Розділ 3

Маєток, до якого ми прямували, знаходився на острівці посеред водосховища. Щоб дістатися до нього треба було проїхати мостом, який так жалібно рипів, що я малодушно вчепилася руками в диван і зі страхом дивилася з вікна карети.

- Не бійтеся, Гвенето, - спробував заспокоїти мене Загір. - Цей міст не такий слабкий, як здається.

- Ви у цьому впевнені? – я з побоюванням вдивлялася в дерев'яні перекриття.

- Так, я їжджу цією дорогою вже не вперше за останні пів року. Жодного разу нічого не сталося. Але Ілліор у будь-якому разі вже зібрався його перебудовувати.

Кивнувши, скоріше відвернулася. Кожен погляд на хитку конструкцію змушував серце злякано тріпотіти в грудях. Я не боялася висоти, але стрімка течія внизу мене лякала. Для дівчинки, яка виросла в місті, розташованому на річці, я занадто боялася води. Навіть не знаю, коли зародився цей страх, здавалося, що я народилася з ним. Варто було побачити бурхливу течію або усвідомити наявність глибини у водоймі, і я злякано застигала на місці, не в змозі поворухнутися.

- Я добре плаваю, - раптом повідомив Загір. Здивовано обернулася до нього, а чоловік підбадьорливо посміхнувся: - Не хвилюйтеся, поки ви працюєте на мене, я не дозволю вам навіть намокнути. Тож постарайтеся розслабитися, Гвенето, вам тут нічого не загрожує.

Міст нарешті закінчився. Колеса торкнулися земляної дороги, карета поїхала швидше. Розтиснувши пальці, що вчепилися в сидіння, я зніяковіло посміхнулася й опустила голову:

- Вибачте, просто боюся води.

- Це я помітив, - продовжував м'яко посміхатися співрозмовник. - Але я не брешу, Гвенето, поряд зі мною ви в безпеці.

Не знаю, що такого особливого було в цій звичайній фразі, але я чомусь повірила. Навіть дихати стало простіше.

Екіпаж зупинився на під'їзному майданчику великого особняка. Громіздка триповерхова будівля з темно-коричневого каменю завмерла посеред зеленого лісу, як пам'ятник минулому великої імперії. Напевно, споруда будувалась ще в ті часи. Вона більше нагадувала палац, ніж приватний будинок.

- Загір, вітаю! - веселий оклик змусив мене відірватися від розгляду архітектури та перевести погляд на чоловіка, що наближався до нас. Знову демон! Високий шатен у темних штанях і сорочці із закоченими рукавами наближався швидким енергійним кроком. Обличчя з широкими вилицями осяяла білосніжна ікласта посмішка. Тільки зараз я справді помітила, що зубів у демонів більше, ніж у людей. Напевно, вперше бачила настільки відкритий вищир.

Чоловік потис руку ректорові, а потім повернувся до мене.

- Місіс Гвенета Лурі, - представив мене Загір. - Вона лінгвіст, знає три мертві мови. Мені пощастило знайти її, коли вона прибула з Арноли.

- О, то ви гостя Ізаріди, - незрозуміло чому зрадів демон. Він ступив до мене, простягнувши руку. Я без вагань подала свою. Чоловік стиснув мою долоню, представившись: - Ілліор ат Янрі. Це саме для мене Загір шукав перекладача. Чи лінгвіста? Я не зовсім розумію, чим ви відрізняєтеся, тому вибачте якщо раптом ображу вас.

- Нічого страшного, ви не повинні в цьому розбиратися, - чемно посміхнулася, акуратно вивільняючи свої пальці. Ілліор вдячно хитнув головою, відступив на крок назад і вказав рукою на особняк.

- Давайте, я спочатку проведу вам невелику екскурсію, поки готується обід. Ви приїхали навіть раніше, ніж я сподівався.

- Можливо, варто одразу перейти до справи? - піднявши брову, з цікавістю оглянула чоловіка. Він одразу насупився, як скривджена дитина.

- Місіс Лурі, перед вами стоїть чоловік, який зміг купити літню резиденцію імператора, а ви не дозволяєте мені повихвалятися!

Це було сказано так серйозно, що я не втрималася і пирснула зі сміху, скоріше прикривши рота долонею. Ілліор задоволено усміхнувся, радіючи, що його жарт вдався, і вимовив уже спокійніше:

- Хочу трохи розповісти вам про історію цього місця. Дружині вчора повідомили, що особливості деяких мов зумовлені місцями їх виникнення. Можливо, трохи історії допоможе вам швидше зрозуміти зміст тих ієрогліфів, які ви побачите.

З цим аргументом я мала погодитися. У ньому був сенс, ось тільки мене зацікавило інше:

- А чому ви вважаєте, що ієрогліфи відносяться саме до цього місця? Адже ми на території Ізаріди. Наскільки пам'ятаю, ці місця завжди належали імперії.

Ілліор зупинився. З його обличчя повільно, мов віск, сповзла широка посмішка. Він двічі здивовано кліпнув, а потім перевів погляд на Загіра:

- Ти не сказав місіс Лурі про природу виникнення символів?

Від його питання мені стало ніяково. Вітерець, що несподівано зірвався, пройшовся по оголених ділянках шкіри. Загір склав руки на грудях і мотнув головою:

- Ні, не казав. Я обіцяв привезти тобі лінгвіста, а решту ти можеш розповісти сам, якщо вважаєш це за потрібне.

Нахмурившись, переводила погляд з одного демона на другого. Новий господар імператорського палацу розгублено пошукав щось поглядом під ногами, потім знову глянув на мене. Через секунду він повернув собі добродушний вигляд, хоч колишня розкішна усмішка більше не з'явилася на його губах.

- Добре, я сам все поясню. Ходімо, місіс Лурі.

Він махнув рукою, запрошуючи йти за ним і попрямував у бік від входу в особняк.

- Це місце колись було повноцінною частиною суші, - почав свою розповідь Ілліор. - До спорудження греблі. А потім вода піднялася, утворилося штучне море і все довкола затопило. Але палац був пам'ятником архітектури, й через це острівець підняли. Щоправда, управителям Ізаріди в якийсь момент здалося, що резиденція імператора приховує в собі надто багато імперської символіки, і зберігатися як пам'ятник не може. Звідси вивезли все цінне, а маєток виставили на продаж. Я його другий власник. Перший тут практично не жив, використав кілька разів для вечірок із друзями, а потім продав.

Ми піднялися на невелику височину, звідки було видно майже всю територію навколо будинку, ліс та водну гладь. Мій погляд відразу прикували грозові хмари, що насувалися на нас.