Розділ 2

Руда леді сиділа під кріслом своєї кузини-королеви, швидко перебираючи пальцями шитво. Жакліна завжди була прихильна до Карелії, тому з задоволенням погодилася скласти компанію новоспеченій дружині архонта в столиці. З Лазаром не складалося. При тому, навіть немає де довідатися, як до клятого архонта підступитися — всі мовчать, як риби!
Але одній людині це все-таки вдалося. Мала леді Дункель привернула увагу норовливого Лазара Ларимара. От тобі й на!
Жакліна пронизала гострою голкою гладенький блават, поглядаючи краєм ока на королівську родичку:
— Ліцинія присягалася, що мала негідниця з ним не спала,— на пряму повідала фрейліна, випускаючи з носа гаряче повітря. Переймалася шлюбом Карелії. Любила свою кузину. — Вони хочуть засватати її з Вольфом, поки не... Ну самі знаєте.
Світло-зелені очі правительки, що і так завжди здавалися холодними та суворими, зараз втратили останній вогник. Вона вважала, що погодившись на цей шлюб, одразу втратила можливість щось відчувати. Але погляди, які її чоловік увесь час кидає в сторону зовсім юної Амаранти, крають їй серце. Невже вона, рудокоса красуня, за яку боролися усі поважні чоловіки сусідніх королівств, не настільки цікава і вродлива? Невже той неприступний крем'яний чолов'яга, під дахом якого вона живе, не має снаги глянути на неї так, як на цю блідолицю дитину?!
Нарешті в очах Карелії спалахнув живий вогник. Вона має довести усім, що ніхто не має права бути конкуренцією своїй правительці!
—  Я зроблю усе, щоб сестра леді Ліцинії достойно зіграла весілля з лордом Ворном. Жакліно, ми маємо докласти всіх зусиль, щоб Вольф думав, що він сватає багату молодицю, — дружина архонта таємничо посміхнулась, ніби мала на думці затіяти власну гру.

***
Протяг гойдав полохливі вогники свічок, що освітлювали простору опочивальню, яку архонт благодушно виділив для сестер Дунк ель. Очі відтінку темної трави врадувано спостерігали за молодшою сестрою. Та, рум'яна від вина й втомлена від танців, з шиєю ховалася під теплою й ароматною водою. Ліцинія заспокійливо випустила повітря з делікатних вуст, слідкуючи крізь дзеркало за собою і відображенням сестри. Служниця витягала з волосся вельможної панни діамантові шпильки, тож та старалася не рухатися, аби це заняття було менш болючим. Одна каштанова прядка спадала за іншою, торкаючись біленьких плечей Ліцинії. Тонкі прямі брови на овальному личку склалися дашком, коли волосся звільнилося від пут зачіски, вдова нарешті змогла повернути голову до сестри.
— Тобі сподобався лорд Вольф?— стримано, аби не видавати зайвих почуттів, поцікавилася зеленоока. Хотіла чути думки Амаранти.
Амаранта кінчиками пальців ніжно пестила водяну гладь. Тепла ванна ще більше пробуджувала в ній п'янкі бажання, які народилися після кількох келихів сухого червоного вина. Вона загадково усміхалась і боялась, що Ліцинія помітить бісики у її очах.
— Він досить цікава особистість, — промовила чорнява. Потім тихенько засміялася через власні думки. — І очі у нього гарні.
Юна красуня не дивилася на сестру, щоб не відчувати докори совісті. Вона гралася з пелюстками, розсипаними у воді. Світ навколо кружляв і танув. Амаранта давно не почувала себе так добре.
Тендітні пальці один за одним звільнялися від тоненьких каблучок — подарунків її покійного коханого. Ласкавий усміх виник на блідому личку.
— Мені здається, він від тебе в захваті,— підсумувала Ліцинія, все ще не відводячи від сестри турботливого погляду. — Я знаю, ніхто не хоче заміж так рано,— Ліцинія стисла прикраси в долоні. Якби ж тільки вона могла врятувати свою родину! Але з моменту смерті Аларика не минуло й року і вона не має права дозволяти комусь претендувати на її руку. Це вважатиметься не пристойним. Та й чи хтось захоче? Пів Гідена шепочеться про те, що вона теж носить у своєму тілі заразну хворобу. Хоч це й не правда. Ліцинія підійшла до ванни, в якій тихенько й задумано сиділа її сп'яніла від трунку й захопливого балу сестра. Присіла поряд.
— Але якщо цього не станеться — ми позбудемося всього.
Нарешті молодша сестра підняла погляд на старшу і відчула, що та невимовно сумна.
— Я знаю свій обов'язок, — чітко і стримано проговорила брюнетка. В очах кольору стиглих оливок відбивалося світло від свічок, що надало їм помітного блиску. — Все одно колись довелося б виходити заміж. Чи є різниця коли саме? 
Амаранта нахилила голову назад, опускаючи темні, кольору воронячого крила, коси в ароматну ванну. Їй так не хотілося зараз чути про щось погане.
У двері постукали, змусивши двох дівчат стрепенутися. Ліцинія напружено поглянула на сестру, в очах якої майоріли незнання й цікавість.
— Піди глянь що там,— наказала їхній служниці вдова, не розуміючи, хто їх може турбувати серед ночі. Служниця кивнула головою й швидко подріботіла до двійчастих дверей. Постояла трохи за ними, змушуючи двох леді Дункель понервуватися. Тихі перешіптування.
— Може це Вольф? Невгамовний який, — все ще у веселому стані мовила Амаранта.
Коли дівчина повернулася, то руки в неї тремтіли. Карі очі бігали з обличчя однієї леді до іншої.
Помічниця опустила погляд додолу:
— Це архонт,— майже пошепки, з острахом, проказала вона. — Він хоче бачити леді Амаранту зараз. Кличе до своїх покоїв.
Ліцинія здивовано виступила вперед. Брови поповзли на чоло.
— Що?— видихнула зеленоока. — Вона нікуди не піде,— стишено, аби точно ніхто за дверима не почув, прошипіла Ліцинія.
Старша сестра Дункель виглядала такою збентеженою, що молодша одразу підірвалась на ноги. Стояла оголена, демонструючи усім присутнім своє струнке тіло. Вже такі не дитячі спокусливі стегна і пружні груди, якими стікала вода, змусили б тремтіти від бажання будь-якого чоловіка.
— Я хочу піти! — виголосила своє рішення брюнетка і покликала жестом помічницю, щоб та допомогла їй із сукнею.
За виразом обличчя Ліцинії чорнява розуміла, що сестра буде до останнього вмовляти її залишитись.
— Але лорд Вольф,— схиливши підборіддя до грудей, чемно нагадала про наявність нареченого Ліцинія. — Якщо він дізнається...— ще тихіше повторила вона в спробі заземлити сестру.
Служниця непевно тупнула на місці.
— Міледі, мені страшно,— промимрила вона, конкретно не вказуючи, до кого звертається. Пальці нервово допомагали Амаранті знову прикрасити себе шовковим вбранням. Карі очі зиркали в бік Ліцинії:
— Королівські гвардійці чекають під дверима,— багатозначно звівши брови, наголосила вона.
— Ми ж не можемо відмовити самому архонту.
Ліцинія знала, що це слушні слова, але однаково не хотіла їх слухати. Якщо чари Лазара подіють на Амаранту — це назавжди спаплюжить дівоче життя.
— Ми щось вигадаємо,— заперечила спустошено Ліцинія, торкнувшись плеча сестри. Тепер те було прикрите шовком. — Скажемо, що ти хвора чи щось таке... Благаю, Амаранто, залишся.
— Ліциніє, так не можна. Ти сама чудово знаєш, що прихильність архонта нам потрібна. Не розумію,  чому ти вирішила, що саме Вольф найкращий варіант для заміжжя? Невже я не пасую в дружини величному правителю? — брюнетка була обурена і більше не бачила перешкод на своєму шляху. Вона впевнено відкрила двері та рушила за гвардійцями.
Темні коридори холодили ще злегка вологу шкіру протягом. Вітер свистів за шибками, дерева хиталися, ніби ще досі насолоджувалися відлунням пісні.
Ніжний шовк лоскотав її тіло, а прохолодний вітер, що літав коридором, забирався під сукню. Чорне волосся, що через вологість здавалося ще темнішим, спадало широкими хвилями на плечі дівчини. Її мучили сумління. Чи правильно вона зробила, що ослухалась сестри? Чи справді лорд Вольф може відмовитись від неї через цю невеличку примху архонта? Врешті-решт, вона просто прийде до його покоїв і вони поговорять. Просто поговорять. До серця Амаранти підкрадався ще не визнаний нею страх. Вона досі ніколи не була наодинці із чоловіком, тим паче в його покоях...
Охоронці повільно перебирали ногами, дзвенівши металевими обладунками. Зовсім темно довкола й лише тонка смужка світла між двійчастими дверима показує шлях до королівських покоїв. Вона зупинилася лише на мить, перш ніж відчинилися двері.
— Заходьте,— почувся скептичний і водночас схвильований голос Лазара.
Ніби сполохана пташка, що випадково влетіла до стін замку, Амаранта пурхнула у щілину відкритих дверей. Там вона одразу зустрілась поглядом з повелителем.
Ніщо так не надихає на сміливі вчинки як ревнощі. Принаймні, це на собі встиг відчути архонт, який в цю мить спопеляв юну Амаранту своїми темними й зрадженими очима.
— Як вам сподобався лорд Вольф?— крізь міцно зведені зуби поцікавився молодий правитель, стиснувши довгими пальцями спину високого крісла.
Камзол Ларимара лежав недбало скинутий на ліжку й зараз груди того прикрашала лише білосніжна сорочка, прикрашена вишивкою зі срібних ниток.
— Він встиг вас причарувати кількома дешевими компліментами?— кинув шпичку Лазар, закотивши очі. Ледве стримував себе від відвертих зауважень. — Чи може вам вистачило кілька посмішок?
Було очевидно — воркотання Амаранти й Ворна неабияк занехаяло настрій їхнього володаря.
Чорнява опустила очі, бо їдкі запитання архонта взяли її за живе. Але ж він сам жодного разу не спробував запросити її на танець.
— Може, тому що на балу ви ладні були спілкуватися лише поглядами? — не втратила рівноваги дівчина. — Справжній чоловік доводить свої почуття діями.
Амаранта зовсім не слідкувала за язиком. В голові вже пролунали миттєві нотації сестри щодо недостойного правителя тону.
— Вибачте, я не те мала на увазі, — вона перелякано подивилася на Лазара, чекаючи його реакції.
— Ах, не те!— пирхнув під носа Лазар, скоротивши між ними дистанцію. — А мені здається, ваше тіло набралося достатньо дурману, аби розкидатися правдою направо й наліво.
Я міг наказати, аби всі ваші танці належали мені, а лорда Ворна викинули в Синє море, але мені не хотілося брати вас силою!— прямий ніс Ларимара скривився, вуста зімкнулися в тонку ниточку.
Амаранта бачила, як все в архонту жевріє бажанням торкнутися її, але той тримається зі всіх сил. Молодик повернувся до неї спиною.
Амаранта було потягнулась рукою, щоб торкнутися його спини, але потім схаменулась. Вона не має права робити такі фривольні рухи.
— Я слідкував за вами й лордом Ворном весь вечір і аж дурів від страждань,— дивлячись на свої почервонілі від стискання дерева руки, промимрив той. — Не очікував, що вашу увагу переметнути так легко! А ви ж, трясця, перша, хто заполонив мою!
Лазар повернув голову через плече. Дівчина побачила, як в його смолистих очах, що так контрастно виділяються на білому обличчі, палахкотять лихі іскри.
Він аж тремтів від злості, коли промовляв ці речі й Амаранта теж дрижала, як лист на вітру. Зараз в її уяві вже не існувало лорда Вольфа. Були вона та архонт, полонений її красою. А що як дівчина зробить всього пару кроків на зустріч?
Вона робить крок вперед і архонт бачить, як на мить оголилась її довга гарна ніжка. Потім другий крок. Між ними з повелителем відстань на пів подиху.
— А я весь вечір спостерігала за вашою реакцією, — звабливо навпошепки промуркотіла чорнява.
Він ще раз охнув, розтуливши в подиві пухкі вуста. То ця негідниця ще сміє над ним насміхатися?
Лазар звів брови до купи, поклавши витончені пальці на тонку талію Амаранти. Легенько шарпнув її.
— Чи ви не бачите, як моя душа википає з бажання торкнутися вашої? — ображено й болісно запитав він. —  Я не можу думати ні про що інше, так мені кортить лишити себе біля вас. Невже це така дурниця? Невже у вас таке жорстоке серце, аби так нещадно гратися з моїми плеканими почуттями?
Він опустив погляд додолу, спустившись на одне коліно. Прихиливши темні кучері до дівочого живота.
— Я закоханий у вас, Амаранто,— прочеканив він, міцно заплющивши очі. —  Я прагну вас всіма шляхами, якими чоловік може прагнути жінку.
Амаранта тремтячими пальцями торкнулась підборіддя повелителя. Він піднявся з колін і їх погляди зустрілись. Він був так близько, пахнув лавандою та цитрусами. Напевно, таку ванну приготувала для нього служниця напередодні.
Дівчина непомітно для себе подалась обличчям вперед і архонт не зміг проґавити цю можливість.
Чорнява вперше в житті відчула смак солодкого п'янкого поцілунку. Його вуста здавались такими м'якими й ніжними, ніби пелюстки троянди.
В якусь мить здалеку донеслись чиїсь кроки. Двері були зачинені, але юна красуня мала відмінний слух. Хтось наближається.
Амаранта розірвала такий пристрасний поцілунок одним різким рухом. Вона відступила до дверей.
— Прошу вибачення, — пробелькотіла дівчина. —  Я маю бігти. Вже дуже пізно.
Вона вибігла з дверей, ледь не збивши з ніг королівських гвардійців. Пальці торкалися розпечених цілунками губ. В оливкових очах читався якийсь хаос. Думки плутались. Назустріч їй пливла у шикарному білому нічному вбранні королева Карелія.
Архонт побіг вслід, намагаючись вхопити цю пташку за хвоста, але тільки-но молодий чоловік опинився в темному коридорі, того спіткала зовсім інша зустріч. Він жадібно й розгублено хапнув повітря. А руда що тут робить?
— Люба дружино,— з роздратуванням кинув їй недбало Ларимар. — Невже ти не повинна в цей час бачити десятий сон?— Лазар криво посміхнувся, намагаючись смолистими очима віднайти в темноті дівочу тінь.
— Мені не спиться, — кволим від безсоння голосом мовила жінка. — І не тільки мені, наскільки я зрозуміла.
Карелія кинула погляд назад, сподіваючись угледіти юну леді Дункель, але та зникла занадто швидко. Дружина архонта не розуміла своїх почуттів. Вона ревнує чи переживає за дівчину? Сум'яття спіткало її. Чого вона взагалі опинилась біля покоїв чоловіка в такий час? Ще досі не звикла до цих довгих коридорів у палаці. Суцільний лабіринт, а не помешкання.
— Я б хотіла попросити вас, любий чоловіче, провести мене до моїх покоїв, — холодним тоном промовила жінка. Але потім трохи пом'якшила голос: — Я заблукала...