Розділ 1: Тіні за Синіми Горами

Три роки — це достатній термін для того, щоб забути, як пахне гірська лаванда в садах Грейсфоллу. Але цього часу катастрофічно мало, щоб змити з пам'яті запах згарища й солодкуватий присмак крові, що запеклася на губах.
Елоїза навчилася жити з цим присмаком. Він з'являвся щоразу, коли вона надто сильно стискала зуби, стримуючи крик під час чергового нічного кошмару, або коли тіні в кутках її кімнати ставали надто довгими.
Тепер її світ звузився до розмірів засаленої зали таверни «Кульгавий кабан», що тулилася до підніжжя Синіх Гір на самому краю Імперії. Тут, де гірські хребти майже торкалися хмар, закони столиці здавалися чимось далеким і нереальним. Тут панував лише один закон — закон виживання.
— Еллі! Твої ноги знову приросли до підлоги?! Третій столик вимагає свинини, а не твоїх мрій! — прогримів над вухом голос Олдо, власника таверни.
Елоїза здригнулася, повертаючись до реальності. Вона стояла біля роздавального вікна кухні, міцно стискаючи пальцями краї дерев’яної таці. На її руках, колись білих та ніжних, тепер темніли мозолі від важкої роботи та щоденних тренувань із клинками, які вона ховала під матрацом у своїй комірчині на горищі.
— Уже несу, дядьку Олдо, — тихо відповіла вона, навмисно пом'якшуючи голос і роблячи його вищим, ніж зазвичай.
Елоїза слухняно підхопила гарячу глиняну миску з тушкованим м'ясом, від якої піднімався густий пар із запахом часнику та згірклого жиру. Вона поправила брудний передник, що приховував її витончену талію, і глибше насунула на очі сіру хустку. Брудне темно-каштанове волосся було сховане під нею, а обличчя дівчина щоранку ретельно вимазувала попелом біля печі, щоб ніхто не міг розгледіти правильні, аристократичні риси обличчя спадкоємиці великого роду.
У залі «Кульгавого кабана» було гамірно й душно. Пахло дешевим елем, мокрою вовною та прохолодою, що просочувалася крізь щілини в дерев'яних стінах. За довгими столами сиділи гірники з найближчих шахт, торговці хутром та кілька найманців, які подорожували транзитом на Східний вал.
Елоїза спритно лавірувала між лавами, тримаючи тацю на рівні плеча. Вона давно навчилася бути невидимою. Люди не дивляться на служниць. Вони бачать лише руки, що приносять їжу, та обличчя, на які можна вимістити свою злість за програні в кості гроші. Це була її найкраща броня.
Поставивши миску перед гладким торговцем, який навіть не глянув у її бік, Елоїза збиралася повернутися на кухню, як раптом її увагу привернула розмова за кутовим столом. Там панувала незвична для цієї галасливої таверни тиша.
Там сиділи троє.
Двоє з них були місцевими мисливцями за головами — Елоїза впізнала їх за характерними шкіряними куртками з бляхами та важкими арбалетами, що лежали на лаві поруч. Але третій… Третій гість не вписувався в атмосферу цього брудного притулку для втікачів.
Він сидів спиною до стіни, у напівтемряві, куди ледь діставало світло від каміна. На ньому був чорний дорожній плащ із цупкої, дорогої тканини, яка майже не пропускала вологи. Капюшон був опущений, відкриваючи погляду коротке сріблясто-попелясте волосся, яке дивно контрастувало з його молодим, майже юнацьким обличчям. Його правиця, що лежала на столі, була обтягнута щільною шкіряною рукавичкою, по якій зміїлися срібні руни обмежувачів.
Елоїза затамувала подих. Вона знала, що означають ці руни.
*Військовий маг Опалового Тіньового Ордену.* Особисті пси Протектора Маллана. Ті, хто вистежував і знищував залишки магічних родів, які відмовилися присягнути новому правителю.
— Я кажу тобі, Орвіне, Східний вал більше не безпечний, — тихо говорив один із мисливців, нервово крутячи в руках порожній кухоль. — Минулого тижня Безодня прорвала три милі загороджень біля Кінської долини. Тварюки пройшли крізь залізні сітки, мов крізь павутину. Мій брат каже, що там тепер пустка. Земля стала чорною і кришиться під ногами, як вугілля.
— Маллан оголосив загальний збір, — відповів другий мисливець, сплюнувши на підлогу. — Забирають навіть хлопчаків, у яких ледь жевріє хоч якась іскра. Якщо не підеш сам — гвардійці Ордену заберуть у кайданах.
Сріблястоволосий маг мовчав. Його довгі пальці в рунічній рукавичці повільно крутили кришталевий келих із темно-червоним вином. В усій його поставі відчувалася хижа, небезпечна грація. Він здавався застиглою пантерою, яка будь-якої миті готова зробити смертельний стрибок.
— Вони шукають не просто рекрутів, — раптом промовив маг. Його голос був тихим, але дивно глибоким, з оксамитовим відливом, від якого по спині Елоїзи пробігся мороз. — Протектор шукає дещо конкретне.
— І що ж це, лорде? — мисливець з повагою нахилився вперед.
— Ключ, — маг підняв келих до рівня очей, дивиться крізь червону рідину на полум'я каміна. — Три роки тому, під час вибуху вежі Грейсфолл, зникла спадкоємиця великого магістра. Разом із нею зникла печатка її батька. Без неї контур контролю над Безоднею неможливо замкнути. Маллан готовий віддати половину Імперії тому, хто принесе йому хоча б прах цієї дівчини.
Елоїза відчула, як її серце пропустило удар, а потім шалено заколотилося в ребра, мов зачинений у клітці птах. Вона мимоволі притиснула долоню до грудей. Там, під шарами грубого полотна сорочки, висіло кільце-печатка її батька. Останній тиждень рубін у формі ока ставав дедалі теплішим, ніби відчував наближення чогось неминучого.
— Ей, красуне! — раптовий гучний вигук збоку змусив її здригнутися. Торговець, якому вона принесла свинину, незадоволено тикав пальцем у тарілку. — Тут жиру більше, ніж м'яса! Ти що, знущаєшся з мене?
Елоїза спробувала зробити крок назад, але її нога зачепилася за край сусідньої лави. Таця з гуркотом вислизнула з її рук, привертаючи увагу всієї зали.
У таверні на мить затихли розмови.
Елоїза швидко опустилася на коліна, намагаючись зібрати уламки та приховати обличчя під хусткою.
— Перепрошую, пане… Я зараз усе приберу… — пробурмотіла вона, гарячково згрібаючи шматки дерева.
Раптом простір навколо неї став дивно важким. Повітря наче загусло, а запах елю та жиру змінився на тонкий, лежкий аромат озону та морозної ночі. Тінь, що падала на підлогу перед нею, видовжилася.
Елоїза повільно підняла погляд.
Перед нею стояв сріблястоволосий маг. Прямо над нею. Його фіалкові очі, позбавлені звичайних білків, здавалися двома кристалами аметисту, в глибині яких пульсувала темна, холодна магія Безодні.
Він не просто дивився на неї. Його погляд проникав крізь брудну хустку, попіл на щоках та грубий одяг, досягаючи самої суті її єства. І він дивився саме туди, де під тканиною сорочки ховалося батькове кільце.
Камінь на її грудях раптом спалахнув диким, нестерпним жаром, пропалюючи шкіру. Елоїза ледь не скрикнула від болю.
— Твоя аура, служнице… — тихо, майже інтимно прошепотів маг, нахиляючись до неї. — Вона занадто чиста для того, хто миє підлогу в цьому свинарнику.
Елоїза зрозуміла: це кінець. Її викрили.
Вона не стала чекати, поки він покличе охорону чи застосує магію зв'язування. Одним різким, відточеним рухом вона перекинула залишки тарілки з жиром прямо на чоботи мага і, відштовхнувшись від підлоги, кинулася до чорного ходу, що вів на задній двір таверни.
— Стій! — пролунав позаду розгніваний крик торговця, але Елоїза вже летіла коридором, збиваючи плечем порожні бочки з-під елю.
Вона вискочила на задній двір. Нічне гірське повітря вдарило в обличчя крижаною свіжістю. Двоє місяців — срібний та багряний — заливали подвір'я примарним, нерівним світлом. Стайня була праворуч, але осідлати коня вона б не встигла. Залишався лише ліс — густий, темний, що починався одразу за дерев'яним парканом.
Дівчина підбігла до паркану, збираючись перемахнути через нього, але раптом повітря перед нею здригнулося. Тіні від дерев почали вигинатися, збираючись в одну щільну, чорну стіну, яка закрила їй шлях.
Елоїза різко розвернулася, вихоплюючи з-за спини два коротких клинки. Метал тихо і зловісно дзенькнув у нічній тиші.
З темряви кутка повільно виступив сріблястоволосий маг. Обмежувачі на його руці більше не стримували силу — срібні руни світилися яскравим фіолетовим світлом, а навколо його пальців вилися тонкі стрічки чорного туману, що піднімалися від землі, мов живі змії.
— Тікати від Тіньового мага вночі — не найкраща ідея, Елоїзо Грейсфолл, — спокійно сказав він, зупиняючись за кілька кроків від неї. — Особливо коли тіні самі шепочуть мені твоє ім'я.