Розділ 7: У затінку кривавих зірок

Дорога до столиці тягнулася нескінченною, виснажливою стрічкою крізь випалені землі, що колись були квітучими провінціями Імперії. Світ навколо змінювався, стаючи дедалі похмурішим, немов сама земля оплакувала свою втрачену життєву силу. З кожним кілометром природа ставала дедалі спотворенішою: колись величні дуби стояли тепер лише чорними, обвугленими скелетами, чиї голі гілки нагадували кістляві пальці, що у відчаї тяглися до холодного неба, а трава, колись смарагдово-зелена, була вкрита густим шаром сірого попелу, який піднімав вітер і розносив його на сотні ліг довкола. Це був слід Безодні, її повільне, невідворотне дихання, що вбивало все живе, висмоктуючи саму суть буття з усього, чого торкалося.
Елоїза та Каелен рухалися верхи на найманих конях, тримаючись осторонь головних королівських трактів, де патрулі Опалового Ордену були особливо пильними. У них було обмаль їжі, ще менше сну, а кожен привал супроводжувався відчуттям небезпеки, що дихала в потилицю. Але в цій тиші, серед мертвих лісів, напруга між ними не зникала — вона перетворювалася на щось нове, складне, незвідане. Це було дивне поєднання довіри, що народжувалася в муках, і нестерпного очікування неминучого.
Після подій в Овергольті Каелен став замкнутішим. Він часто замикався в собі, годинами не вимовляючи ні слова, а його погляд дедалі частіше зупинявся на горизонті, де в нічному небі мерехтіли зірки — холодні, байдужі, з дивним, зловісним кривавим відтінком, який з’явився після прориву кордонів Безодні. Елоїза спостерігала за ним, помічаючи, як часто він торкається правої руки, ніби перевіряючи, чи на місці магічний обмежувач. Вона розуміла, що кожна мить поруч із нею для нього — це випробування, бо він досі не звик до того, що хтось може бути на його боці, не чекаючи нічого взамін.
Одного вечора, коли сутінки почали згущуватися, перетворюючи світ навколо на непевну гру тіней, вони влаштувалися на нічліг у занедбаній кам'яній стайні, що якимось дивом вціліла посеред пустки. Дах у кількох місцях провалився, але стіни надійно захищали від пронизливого вітру. Елоїза підкинула в невелике багаття кілька сухих гілок, і язики полум’я весело затанцювали, відкидаючи довгі, химерні тіні на побиті стіни. Вона підняла очі на Каелена, який сидів навпроти, вичищаючи свій чорний меч, на лезі якого відбивалося полум’я.
— Ти обіцяв розповісти, — тихо почала вона, порушуючи тишу, яка стала майже фізично відчутною, густою, мов туман. — Обіцяв розповісти, що саме Маллан зробив з тобою в Цитаделі. Я бачила ці татуювання, Каелене. Це не просто тавро на шкірі. Це закляття, що повільно тебе вбиває. Я відчуваю це, коли ти поруч. Ти витрачаєш себе, щоб просто дихати.
Каелен завмер. Його пальці, що тримали тканину для очищення меча, стиснулися до побіління. Він повільно опустив зброю на коліна і підняв на неї фіалкові очі. У світлі багаття вони здавалися майже бездонними, сповненими того болю, який неможливо було висловити словами.
— Ти дійсно хочеш знати, Елоїзо? — запитав він, і в його голосі вперше за весь час їхньої спільної дороги прозвучала не прихованість чи холодна стриманість, а справжній, неприкритий біль. — Правда не принесе тобі спокою. Вона не подарує легкого сну. Вона лише покаже, наскільки глибоко Маллан пустив коріння в моє життя, і наскільки гнилою є та система, яку ти намагаєшся повернути.
Він повільно, з помітною неохотою, зняв шкіряну рукавичку, що постійно приховувала його правицю. Елоїза стримала зойк. Його долоня та передпліччя були вкриті густою мережею чорних вен, які не просто проступали крізь шкіру — вони пульсували в такт його серцебиттю, ніби живу істоту було вживлено в його плоть. Каелен поклав руку на землю, і та частина, якої він торкнувся, миттєво вкрилася інеєм, а потім почала чорніти, мов від сильного випалювання кислотою.
— Маллан не просто зрадник, — почав він, дивлячись у полум'я, що відображалося в його очах. — Він — архітектор мого існування, мій кат і мій господар. Колись, до того жахливого падіння вежі твого батька, я був одним із найперспективніших його учнів. Я вірив у нього всім серцем. Вірив у те, що він захищає Імперію, що він — єдиний, хто розуміє загрозу Безодні. Але Маллан шукав спосіб стати чимось більшим за мага. Він хотів стати провідником Безодні, не втрачаючи при цьому розуму, не стаючи божевільним рабом Хаосу. І він зрозумів: для цього потрібні живі "батареї".
Елоїза відчула, як у неї перехопило подих. Вона згадала батькові застереження, які здавалися їй дитячими казками, але зараз вони набували жахливої реальності.
— Він використав вас? — прошепотіла вона, не вірячи власним вухам.
— Він перетворив нас на в’язнів власної сили, — кивнув Каелен, і його голос став холоднішим за зимову ніч. — Він зв’язав наші душі з Безоднею за допомогою цих рун. Ми змушені вбирати її енергію, щоб не загинути від болю, і віддавати більшу частину цієї енергії йому. Кожен з нас, хто був у "Опаловому Ордені", — це лише інструмент, розхідний матеріал у його руках. Але я… я дізнався про це надто пізно. Я бачив, як він приносив у жертву цілі села, цілі прикордонні поселення, щоб підсилити свій зв’язок із Глибинами. І коли я спробував повстати… він не вбив мене. Це було б надто просто. Він залишив мене жити, знаючи, що кожна мить мого життя — це повільна агонія під його повним контролем. Щоразу, коли я хочу використати силу, я відчуваю, як він спостерігає.
Елоїза простягнула руку і мимоволі торкнулася його плеча. Його шкіра була холодною, як лід, але під нею відчувався нестерпний внутрішній жар.
— Чому ти не розповів раніше? — спитала вона, дивлячись прямо в його очі.
— Бо соромно, — відповів він, відводячи погляд і знову натягуючи рукавичку. — Бо ти — донька того, хто до останнього захищав світ, хто втілював справжню честь, а я… я лише син того, хто його руйнував, і учень того, хто зрадив усе святе. Я почуваюся оскверненим, Елоїзо. Кожен мій крок просякнутий цією магією, яку я ненавиджу.
Вони мовчали довгий час. Елоїза відчула, як її кільце-печатка, що висіло на шиї, знову злегка запульсувало, випускаючи хвилю ледь відчутного тепла, яка, здавалося, трохи пом’якшила той крижаний холод, що виходив від Каелена. Вона зрозуміла, що зараз перед нею не просто загадковий союзник, а зламана людина, яка все ще не втратила людськості.
— Ми знищимо його, — твердо сказала вона, і в її голосі не було жодного сумніву. — Не заради помсти. Не заради того, щоб повернути батькові корону. А заради того, щоб припинити цей цикл болю. Ти не інструмент, Каелене. Ти людина. І ти сам вирішуєш, куди спрямувати свою силу. Якщо ти не можеш вирватися з пут Маллана самотужки, ми зробимо це разом. Моя магія — це світло, яке очищує. Я навчуся використовувати її так, щоб розірвати цей зв’язок.
Каелен подивився на неї, і вперше за весь час вона побачила в його очах не втому чи ненависть, а слабкий, але справжній вогник надії, який намагався вижити серед попелу його душі.
— Ти дуже схожа на свого батька, Елоїзо, — прошепотів він ледь чутно. — Він теж вірив, що світ можна врятувати, навіть коли небо палає вогнем, а надії майже не залишилося. Він завжди казав, що світло найяскравіше саме в найтемніші часи. Але він був наївним. Як і ти.
Ніч ставала холоднішою, і криваві зірки над їхніми головами, здавалося, спостерігали за кожним їхнім рухом, як безпристрасні свідки людської драми. Попереду була столиця — серце Імперії, Цитадель, де на них чекали вороги, інтриги та фінальна битва, яка вирішить долю мільйонів. Але після цієї відвертої розмови Елоїза відчула, що між ними зник бар’єр недомовленості. Вони стали союзниками, чиї долі переплелися настільки тісно, що тепер лише смерть одного з них могла розірвати цей зв’язок. Вона знала: завтрашній день буде важчим, але вона більше не боялася темряви, бо знала, хто йде поруч із нею.
Поки вони готувалися до сну, кожний у своєму кутку стайні, Елоїза думала про те, що саме такі моменти і роблять їх сильнішими. Не магія, не клинки, а здатність довіряти тому, хто колись був ворогом, і бачити в ньому щось більше, ніж просто тавра. Завтра вони продовжать шлях, і шлях цей буде сповнений крові та жертв, але сьогодні вони були разом — двоє вцілілих серед руїн великого світу. І це було найважливішим. Останнє, що вона відчула перед тим, як заснути — це легкий рух повітря, коли Каелен перевірив їхній захисний контур, і це маленьке, буденне піклування заспокоїло її більше за будь-які слова.