Глава 47 Рівняння Бога

Темрява, що затопила площу, була живою. Вона дихала, і її серцем була велетенська квітка, що випромінювала срібне, тужливе сяйво. Кассіан дивився на неї, і вперше на його досконалому обличчі з'явилася емоція. Не страх. Не злість. А благоговійний жах вченого, що побачив, як його теорія ожила і збирається його з'їсти.

— Де він? — повторила Лінь Мей, і її голос був відлунням тисячі розбитих дзеркал.

Преторіанці, що стояли між ними, були зламані. Їхні обладунки, позбавлені зв'язку з мережею, розсипалися на пил, відкриваючи під ними ідеальні, однакові тіла, що тремтіли від зіткнення з незбагненним.

— Ти не розумієш, — прошепотів Кассіан, роблячи крок назад. — Ти не можеш його зупинити. Ніхто не може.

— Я не питала, чи можу я його зупинити, — сказала Лінь Мей, роблячи крок уперед. Підлога під її ногами тріскалася, не витримуючи її тихої, але абсолютної волі. — Я спитала, де він.

— Він не в Нексусі. Він не в цьому світі, — відповів Архітектор, і в його голосі з'явився відчай. — Він на Точці Злиття. У місці, де завіса між світами найтонша. Він не просто шукає силу того, що йде з-за зірок. Він проводить Ритуал Єднання. Він хоче стати його аватаром! Він хоче переписати рівняння самого буття!

Він вказав тремтячою рукою на небо, на чорний, мертвий купол.

— Ти думаєш, я шукав спосіб його зупинити? Дурна аномалія! Я шукав спосіб приєднатися до нього! Але він обрав лише себе. Він стане богом, а ми всі — лише змінними в його новому, божевільному рівнянні!

Лінь Мей зупинилася. Вона подивилася на Кассіана, на його зламану логіку, на його жах перед обличчям сили, яку він сам допоміг створити. А потім вона подивилася вгору.

Їй не потрібні були портали. Їй не потрібні були шляхи.

Вона була розломом.

Вона простягнула руку до чорної стелі обсерваторії. І реальність, підкоряючись її волі, розірвалася.

Над ними утворилася рвана, кривава рана в просторі, з якої війнуло холодом порожнечі між світами і шаленим, несамовитим хаосом.

— Ні… — прошепотів Кассіан, падаючи на коліна.

Лінь Мей не подивилася на нього. Вона подивилася в рану, в обличчя нескінченності.

І ступила в неї, зникаючи з Нексуса назавжди.