Розділ 2

Сон Лючиї був коротким, уривчастим і важким. Жорстка дерев'яна підлога біля ліжка лорда Мортена не принесла справжнього відпочинку, лише дозволила змученому розуму на пару годин провалитися в темне забуття.

Її розбудив звук. Тихий, але наполегливий стукіт у масивні дубові двері, а потім - приглушений жіночий голос.

Лючия здригнулася і різко розплющила очі, хоча для неї це не мало жодного значення: світ залишався все таким же безпросвітно-чорним. Тіло затерпло від незручної пози, а плече, яким вона спиралася на ліжко Аскольда, болісно нило. Дівчина наледве піднялася на ноги. Пальці звично занишпорили по підлозі, поки не наштовхнулися на гладке дерево тростини.

Вона вдарила металевим наконечником тростини об кам'яну плиту підлоги. Стук. Звукова хвиля миттєво розійшлася кімнатою, і в голові Лючиї абстрактними, сріблястими нитками змалювалися контури простору. Вона «побачила» громіздке ліжко, нерухому постать чоловіка на ньому, високі шафи і двері, за якими пульсував невеликий, але напрочуд теплий згусток чужої мани.

Лючия підійшла до дверей і повернула важку ручку.

На порозі стояла літня жінка. Лючия вловила запах сухих трав, крохмалю та свіжоспеченого хліба.

- Пробачте, що потурбувала ваш сон, міледі, - голос жінки був м'яким, з легкою хрипотою, що видавала вік. - Мене звати Марія. Я няня лорда Аскольда… виховувала його з самого дитинства.

Марія завагалася на секунду, наче не знаючи, як звертатися до цієї лякаюче тихої, сліпої дівчини з мереживною пов'язкою на очах, яка тепер стала господаркою цього проклятого дому.

- Ви, мабуть, зовсім без сил з дороги, - м'яко продовжила няня. - Дозвольте мені нагодувати вас. Вечеря давно готова.

Тільки зараз Лючия усвідомила, як сильно у неї звело шлунок. З часів суду вона практично нічого не їла. Дівчина коротко кивнула:

- Так… дякую. Я буду вам вдячна.

Марія обережно, щоб не налякати, взяла Лючию за вільну руку. Її долоня була шорсткою від багаторічної праці, але теплою і впевненою.

Вони повільно пішли коридорами. Маєток був воістину велетенським. Лючия відчувала це з того, як довго затухало луна їхніх кроків, гублячись десь високо під склепінчастою стелею. Повітря тут було просякнуте запахом старого дерева, воску та збройової сталі. На стінах висіло безліч портретів, що свідчило про давність роду, але Лючия «бачила» лише холодні, мертві стіни величезного лабіринту.

Нарешті вони зайшли до просторого приміщення. Марія посадила дівчину за довгий обідній стіл. Поверхня дерева була поцяткована дрібними подряпинами - слідами багатьох поколінь, що обідали тут.

- Я зараз усе принесу, міледі, зачекайте хвилину, - сказала няня, і її кроки почали віддалятися.

Лючия залишилася сама. Величезна кімната занурилася у важку тишу, яку порушували лише два звуки. Десь далеко на вулиці з глухим металевим брязкотом зачинилися важкі ковані ворота - мабуть, старий дворецький замикав маєток на ніч. А прямо тут, над головою Лючиї, розмірено і гулко цокав старовинний настінний годинник. Цей монотонний звук ніби відраховував час, що витікав із цього помираючого дому.

За п'ять хвилин кроки Марії повернулися. Лючия почула стукіт металевого таця об стіл. Няня відкрила кришку, і в повітрі миттєво розлився густий, апетитний аромат гарячого м'ясного рагу та свіжого хліба.

- Прошу вибачити нас за таку скромну вечерю, господине, - у голосі няні зазвучали винуваті нотки. - Зазвичай таку їжу подають хіба що в будинках дрібних баронів, і вона зовсім не личить столу родини рівня графів чи герцогів… Але з провізією у нас зараз великі труднощі.

Мортени були одним із найвеличніших родів королівства, і те, що їхній спадкоємець і його дружина змушені харчуватися як звичайні найманці, було справжньою образою для їхнього статусу. Але Лючиї було плювати на статуси. Вона занадто втомилася від золотих кліток та отруйних бенкетів.

- Все гаразд, Маріє. Пахне чудово, - щиро відповіла дівчина.

Намацавши виделку, вона почала їсти. Рухи її були акуратними й граційними, як і личило аристократці, попри сліпоту та страшний голод. Їжа здавалася найсмачнішою з усього, що вона куштувала за останні місяці.

Коли трапеза була закінчена, Марія м'яко промовила:

- Дозвольте, я проведу вас до вашої кімнати, міледі. Вам потрібно як слід відпочити.

Лючия кивнула. Няня взяла її під лікоть, і вони знову занурилися в лабіринт коридорів.

Ідучи крізь тишу маєтку, Лючия все ясніше розуміла одну дивну річ. Її ехолокація, яка чуйно реагувала на будь-які вібрації, не вловлювала більше нікого. Ні метушні покоївок, ні шепотіння лакеїв, ні кроків варти.

- Де всі ваші слуги? - тихо запитала дівчина, порушивши тишу.

Марія важко зітхнула.

- Втекли. Щойно молодий пан упав у кому… ще деякий час частина прислуги залишалася. Але як тільки почалися труднощі з фінансами, вони розбіглися як щури. Грошей лорда Руссо - нашого єдиного вірного васала - заледве вистачає на найпростіше прожиття та оплату величезних королівських податків за землі. Але ми нескінченно вдячні й за це.

Лючия замовкла, обмірковуючи почуте. Пазл не складався в її голові. Вона нерішуче стиснула ручку тростини.

- Але… я чула, що пан Аскольд повалив Короля Драконів. Він урятував нашого короля і всю правлячу родину. Хіба монарх не повинен повністю фінансово забезпечувати дім Мортенів на знак вдячності?

Кроки Марії на секунду сповільнилися. В її мані знову спалахнула гіркота.

- Він підтримує, міледі, - слова няні прозвучали глухо, наче притиснуті тягарем несправедливості. - З казни виділяються величезні суми. Тільки от дев'яносто відсотків цих виплат до нас просто не доходять. Осідають у кишенях міністрів та лордів, яким доручено їх передати. А ті крихти, що все ж таки добираються до маєтку, тут же повертаються в казну на сплату земельних податків. Ніхто не боїться обкрадати сплячого Драконоборця.

У повітрі повисла важка, незручна тиша. Ця правда оголювала все уродство того самого вищого світу, який так жорстоко обійшовся і з самою Лючиєю.