Глава 28 Нитка

Вони покинули мертві землі, що оточували Шпиль, і світ повільно почав повертатися до життя. Спочатку це були ледь помітні ознаки: тріщина на ідеально гладкій скелі, з якої пробивався самотній лишайник; слабкий, ледь вловимий потік енергії від підземного джерела, що боровся за своє існування. Але що далі вони йшли, то сильнішим ставав цей опір. Природа, хаотична і жива, відвойовувала свою територію у стерильного порядку Ордену.

Їхній шлях перетворився на методичне, напружене полювання. Але полювали вони не на звіра, а на помилку. На збій у досконалій системі.

Щодня вони зупинялися, і починався їхній ритуал. Ао Хей ставав вартовим, його темна енергія створювала навколо них невидимий кокон, що відсікав будь-які зовнішні загрози. А Лінь Мей сідала на землю, заплющувала очі й розчинялася у світі.

Тепер вона не просто бачила. Вона слухала. Вона простягала свою свідомість на багато миль навколо, але не дивилася на дерева чи гори. Вона шукала енергетичну мережу Ордену — невидиму павутину, що обплутувала світ. Вона вчилася розрізняти її рівний, монотонний гул, її ідеальний, холодний ритм. І в цьому бездоганному хорі вона шукала одну-єдину фальшиву ноту.

— Нічого, — казала вона, розплющуючи очі через кілька годин, виснажена, але не зломлена. — Тут їхній контроль абсолютний.

І вони йшли далі.

Вони перетнули Висохле Море, де замість води були лише білі соляні кристали, що співали на вітрі свою тужливу, впорядковану пісню. Вони пройшли через Застиглий Ліс, де велетенські дерева були перетворені на камінь, ідеальні й незмінні у своїй скам'янілій красі. Кожен крок був нагадуванням про силу і філософію їхнього ворога.

Під час одного з таких переходів, коли вони зупинилися на ніч у невеликій ущелині, Ао Хей раптом заговорив, порушивши їхню звичну мовчанку.

— Коли я був одним з них, — почав він, дивлячись на вогонь, — ми називали це "Гармонізацією".

Лінь Мей підняла на нього погляд, чекаючи продовження.

— Ми вірили, що приносимо світові спокій. Що ми лікуємо його від хвороби хаосу. Ми бачили красу в цьому ідеальному порядку. В цій тиші.

Він гірко посміхнувся.

— Я не розумів, що тиша, яка настає після того, як ти вбив усе живе, — це не спокій. Це смерть. Я зрозумів це лише тоді, коли вони "гармонізували" частину моєї власної душі.

Він замовк, і вона не стала його розпитувати. Вона розуміла, що він ділиться з нею не просто інформацією. Він ділився шрамом.

На десятий день їхніх пошуків вона нарешті щось відчула.

Вони стояли на краю величезного плато, що було поцятковане глибокими, наче шрами, каньйонами. Ао Хей стояв на варті, а Лінь Мей, як завжди, медитувала.

Раптом вона напружилася.

«Що там?» — миттєво відгукнувся він у її свідомості.

«Я не знаю… — відповіла вона. — Це не розлом. Це… відлуння. Дуже слабке. Наче хтось намагається грати ту саму мелодію, але постійно збивається».

Вона розплющила очі.

— Там, — вказала вона на найглибший каньйон на горизонті. — Щось порушує їхню гармонію.

Вони йшли туди два дні. Чим ближче вони підходили, тим сильнішим ставало це відчуття дисонансу. Коли вони нарешті спустилися на дно каньйону, то побачили його причину.

У центрі каньйону, пробиваючись крізь мертву, стерильну землю, билося джерело. Але це було не звичайне джерело. Вода в ньому була чорною, як ніч, і випромінювала дику, неприборкану, хаотичну енергію. Це було джерело чистої, первозданної темряви, настільки потужне, що навіть фільтри Ордену не могли повністю його "очистити". Вони лише приглушували його, створюючи постійний конфлікт, постійний дисонанс в їхній ідеальній мережі.

— Розлом, — прошепотів Ао Хей, дивлячись на джерело з сумішшю поваги та огиди.

— Не зовсім, — заперечила Лінь Мей, її очі були заплющені. — Це лише симптом. Але він залишив слід. Нитку.

Вона зосередилася, її дар проникав крізь шари реальності. Вона побачила, як енергетична мережа Ордену в цьому місці деформувалася, намагаючись стримати хаос джерела. І в цій деформації вона помітила тонку, ледь помітну лінію, що вела геть від каньйону. Це був службовий тунель, прихований енергетичний канал, який Архітектори використовували для "ремонту" і стабілізації мережі в цьому нестабільному секторі. Він не охоронявся. Бо хто буде шукати двері в каналізації?

— Я бачу шлях, — розплющила вона очі, і в її погляді горіла перемога. — Він веде під землю. Це їхній чорний хід. Він має вивести нас прямо в підвалини Нексуса.

Ао Хей подивився на чорне джерело, потім на неї.

— Увійти в енергетичний тунель Ордену — це все одно, що стрибнути в річку з лез.

— Але це наш єдиний шлях, — твердо сказала вона.

Він кивнув.

Вони підійшли до того місця, на яке вона вказала. Для звичайного ока тут не було нічого, крім гладкої скелі. Але Лінь Мей бачила вхід — мерехтливий, ледь помітний розрив у просторі.

— Готова? — спитав він.

Вона подивилася на його обличчя, на сріблястий шрам на його плечі, на впевненість у його очах. Вона торкнулася свого нефритового амулета, відчуваючи тепло дому. Потім взяла його за руку.

— Разом, — відповіла вона.

І вони зробили крок уперед, зникаючи з реального світу і занурюючись у приховані артерії ворожої імперії.