Глава 7 Відбиток

Пробудження було схоже на спливання з глибокої, темної води на поверхню. Лінь Мей розплющила очі, і першим, що вона відчула, був не біль і не втома, а він. Уламок. Він спочивав у самій серцевині її єства, холодний, ідеально гладкий, чужорідний. Це було схоже на те, якби в її теплий, затишний дім поклали шматок зоряного металу, що не грівся і не холонув, а просто існував, випромінюючи тиху, байдужу присутність.

Вона заплющила очі, занурюючись у своє внутрішнє бачення. Її власна енергія, слабка, але жива, м’якими лазуровими хвилями омивала цей чорний уламок. Він не заважав їй, не пригнічував її світло. Він просто був там, непохитний якір, що не давав її силам розсіюватися в хаосі виснаження. І вона відчувала ледь помітний, постійний зв’язок, що тягнувся від цього уламка кудись назовні, до його творця.

Двері її келії тихо рипнули. Увійшов старійшина Фен. Його обличчя було змарнілим, а в очах залягли глибокі тіні. Він приніс їй чашу з паровим, ароматним настоєм.

— Як ти, дитино? — тихо спитав він, сідаючи на стілець біля її ліжка.

— Краще, — відповіла Лінь Мей. — Я почуваюся стабільно.

Старійшина пильно подивився на неї, і його погляд був сповнений тривоги.

— Я відчуваю його… — прошепотів він. — Його відбиток на тобі. Ледь помітний, але він тут. Що він зробив з тобою?

— Він врятував мене, — твердо сказала Лінь Мей, хоча самій собі ці слова здавалися неповними. — Він залишив частину своєї енергії, щоб стабілізувати мою. Це тимчасово.

Але вона знала, що бреше. Не було нічого тимчасового в цьому відчутті.

Старійшина Фен простягнув руку й обережно поклав їй на чоло. Його тепла, світла енергія торкнулася її, і він миттєво відсахнувся, ніби обпікся.

— Це не просто енергія, — прохрипів він. — Це… мітка. Він позначив тебе, Лінь Мей.

— Він дав нам шанс, — заперечила вона, сідаючи на ліжку. — Маленька Ань жива. Її сяйво слабке, але воно є. Ми можемо її виходити. Ми можемо виходити їх усіх.

Її рішучість, здається, трохи заспокоїла старого. Він важко зітхнув.

— Весь клан наляканий. Він ходить долиною, наче хижак у клітці. Ні з ким не говорить, лише дивиться, і від його погляду в’януть квіти. Люди бояться виходити з домівок.

— Вони боятимуться ще більше, коли «Сіра Вуаль» забере їхніх дітей, — відрізала Лінь Мей. — Де він зараз?

— У головному залі. Чекає.

Вона рішуче встала. Ноги ще були слабкими, але уламок всередині не давав запамороченню взяти гору. Вона швидко одяглася і, незважаючи на протести старійшини, попрямувала до зали зцілення.

Ао Хей стояв біля величезного вікна, дивлячись на сірий пейзаж долини. Коли вона увійшла, він повільно обернувся. Його вигляд був відпочилим, сила повністю відновилася. Він окинув її поглядом, і його срібні очі на мить затрималися на її чолі, ніби він міг бачити свою мітку на її шкірі.

— Ти довго спала, — констатував він. — Ще двоє на межі. Старий чоловік і жінка.

— Я готова, — відповіла вона, підходячи до ліжок, де лежали хворі.

Цього разу все було по-іншому. Коли Лінь Мей поклала руки на хворого й заплющила очі, вона відчула не лише хаотичну павутину прокляття, а й чіткий, холодний сигнал від уламка всередині себе. Він резонував з Ао Хеєм.

— Починай, — сказала вона.

Щойно його темна енергія торкнулася аури хворого, їхній зв’язок спалахнув. Це більше не був просто резонанс. Це був прямий канал. Вона не просто бачила, куди йому бити — вона направляла його силу так, ніби та була продовженням її власної волі. Вона відчувала кожен рух, кожну пульсацію його енергії.

Процес був неймовірно швидким та ефективним. Вони рухалися як єдиний організм. Вона знаходила слабкість, він завдавав удару. Прокляття не встигало адаптуватися чи контратакувати. Ядро було знищене за лічені хвилини.

Але в момент кульмінації, коли його сила досягла піку, сталося щось несподіване. Через їхній зв’язок, через уламок в її душі, до неї прорвався образ.

Це не була думка чи спогад. Це був спалах чистої емоції.

Холод. Самотність, настільки глибока і всеосяжна, що вона здавалася не почуттям, а фізичним станом. Небо, затягнуте вічними багряними хмарами. І тисячі облич, що дивляться на тебе з ненавистю та страхом. Не тому, що ти злий. А тому, що ти інший.

Спалах тривав менше секунди, але він вразив її сильніше за будь-який фізичний удар.

Вона різко розплющила очі, важко дихаючи. Прокляття зникло. Хворий був у такому ж стані, як і попередні — слабкий, але живий.

Але Лінь Мей дивилася не на нього. Вона дивилася на Ао Хея.

Він теж дивився на неї, і його обличчя було непроникним. Але вона знала. Вона відчувала. Він теж відчув цей спалах. Він знав, що вона побачила.

— Другий, — коротко кинув він, відвертаючись до іншого ліжка, ніби нічого не сталося.

Але вона бачила, як на мить його пальці стиснулися в кулак так сильно, що побіліли кісточки.

Вони зцілили другу жінку так само швидко. Цього разу жодних образів не було. Але зв’язок між ними став ще міцнішим, ще глибшим.

Коли все скінчилося, Лінь Мей відчувала втому, але не виснаження. Уламок виконував свою роботу. Вона подивилася на Ао Хея, який мовчки стояв біля вікна. Його постать у темному одязі здавалася втіленням сили та небезпеки.

Але тепер, дивлячись на нього, вона бачила не лише демона. Вона бачила відбиток тієї безмежної самотності, що на мить торкнулася її душі.

І це було набагато страшніше за будь-яку темну магію.