпилі Великої Галлійської Академії. Це місце не було просто навчальним закладом, де юні розуми осягали таємниці світобудови. Академія була жорстоким монолітом влади і традицій. Суворі закони корони проголошували чітко: кожен аристократ, чия кров претендує на землі, вплив і титули, зобов'язаний пройти тут повний курс навчання. Відмова прирівнювалася до державної зради. За спробу приховати дитину від Академії слідували негайні каральні заходи: позбавлення всіх привілеїв, конфіскація земель і колосальні штрафи.

За задумом монархів, за цими високими, прикрашеними захисними рунами кованими воротами всі студенти ставали рівними перед магією і законом. Сюди привозили і геніальних, неймовірно обдарованих простолюдинів, чия сила пробилася крізь злидні, і надмінних дітей вищої знаті. Навіть важка хвороба або фізичне каліцтво не були виправданням - каліки-аристократи, що пересувалися у візках або за допомогою левітаційних чар, зобов'язані були відвідувати лекції нарівні зі здоровими. Система не терпіла слабкості.

У цих же величних стінах, що тиснули своєю історією, навчалася і Лючия Ноарель, єдина дочка віконта Луї Ноареля.

У ті дні її світ ще не був розколотий навпіл і не був занурений у темряву. Лючия славилася своєю винятковою, витонченою красою, яка виділяла її навіть серед найвишуканіших леді двору. Її довге, густе руде волосся спадало по плечах, нагадуючи людям пелюстки рідкісних, вогненних оксамитових квітів. Високий зріст, бездоганна, горда постава та акуратні, по-справжньому аристократичні риси обличчя підкреслювали її природну грацію. Коли вона йшла лункими мармуровими коридорами Академії, погляди мимоволі приковувалися до неї.

Але справжнє обожнювання натовпу обрушувалося на неї тоді, коли поруч ішов її наречений.

Габріель Лакруа. Син і прямий спадкоємець могутнього герцога Анрі Лакруа. У світських колах, перешіптуючись за спиною, його називали не інакше як «Ангелом». Пишне, ідеально укладене золотисте волосся, що спадало на лоб, пронизливі, кришталево-блакитні очі та неймовірно м'які, правильні риси обличчя робили його схожим на ожилу фреску з головного храму Омніса. Його усмішка обеззброювала, його манери були бездоганні.

Оточуючі дивилися на них з неприхованою, пекучою заздрістю. Увесь світ Галлії бачив у них ідеальну, сліпучу пару, народжену для величі та процвітання.

Але правда, прихована за важкими дубовими дверима їхнього спільного столичного особняка, була потворна, як гниюча рана.

Їхній союз був абсолютно мертвим. Це був виключно холодний, розважливий політичний шлюб, викуваний сталевими амбіціями і жадібністю двох сімей. Про любов, пристрасть чи навіть просту людську симпатію не йшлося й мови. Наодинці вони поводилися як дві чужі, глибоко неприємні одна одній людини, які волею злого фатуму опинилися під одним дахом.

Габріель вічно пропадав на тренувальних плацах, доводячи до досконалості своє мистецтво магічного фехтування, або гуляв у закритих аристократичних клубах до самого ранку. Лючия ж ховалася від його крижаної байдужості в запорошених бібліотеках, маніакально заучуючи складні плетіння захисної магії. Їхнє спілкування вдома зводилося до сухих, офіційних кивків під час зустрічі в коридорі.

Але варто було їм вийти у світ, варто було розпочатися королівському балу чи світському рауту, як на них спрямовувалися десятки очей. Тієї ж секунди вони надягали на себе маски безмежно люблячих нареченого і нареченої, ідеально, до нудоти правдоподібно граючи свої ролі заради репутації сімей.

Ця фальшива, виснажлива ідилія тривала до тієї самої фатальної, дощової ночі.

Напередодні ввечері до їхнього особняка з несподіваним візитом, що не передвіщав нічого доброго, прибув віконт Луї Ноарель. Чоловік, чиї очі завжди дивилися на Лючию не як на дочку, а як на інструмент із цінником, увірвався до її покоїв. Він жорстоко, не соромлячись у виразах, вичитав її. Віконт був у цілковитій люті від того, що через довгі місяці заручин і спільного проживання Лючия досі не носить під серцем спадкоємця Лакруа.

- Ти повинна прив'язати його до нашого роду намертво! - шипів віконт, боляче, до хрускоту кісток стискаючи її тонке зап'ястя. Від нього тхнуло дорогими сигарами, коньяком і відчаєм банкрута. - Мої борги ростуть. Мені потрібен важіль тиску на старого герцога, інакше нас розтопчуть! Іди до нього цієї ночі. Зваб його. Опої зіллями, якщо він не хоче тебе тверезим! Зроби те, для чого тебе ростили і годували всі ці роки, інакше ти перестанеш бути моєю дочкою!

Його слова вдарили її навідмаш, болючіше за будь-який ляпас. Але Лючия не сміла відмовитися. У цьому жорстокому, просякнутому інтригами світі вона сама була лише річчю, красивою лялькою в руках амбітного батька. У неї не було ні прав, ні захисту, ні голосу.

Згораючи від приниження, відчуваючи, як по щоках течуть гарячі сльози безсилля, глибокої ночі Лючия піднялася з ліжка. Вона накинула на плечі тонкий шовковий халат, який зовсім не грів, і безшумно, немов привид, пішла темними коридорами особняка до покоїв Габріеля. У будинку панувала мертва, дзвінка тиша, що переривалася лише монотонним, тужливим стукотом великих крапель дощу по високих вікнах.

Підійшовши до масивних різьблених дверей спальні нареченого, вона завмерла, намагаючись вгамувати тремтіння в руках. Вона вже занесла долоню, щоб несміливо постукати, але раптом рука застигла в повітрі.

Важкі двері були прочинені на вузьку щілину. Зсередини, крізь смужку теплого світла, доносилися приглушені голоси.

Один із них, безсумнівно, належав Габріелю. Але він зовсім не звучав як оксамитовий, впевнений голос усіма улюбленого «Ангела». У ньому протягала гарячкова, майже звірина паніка і роздратування. Другий голос був жіночим. Тонким, що переривався на істеричні схлипи і був сповнений абсолютного відчаю. Лючия впізнала його. Це була Марі - дочка одного з впливових столичних баронів.