Глава 2.

Наступного ранку Марк повернувся до кургану. 

Туман стелився низько, наче сама земля не хотіла відкривати своїх таємниць. 

Археолог ішов повільно, тримаючи в руці той самий металевий диск, який тепер здавався йому живим. 

Підійшовши до розкопу, він відчув, як щось змінилося: земля навколо кургану ніби дихала. Повітря було густе, насичене запахом заліза й дощу.

Марк установив диск на місце, де його знайшов. Торкнувся - і метал засвітився зсередини, мов розпечений. У голові пролунав той самий голос:

- Ти повернувся, щоб слухати. Але тепер мусиш побачити.

Під ногами почав рухатись грунт. Уся поверхня кургану ніби опустилась, відкриваючи кам'яну шахту, що спускалася глибоко під курган. Марк інстинктивно відскочив, але потім, подолавши страх, обережно підійшов ближче. Повітря, що вирвалося знизу, пахло старим металом і димом - ніби згорілим часом.

Він посвітив ліхтарем униз: стіни шахти були викладені камінням, гладким, немов відполірованим руками майстрів, які працювали не для людей, а для богів. Унизу щось поблискувало - ледь помітний спалах, як від відбитку зорі на воді.

- Неймовірно... - прошепотів Марк і закріпив мотузку на уламку плити. 

Спускаючись, він відчував, як холод огортає його тіло, але серце билося швидше, бо кожен метр униз був ніби кроком у саме минуле. Коли його ноги торкнулися кам'яної підлоги, тиша стала настільки щільною, що він чув власний подих, немов відлуння в печері.

Попереду стояв кам'яний саркофаг, вкритий символами спіралей і звірів - оленів, змій, орлів. У центрі кришки - та сама емблема, яку він бачив на металічному диску. 

Марк поклав руку на камінь. Холод пройняв його до кісток. І раптом спіраль на поверхні засвітилася м'ягким золотим світлом. Саркофаг почав повільно розкриватися - без жодного звуку, лише тривожний подих вітру пройшовся галереєю.

Усередині лежав чоловік у бронзовому панцирі, не зруйнований часом. На грудях - амулет із темного каменю, у центрі якого світився малий вогник. Марк схилився, торкнувся його - і світ навколо зник.

В одну мить він стояв серед безкраїх степів. Сонце сходило над табором вершників у шкіряних обладунках. Вітер ніс запах диму, коней і крові. Перед ним, на пагорбі, стояв цар - високий, із чорним списом і поглядом, у якому палав вогонь знання.

- Ти розбудив мене, - промовив він. - І тепер мусиш вислухати те, що не зміг зберегти жоден літопис. 

Марк відчув, як земля під ногами жива - вона дихала минулим. Його розум казав, що це галюцинація, але серце - що це правда. 

- Хто ти? - ледве вимовив він.

- Я - Іхтіодріс, цар, якого поклали в землю не для спокою, а для повернення. І ти - ключ.

Світ навколо почав тремтіти. Голос царя змішувався з шумом тисяч коней, громом битв і криком часу.

- Ти шукав істину в землі, - пролунало з неба, - але істина - не в минулому. Вона в тому, хто здатен її пробудити. 

І тоді Марк побачив у небі ту саму спіраль  - тепер вона розкривалася, немов брама.

Він зробив крок уперед - і світ знову змінився.