Пролог: Відлуння Розбитого Скла

Скло завжди співає перед тим, як розлетітися.
Цей звук Елоїза знала з дитинства. Тонкий, майже ультразвуковий крик, що народжувався у глибинах магічних вітражів великої зали Грейсфоллу щоразу, коли повздовжні лінії Імперії напружувалися під тиском зовнішнього Хаосу. Але сьогодні цей спів більше нагадував передсмертний стогін.
Дівчина стояла на галереї другого ярусу, міцно стискаючи пальцями холодні мармурові перила. Вітер, що увірвався крізь відчинені стрілчасті вікна, розвівав її темно-каштанове волосся і приносив із вулиці запах грози. Проте це була не звичайна літня злива. Повітря пахло озоном, паленим пір’ям та тим особливим, солодкуватим залізом, яке завжди супроводжувало вихід чистої першородної магії.
Внизу, у колі з дванадцяти велетенських кристалів кварцу, стояв її батько — великий магістр Крістоф Грейсфолл. Його зазвичай бездоганна срібляста мантія тепер здавалася сірою в глибоких тінях, що відкидало мерехтливе світло ритуального вогню. Золота аура навколо його рук пульсувала, витягуючисьтонкими нитками до Ядра — ширяючої в повітрі сфери з чистісінького гірського кришталю, всередині якої вирувало біле полум'я.
Ритуал Стабілізації відбувався кожні п'ятдесят років. Саме він утримував завісу між Імперією та Безоднею — бездонним виміром Хаосу, що прагнув поглинути все живе. Хранителі Грейсфоллу були замком на цих воротах.
— Тримай лінію, Крістофе! — пролунав з-за меж ритуального кола напружений голос лорда Маллана.
Маллан, заступник магістра, стояв біля консолі управління потоками мані. Його обличчя, зазвичай бліде і спокійне, зараз здавалося висіченим із каменю. В його очах відбивалися золоті спалахи ритуалу, але Елоїза, спостерігаючи згори, помітила дивну деталь: пальці Маллана на керуючих рунах рухалися надто повільно. Наче він не допомагав стримувати енергію, а навпаки — вичікував, коли вона досягне критичної межі.
— Щось не так, — прошепотіла Елоїза сама до себе.
Вона заплющила очі й спробувала відчути лінії сили. Її власний дар — ще не сформований, але вже сильний і чистий — відгукнувся миттєво. Замість рівного, заспокійливого гудіння телуричних токів, вона відчула дикий, хаотичний скрегіт. Наче тисячі іржавих пилок одночасно вгризалися в живу плоть землі.
— Тату! — крикнула вона, перехиляючись через перила. — Зупини ритуал! Лінії зміщуються! Вони зводяться в петлю!
Крістоф не повернув голови. Магістр повністю зосередився на утриманні Ядра. Піт стікав по його зморщеному обличчю, а пальці, зазвичай такі впевнені, тепер тремтіли під вагою колосального тиску.
— Маллане… перенаправ… потоки на… на Східний сектор! — важко, крізь зціплені зуби прохрипів Крістоф. Його голос тонув у гулі, що наростав з кожною секундою. — Стіна не витримає!
Маллан зробив крок назад від консолі. Його руки повільно опустилися вздовж тіла. Світло від рун, які він мав активувати, згасло одне за одним.
— Маллане?! — у голосі великого магістра вперше прозвучав страх. Не за себе — за світ, який вони захищали.
— П'ятдесят років, Крістофе, — тихо, але дивно чітко в цій канонаді звуків вимовив Маллан. Його губи вигнулися в холодній, майже божевільній посмішці. — П'ятдесят років мій рід служить вашому, наче прислуга. Ми віддаємо своїх дітей Безодні, щоб ви могли носити золоті корони й називатися рятівниками людства. Досить. Безодня запропонувала кращу ціну.
— Зрадник… — видихнув Крістоф.
В ту ж мить один із дванадцяти кристалів кварцу навколо магістра тріснув із гучним звуком, схожим на гарматний постріл. Золоте світло всередині Ядра миттєво змінилося багряно-чорним.
Елоїза не пам'ятала, як опинилася на сходах. Вона летіла вниз, перестрибуючи через сходинки, а серце в її грудях калатало, мов навіжене. Вона мала допомогти. Вона мала силу.
— Не підходь! — закричав Крістоф, помітивши доньку, що вибігла у залу.
Його права рука спалахнула чистим золотом. Останнім зусиллям волі магістр розірвав зв'язок із Ядром, яке тепер шалено оберталося, випускаючи навколо струмені чорного туману. Направлений імпульс його сили підхопив Елоїзу і відкинув назад, до ніші за важким гобеленом.
— Тату, ні!
— Слухай мене, Елоїзо! — Крістоф упав на одне коліно, його мантія вже диміла від чорних іскор, що сипалися з пошкодженого Ядра. — Кільце… Печатка… Охороняй його! Це замок… Тільки твоя кров…
Він зірвав із пальця масивний перстень із великим, мов голубине яйце, рубіном у формі ока. Камінь спалахнув останнім променем золотого світла і покотився по мармуровій підлозі прямо до ніші, де лежала Елоїза.
— Маллане, ти не отримаєш Безодню! Вона поглине тебе першим! — закричав Крістоф, повертаючись до зрадника.
Лорд Маллан лише холодно спостерігав. В його руці з'явився короткий ритуальний кинжал, покритий темними, пульсуючими рунами заперечення. Це була зброя, створена в глибинах Хаосу — вона не просто вбивала, вона стирала душу, не дозволяючи магу відродитися або передати свій дар наступникам через духовні канали.
— Прощавай, старий друже, — тихо сказав Маллан і зробив крок вперед.
В цей момент Ядро вибухнуло.
Але це не був вибух вогню. Це був вибух порожнечі. Світло в залі миттєво згасло, замінене густою, відчутною на дотик темрявою. Стіни вежі здригнулися, і величні вітражі, що зображували історію Імперії, розлетілися на мільйони друзок. Крижаний вітер Безодні увірвався всередину, приносячи із собою голодне, багатоголосе виття істот, які чекали цього моменту триста років.
Елоїза, затиснута в кутку ніші, бачила, як тіло її батька повільно опускається на білий мармур, а навколо нього розповзається чорна калюжа — кров, отруєна Хаосом.
Пальці дівчини намацали на підлозі тепле кільце. Воно наче само лягло в її долоню, пульсуючи слабким, але впертим золотим теплом.
— Шукайте дівчину! — пролунав у темряві різкий голос Маллана, в якому вже не було колишнього спокою. — Кільце у неї! Без нього ми не закриємо контур контролю! Вона не повинна вийти з вежі живою!
Елоїза притиснула перстень до грудей. Сльози застилали їй очі, але страх раптом відступив, поступившись місцем холодній, гострій, як її майбутні клинки, люті. Вона подивилася на силует Маллана, що стояв біля тіла її батька.
«Я повернуся», — пообіцяла вона собі. — «Я повернуся і змушу тебе випити кожну краплю цієї чорної крові».
Вона знала цей замок краще за будь-кого. Швидко, наче тінь, Елоїза ковзнула вглиб ніші, намацала потайний важіль за гобеленом і зникла в темряві секретного ходу за секунду до того, як важкі чоботи гвардійців Маллана затупотіли біля її схованки.
Тієї ночі Грейсфолл палав. Велике місто Хранителів перетворилося на руїни під ударами монстрів Безодні, а на ранок лорд Маллан оголосив себе Протектором, звинувативши у трагедії «божевілля» великого магістра Крістофа та його доньки, яка нібито загинула під уламками власного дому.
Але Елоїза Грейсфолл була живою. І її історія тільки починалася.