Глава 22 Океан

Вибух був не звуком і не світлом. Це було розчинення.

У мить, коли пальці Лінь Мей торкнулися кришталевої сфери, її свідомість, її "я", була вирвана з тіла і кинута в нескінченний океан чистої інформації. Тут не було ні верху, ні низу, ні часу, ні простору. Лише безмежні, ідеально впорядковані потоки даних, що текли, наче ріки, зливаючись у моря, а моря — в океан.

Вона бачила все. Рух зірок, записаний з математичною точністю. Історію кожного каменя на цій планеті, класифіковану за складом та віком. Мільярди життів, зведених до біологічних алгоритмів. Це був погляд Ордену на всесвіт — велетенська, досконала бібліотека, де все було розкладено по полицях, позбавлене емоцій, хаосу та самого життя.

І цей океан почав її стирати.

Вона відчувала, як її спогади — теплий сміх маленької Ань, тривожний погляд старійшини Фена, дотик руки Ао Хея — втрачають колір, перетворюючись на сухі факти. Її почуття — любов до свого дому, страх, рішучість — розкладалися на прості хімічні реакції. Її унікальний дар бачити енергію зводився до простої аномалії, яку система намагалася "виправити", вирівняти, привести до спільного знаменника.

Вона тонула. Її особистість розчинялася в цьому холодному, байдужому порядку. Вона забувала, хто вона. Вона забувала, навіщо прийшла. Залишитися тут, стати частиною цієї досконалості, здавалося таким простим, таким правильним…

«Ні!»

Крик був беззвучним, він народився в самій серцевині її єства, що зникало. І в цей момент відчаю вона інстинктивно потягнулася до єдиного, що не підкорялося цьому порядку. До єдиної аномалії, яку вона носила в собі.

До уламка.

Чорний уламок енергії Ао Хея в її душі відгукнувся на її поклик. Він спалахнув не світлом, а чистою, концентрованою темрявою. Він не боровся з океаном. Він просто був. Він створив навколо її свідомості крихітну, непроникну сферу хаосу, бульбашку реальності в морі досконалої логіки.

Всередині цієї бульбашки вона знову стала собою. Біль, страх, любов, рішучість — усе повернулося, і ніколи раніше вона не відчувала їх так гостро.

Тепер, захищена, вона могла дивитися на океан, не ризикуючи розчинитися в ньому. Вона була чужорідним тілом, вірусом у досконалій системі. І вона почала шукати.

Вона не шукала інформацію. Вона шукала відбиток. Відбиток того прокляття, тієї спотвореної, зловісної енергії, що ледь не знищила її дім. Вона простягнула свою свідомість, свій дар, і почала просіювати потоки даних.

Це було схоже на пошук однієї краплі отрути в океані. Але її дар, посилений зв'язком з Ао Хеєм, був ідеальним інструментом. Вона ігнорувала мільярди терабайтів "чистих" даних і шукала аномалію.

І вона її знайшла.

Тонка, ледь помітна сіра нитка, що тягнулася крізь бездоганні потоки. Вона вчепилася в неї і пішла по сліду. Нитка вела її крізь мережу, від одного вузла до іншого, показуючи шлях, яким рухалася атака. Вона побачила, як команда була віддана з цього самого Шпиля, але джерело сигналу було в іншому місці.

Нитка привела її до іншої вежі. Ця була не в горах, а посеред величезного, мертвого міста зі скла та металу. І там, у серці того іншого Шпиля, вона побачила його.

Це не був Вчитель. Це був інший член Ордену. Архітектор. Він стояв перед такою ж сферою, і його руки плели сіру павутину прокляття. Його обличчя було спокійним, зосередженим, як у годинникаря, що збирає складний механізм. І на його руці, на бездоганно чорній рукавичці, був вишитий срібною ниткою символ — не знак усього Ордену, а особистий знак. Компас, усі чотири стрілки якого вказували в центр, утворюючи хрест.

Вона отримала те, що хотіла. Але система відчула її.

Океан збурився. Ідеальні потоки даних перетворилися на цунамі, що кинулося на її маленьку бульбашку хаосу. Сигнали тривоги спалахнули по всій мережі. Її виявили.

Уламок Ао Хея прийняв на себе основний удар, але навіть його сили було недостатньо. Її захист почав тріскатися.

«Лінь Мей!»

Голос Ао Хея прорвався до неї крізь вир даних, крізь її власний захист. Це був не ментальний зв'язок. Це був відчайдушний крик пораненого звіра, що відчуває смертельну небезпеку для своєї пари.

Цей крик став її маяком. Вона відпустила нитку, відпустила видіння і щосили потягнулася до його голосу, до його присутності.

Зв'язок зі сферою розірвався з силою, що викинула її свідомість назад у тіло, наче корок з пляшки.

Вона різко вдихнула повітря, і її тіло забилося в конвульсіях. Вона впала на холодну обсидіанову підлогу, її очі нічого не бачили, а з горла вирвався лише хрипкий стогін. Кожна клітина її тіла кричала від болю, від перевантаження.

Ао Хей був біля неї за мить. Незважаючи на рану, він підповз до неї, перевернув на спину, і його срібні очі були сповнені такого жаху, якого вона ніколи в ньому не бачила.

— Лінь Мей! Повернись! — прохрипів він, його голос тремтів.

Вона повільно сфокусувала на ньому погляд. Вона бачила його. Вона була тут. Вона була собою.

Вона простягнула тремтячу руку і торкнулася його щоки.

— Компас, — прошепотіла вона, перш ніж темрява остаточно поглинула її. — Його знак… Компас.