Глава 15 Дзеркало

Дні в покинутому монастирі перетворилися на нескінченний цикл тренувань, виснажливих і невблаганних. Після того, як Лінь Мей навчилася "заплющувати очі", відсікаючи зайвий шум, Ао Хей перейшов до наступного етапу. Він почав вчити її бачити. Не пасивно, як вона робила все життя, а активно. Агресивно.

— Твій дар — це не лише щит, це зброя, — говорив він, його голос лунав у тиші зруйнованого двору. — Перестань просто дивитися. Почни шукати. Шукай слабкість.

Він ставив перед нею завдання. Вона мала знайти тріщину в найміцнішому валуні, не торкаючись його. Знайти хворе дерево в глибині лісу, орієнтуючись лише на ледь помітне спотворення його енергії. Передбачити, куди впаде крапля дощу з даху, аналізуючи потоки вітру, які вона не бачила, а відчувала.

Це було складно. Її дар завжди був спрямований на життя, на цілительство. Він же змушував її шукати розломи, недоліки, шляхи до руйнування.

— Кожна структура, чи то камінь, чи то закляття, чи то душа, має свої лінії напруги, — пояснював він. — Знайди їх, і тобі не потрібна буде велика сила, щоб усе зруйнувати. Достатньо одного точного удару в правильне місце.

Під час одного з таких тренувань він змусив її "прочитати" його.

— Атакуй мене, — наказав він, стоячи посеред двору.

— Я не воїн, — заперечила вона.

— Тобі не потрібен меч. Твої очі гостріші за будь-який клинок. Дивись на мене. Знайди мою слабкість. І вдар по ній.

Лінь Мей зосередилася. Вона подивилася на нього своїм особливим зором. Його енергетична аура була досконалою. Щільний, ідеально збалансований кокон темної сили, без жодної тріщини чи прогалини. Він був фортецею.

«Не дивись на ауру. Це лише стіни», — пролунав його ментальний голос, різкий, як ляпас. «Дивись глибше. У структуру. У фундамент».

Вона зазирнула глибше, крізь шари його сили, і знову торкнулася того, що побачила раніше. Його спогадів. Його болю. Вона побачила розлом. Не в його енергії, а в його душі.

— Орден Обсидіанового Світанку… — прошепотіла вона. — Вони не просто твої вороги. Вони — твої творці.

Повітря навколо Ао Хея застигло. Його досконалий захист на мить здригнувся.

— Вони були твоїми вчителями, — продовжила вона, її голос набирав сили, бо вона знала, що влучила в ціль. — Ти був одним з них. Ти вірив у їхній Порядок. Що сталося? Чому ти став "хворобою", яку вони захотіли "вилікувати"?

— Досить, — прошипів він, і його срібні очі потемнішали.

Але вона не зупинилася. Вона бачила лінію напруги і тиснула на неї.

— Вони казали тобі, що хаос — це зло. А потім ти побачив щось, що змусило тебе засумніватися? Чи це вони побачили щось у тобі? Щось, що не вписувалося в їхній ідеальний світ? Твоя сила? Твої почуття?

— Я сказав, досить!

Темна енергія вибухнула навколо нього, але це була неконтрольована, агонізуюча реакція. І в цей момент їхній зв'язок, натягнутий до межі, розірвався, і її затягнуло у вир його пам'яті.

Це було не просто бачення. Це було падіння.

Вона стояла на колінах у тій самій обсидіановій залі. Але тепер вона була не собою, вона була ним. Молодим, сповненим ідеалів Ао Хеєм. Перед нею стояла постать у каптурі — його Вчитель. І він тримав у руках щось, що світилося м'яким, ніжним світлом. Це була душа. Душа живої істоти, яку він, Ао Хей, любив. Можливо, це був його вірний звір, можливо, друг, можливо, щось більше. Це не мало значення. Важливим було лише те, що це світло було частиною його серця.

«Ця прив'язаність, Ао Хей, — спокійно говорив Вчитель, — це хвороба. Це хаос, що порушує твій внутрішній порядок. Це заважає тобі стати досконалим. Ми маємо вилікувати тебе».

І на його очах, на очах молодого Ао Хея, Вчитель повільно, методично, без жодної емоції, розчавив душу в своїй руці. Світло згасло.

І в цю мить щось усередині Ао Хея зламалося. Його горе, його лють, його біль вибухнули неконтрольованою хвилею темної енергії — тієї самої дикої, хаотичної сили, яку Орден так прагнув знищити. Він не хотів руйнувати. Він просто кричав від болю так, як міг.

Вчитель відступив на крок. На його обличчі, прихованому тінню, не було ні жалю, ні гніву. Лише холодна цікавість лікаря, що спостерігає за симптомами.

«Діагноз підтверджено, — промовив він. — Зараження надто глибоке. Потрібна повна санація».

І він віддав наказ. І брати, з якими Ао Хей ріс і тренувався, підняли свою зброю проти нього.

Лінь Мей вирвало зі спогаду. Вона стояла на колінах посеред двору, важко дихаючи, і сльози текли по її щоках. Це були не її сльози.

Ао Хей стояв навпроти. Його обличчя було білим, як сніг, а погляд — порожнім. Він дивився крізь неї, знову переживаючи той день. Його ідеальна броня була зруйнована. Він був оголений. Вразливий.

Лінь Мей повільно підвелася. Вона не сказала ні слова. Вона не намагалася його втішити чи розпитати. Вона просто підійшла до нього і, вагаючись лише мить, обережно торкнулася його руки.

Її дотик був теплим.

Він здригнувся, ніби від удару, і різко подивився на неї. В його очах вирувала буря болю, ненависті й безмежної самотності. Він очікував побачити в її погляді страх, огиду чи жалість.

Але він побачив лише тихе розуміння. Вона не дивилася на нього як на демона чи зброю. Вона дивилася на нього як на дзеркало, в якому відбилася його власна розбита душа.

Він не відсторонився. Він не прибрав її руку.

Він просто стояв, дозволяючи її тихому теплу торкнутися криги, що сковувала його серце тисячоліттями. І в цій мовчазній миті стіна між ними остаточно впала.