Глава 3 Резонанс

Спускаючись у долину, Лінь Мей відчувала, як «Сіра Вуаль» огортає її, наче крижаний саван. Тут, унизу, аура смерті була майже фізично відчутною. Повітря було важким і нерухомим, пахло вогкою землею та зів’ялим листям. Навіть вічнозелені дерева, що дали назву їхньому клану, похилили свої гілки, їхнє лазурове сяйво ледь пробивалося крізь сіру імлу.

Тиша була гнітючою. Не чути було ані співу птахів, ані дитячого сміху. Лише час від часу з одного з будинків долинав стриманий, сповнений болю кашель.

Вони не встигли дійти й до перших осель, як їм назустріч вийшла варта. Двоє молодих воїнів у легких шкіряних обладунках. Побачивши Лінь Мей, вони на мить завмерли від подиву, але потім їхні погляди перемістилися на її супутника.

Обличчя вартових зблідли. Їхні руки інстинктивно лягли на руків’я мечів.

— Лінь Мей? — промовив один з них, і його голос тремтів від суміші шоку та жаху. — Що… що це за потвора з тобою?

Ао Хей навіть не удостоїв їх поглядом. Він з ледь прихованою огидою розглядав долину, ніби щойно ступив у калюжу бруду. Його темна, могутня аура контрастувала з ослабленою енергією долини так разюче, що це було майже боляче.

— Це Ао Хей, — спокійно відповіла Лінь Мей. — І він — наша єдина надія. Ведіть нас до старійшини Фен.

— До старійшини? Ти збожеволіла? Привести демона в серце нашого дому! — вигукнув другий вартовий. — Ти зрадила нас!

— Зрада — це сидіти склавши руки й дивитися, як твій народ помирає, — відрізала Лінь Мей, і в її голосі прорізалася сталь, якої раніше ніколи не було. — Наші методи не працюють. Я знайшла інший. Якщо старійшина Фен відмовиться, я піду. І ви залишитеся наодинці зі своєю смертю.

Її впевненість збентежила вартових. Вони перезирнулися, вагаючись. У цей момент Ао Хей ліниво повернув голову в їхній бік. Він нічого не сказав, лише підняв брову, і в його срібних очах спалахнув холодний вогонь. Цього виявилося достатньо. Вартові здригнулися й мовчки розвернулися, вказуючи шлях.

Старійшина Фен, сивий чоловік із добрим, але втомленим обличчям, чекав на них у головному залі зцілення. Поруч із ним стояло ще кілька цілителів. Побачивши Ао Хея, вони відсахнулися, а їхня власна світла енергія інстинктивно спалахнула, намагаючись захиститися.

— Дитино моя, що ти наробила? — прошепотів старійшина, дивлячись на Лінь Мей з болем і докором.

— Я зробила те, що мусила, — відповіла вона, підходячи ближче. — Старійшино, ви знаєте мій дар. Я бачу цю хворобу. Я бачу, як вона пожирає наше світло. Її можна знищити лише силою, подібною до неї.

— Темрявою? — недовірливо спитав Фен.

— Рівновагою, — твердо сказала Лінь Мей.

Ао Хей тим часом із нудьгуючим виглядом підійшов до одного з хворих — молодого хлопця, що лежав на ліжку, вкритий потом. Сіра Вуаль навколо нього була особливо щільною.

— Досить розмов, — кинув демон. — Яка огидна річ. Дайте мені спробувати.

Цілителі з жахом дивилися, як він простягає свою бліду руку до чола хлопця.

— Не торкайся його! — вигукнув хтось.

Але Ао Хей їх проігнорував. Його пальці зависли за сантиметр від шкіри хворого.

— Кажи, куди бити, — тихо промовив він, не обертаючись до Лінь Мей.

Вона заплющила очі, повністю занурюючись у своє бачення. Павутина сірих ниток була складною, але вона бачила її центр.

— У грудях. Глибше, ніж серце. Там, де народжується його власне сяйво. Там ядро.

Ао Хей не відповів. Натомість Лінь Мей відчула, як його енергія змінюється. Вона зібралася в його долоні, перетворюючись на щільний, майже чорний згусток. Це не була атака грубою силою, як та, що знищила демонічного гончака. Це було щось інше — концентроване, точне, наче скальпель хірурга.

— Зараз, — прошепотіла вона.

Чорний згусток енергії беззвучно увійшов у тіло хлопця.

І в цю мить Лінь Мей відчула це. Резонанс. Її дар і його сила на мить злилися в одне ціле. Вона не просто бачила, куди він б’є — вона відчувала його удар, ніби це її власна рука. Вона бачила, як його темна енергія, наче голка, пробивається крізь шари сірої павутини, прямуючи точно до ядра.

Хлопець на ліжку раптом вигнувся дугою, і з його горла вирвався нелюдський, пронизливий крик. Це кричав не він. Це кричало прокляття.

Сіра Вуаль навколо нього затремтіла, запульсувала, а потім спалахнула люттю. Вона кинулася на темну енергію Ао Хея, намагаючись поглинути її так само, як поглинала світло цілителів. Але цього разу вона зустріла опір. Темрява билася з темрявою.

Тіло хлопця забилося в конвульсіях. Його шкіра то блідла, то вкривалася темними плямами.

— Що ти робиш? Ти вбиваєш його! — закричав старійшина Фен, кидаючись уперед.

Але Ао Хей виставив вільну руку, і невидима стіна сили зупинила старого.

— Тихо, — прошипів він, і його срібні очі пильно стежили за обличчям Лінь Мей. — Вона бачить.

Лінь Мей не чула їх. Вона бачила лише боротьбу. Ядро прокляття — та сама цятка абсолютної темряви — почало тріскатися під натиском енергії Ао Хея. Але воно не здавалося. З тріщин полізли нові сірі нитки, ще агресивніші, намагаючись обплутати й задушити енергію демона.

— Воно адаптується! — вигукнула вона. — Воно змінюється! Сильніше!

Ао Хей скрипнув зубами. По його чолу стікала крапля поту. Навіть для нього це було нелегко. Він влив у атаку ще більше сили.

І тоді ядро тріснуло.

З тіла хлопця вирвався стовп сірого диму, що з шипінням розчинився в повітрі. Сіра Вуаль, що огортала його, зникла, ніби її ніколи й не було.

Хлопець обм’як і важко задихав. Темні плями на його шкірі зникли.

У залі запанувала мертва тиша. Цілителі, вартові, старійшина Фен — усі дивилися, затамувавши подих.

Ао Хей повільно прибрав руку. Він виглядав утомленим, але в його очах горів тріумф.

Лінь Мей розплющила очі. Вона подивилася на хлопця своїм особливим зором. Сірої павутини більше не було. Але лазурове сяйво його нефритового серця було слабким, ледь помітним, наче свічка на вітрі. Прокляття зникло, але воно забрало з собою майже всю його життєву силу.