Глава 46 Нульовий Пацієнт

Нексус зустрів її тишею. Велетенські ворота, зроблені з цільного, відполірованого сплаву, були ідеальними. Непроникними. Вони були символом влади Ордену, його непохитної впевненості у власній досконалості.

Стара Лінь Мей шукала б обхідний шлях. Нова Лінь Мей підійшла до них впритул.

Вона не торкалася їх. Вона не збирала енергію для удару. Вона просто подивилася на них, і її розколоте дзеркало відобразило не їхню структуру, а їхню суть. Їхню програму.

«Ти — стіна», — прошепотіла вона у своїй свідомості. «Твоя функція — не пропускати аномалії».

І потім вона додала одну-єдину, крихітну зміну в це рівняння.

«Але я — не аномалія. Я — необхідне оновлення системи. Код доступу: абсолютний хаос. Відчинити».

Це не було закляттям. Це не було наказом. Це була логічна ін'єкція, вірус, що вразив саму основу їхнього існування.

На мить нічого не сталося. А потім велетенські, багатотонні ворота, що могли витримати удар метеорита, почали тремтіти. Їхній механізм, зіткнувшись з нерозв'язним парадоксом, дав збій. Зі скреготом, що порушив ідеальну тишу міста, ворота повільно роз'їхалися, відкриваючи перед нею головну площу.

Вона увійшла.

Її хода була спокійною, розміреною. Навколо неї оживали системи захисту. Зі стін висувалися автоматичні турелі. Повітря заповнилося ледь чутним гулом сканерів. Вони аналізували її, намагаючись класифікувати.

Але вона дивилася на них, і їхні програми збожеволіли. Вона була для них усім і нічим одночасно. Вони бачили в ній код доступу найвищого рівня і водночас — критичну помилку, що підлягає знищенню. Не в змозі розв'язати цей парадокс, турелі завмерли, їхні прицільні лазери хаотично металися по стінах, а потім згасли.

Вона йшла крізь місто, і порядок помирав навколо неї. Ідеально синхронізовані фонтани, що били зі стін, почали збиватися з ритму, розбризкуючи воду на бездоганну підлогу. Світильники, що давали рівне, біле світло, почали мерехтіти, занурюючи вулиці в хаотичну гру світла й тіні. Вона не руйнувала. Вона просто була тут, і її присутність була отрутою для цього досконалого світу. Вона була нульовим пацієнтом, і хвороба, яку вона несла, називалася реальністю.

Він чекав на неї на центральній площі. Кассіан.

Він стояв біля підніжжя велетенської статуї, що зображала не людину, а ідеальну геометричну фігуру. Архітектор виглядав так, ніби вони розійшлися лише вчора. Його чорні шати були бездоганними, а медові очі — спокійними. Але Лінь Мей бачила тріщини в його аурі. Їхня остання битва залишила на ньому шрам.

Поруч з ним стояли четверо. Еліта. Преторіанці Ордену. Їхні обладунки були зроблені не з металу, а з кристалізованого порядку, а в руках вони тримали зброю, що випромінювала холод.

— Ти повернулася, — промовив Кассіан, і його голос був таким же рівним, як і завжди. — Нелогічно. І самовпевнено. Ти думаєш, що перемігши одного ката і зламавши одну вежу, ти можеш кинути виклик Нексусу?

— Я не кидаю виклик, — відповіла Лінь Мей, зупинившись за двадцять кроків від нього. — Я прийшла поставити крапку.

Вона обвела поглядом площу, ідеальні будівлі, що тягнулися до неба.

— Ти казав, що всесвіт прагне до порядку. Ти помилявся. Всесвіт прагне до рівноваги. А ваш світ, Кассіан, порушив її. Ви — хвороба. А я — ліки.

— Цікава теорія, — без емоцій відповів він. — Але вона буде спростована. Процедура санації, розпочата у Шпилі, буде завершена тут.

Він підняв руку, і четверо преторіанців одночасно рушили на неї.

Їхні рухи були ідеальними, синхронними. Вони оточували її, створюючи енергетичну клітку, розроблену, щоб ізолювати і стиснути будь-яку аномалію.

Лінь Мей не дивилася на них. Вона дивилася на Кассіана.

— Де Вчитель? — спитала вона, і її голос був холодним, як вакуум.

— Вчитель досягає вищого порядку, — відповів Архітектор. — І ти йому не завадиш.

Клітка навколо неї почала змикатися.

Лінь Мей посміхнулася. Це була перша емоція на її обличчі за довгий час. Але в цій посмішці не було ні радості, ні тепла. Лише крижана обіцянка руйнування.

Вона не стала проривати клітку. Вона не стала атакувати вартових.

Вона подивилася вниз, на ідеально гладку, металеву підлогу площі. І згадала прощальний подарунок, що залишила на могилі Ао Хея.

Вона побажала.

І в самому центрі площі, пробиваючи товстий шар металу і бетону, проріс пагін. Він ріс на очах, ігноруючи закони фізики. За кілька секунд він перетворився на величезну, неможливу квітку. Її пелюстки були зроблені з чистої, оксамитової темряви. А в її серці, наче сльоза, тремтіла крапля срібного світла.

Квітка Хаосу розквітла в серці Порядку.

Ідеальна енергетична мережа Нексуса, зіткнувшись з цим абсолютним парадоксом, з цією живою аномалією, дала збій.

По всій площі прокотився гул. Світло згасло. Енергетична клітка навколо Лінь Мей розпалася. Преторіанці, позбавлені зв'язку з системою, захиталися, їхні досконалі обладунки замерехтіли й почали тріскатися.

Лінь Мей стояла в темряві, освітлена лише м'яким, срібним сяйвом, що йшло від серця квітки.

Вона подивилася на шоковане обличчя Кассіана.

— Я питаю востаннє, Архітекторе, — промовила вона, і її голос був відлунням бурі. — Де він?