Глава 1 Угода

Шлях на північ був таким, як про нього й розповідали у страшних дитячих казках: безжальним і самотнім. Лінь Мей покинула Долину Забутих Джерел під покровом ночі, взявши з собою лише невелику торбину з сушеними травами та флягу з водою. Вона не прощалася. Слова здавалися зайвими, коли на кону стояло виживання всього клану.

Що далі вона віддалялася від своєї домівки, то сильніше змінювався світ навколо. Лагідні, зелені пагорби, де повітря було наповнене співом життєвої енергії, поступилися місцем кам’янистим пусткам та похмурим лісам. Тут енергетичні потоки були слабкими, рваними, наче хворі. Дерева простягали до неба покручені, голі гілки, а земля під ногами була холодною та неплідною.

Через три дні шляху вона побачила його. Пік Чорного Місяця. Він пронизував свинцеві хмари, наче уламок обсидіану, кинутий розгніваним богом. Навколо нього вирувала вічна гроза. Блискавки сліпучими зміями повзали по чорних схилах, а гуркіт грому не вщухав ні на мить. Повітря було наелектризоване, густе від неприборканої, хаотичної енергії. Вона була темною, але не мертвою, як «Сіра Вуаль». Це була дика, первозданна міць, що змушувала тремтіти кожну клітину тіла.

Підйом виявився ще гіршим за дорогу. Гострі, мов леза, камені різали взуття та руки. Крижаний вітер намагався скинути її у прірву. Лінь Мей вперто просувалася вперед, зосередившись на своїй меті. Її дар, який завжди був джерелом страждань, тепер став її провідником. Вона бачила, як шалені потоки енергії врізаються у скелі, і знаходила єдині безпечні стежки в цьому хаосі.

На вершині, в самому серці бурі, панувала дивна тиша. Гроза вирувала десь унизу, а тут, на пласкому майданчику, стояв самотній палац. Він був витесаний з того ж чорного каменю, що й сама гора, і здавався її природним продовженням. Жодних прикрас, жодних вікон — лише гладкі, монолітні стіни, що поглинали світло.

Величезна брама була відчинена.

Лінь Мей зробила глибокий вдих, збираючи всю свою рішучість, і ступила всередину.

Величезна зала була майже порожньою. Єдиним джерелом світла були фіолетові кристали, що росли просто зі стін і стелі, кидаючи на підлогу химерні, тремтливі тіні. Повітря було холодним і пахло озоном та ще чимось — ледь вловимим, металевим ароматом крові.

У центрі зали, спиною до неї, на високому троні з чорного, відполірованого каменю сиділа постать. Навіть на відстані від неї віяло аурою абсолютної влади та небезпеки.

— Ти або дуже смілива, або дуже дурна, дитино Долини, — пролунав голос. Він був глибоким, оксамитовим, але з нотками ледь прихованої насмішки. — Прийти в моє лігво без запрошення.

Лінь Мей зупинилася, тримаючи спину ідеально рівно.

— Мене звати Лінь Мей. І я прийшла не як дитина, а як цілителька, що шукає угоди.

Чоловік повільно повернув голову. Його краса була хижою, нелюдською. Бліда шкіра, гострі вилиці, довге чорне волосся, що вільно спадало на плечі. Але найвражаючими були очі — кольору розплавленого срібла, в яких не було ні тепла, ні співчуття. Лише холодна, всепоглинаюча цікавість хижака, що розглядає нову іграшку. На скронях виднілися невеликі, витончені роги, що лише підкреслювали його демонічну природу.

Це був Ао Хей.

Він окинув її презирливим поглядом, затримавшись на скромному одязі та стомленому обличчі.

— Цілителька? — він тихо розсміявся. — Ваші методи — це дитячі забавки з теплим світлом. Навіщо мені твої послуги? Я не хворію.

— Але хворіють інші, — спокійно відповіла Лінь Мей, роблячи крок уперед. — Мій клан гине від прокляття, яке неможливо зцілити світлою енергією. Навпаки, вона лише годує його.

Це привернуло його увагу. Він трохи нахилився вперед, і його срібні очі звузилися.

— Цікаво. Опиши його.

Лінь Мей не стала розповідати про «Сіру Вуаль» чи цятку темряви. Розкривати всі карти було б нерозумно.

— Це паразит, що висмоктує життєву силу з нефритового серця. Він має природу, подібну до твоєї, — сказала вона, свідомо йдучи на провокацію. — Тому я вірю, що лише той, хто володіє темною енергією, може його знищити.

Ао Хей підвівся з трону. Він був напрочуд високим і рухався з грацією пантери. За кілька кроків він опинився перед нею, і Лінь Мей довелося задерти голову, щоб дивитися йому в очі. Від нього пахло грозою і холодом.

— Ти пропонуєш мені бруднити руки, рятуючи твоїх слабких родичів? — прошепотів він, і його голос змусив її шкіру вкритися сиротами. — А що я отримаю натомість? Твоя власна життєва сила ледь жевріє. Ти не маєш нічого, що могло б мене зацікавити.

Лінь Мей не здригнулася. Вона зустріла його погляд і сказала те, що готувала весь цей час.

— Я маю те, чого не маєш ти. Я бачу.

Він здивовано підняв брову.

— Я бачу потоки енергії. Всі. Світлі, темні, приховані. Я бачу слабкості в техніках, прогалини в захисті, брехню, приховану за найсильнішими ілюзіями. Я можу стати твоїми очима. Я можу показати тобі те, що приховано навіть від демонів.

На мить у залі запанувала тиша, яку порушував лише тріск фіолетових кристалів. Ао Хей дивився на неї довго, і його срібний погляд, здавалося, намагався проникнути їй у саму душу. Лінь Мей відчувала, як його темна енергія обережно, наче змія, торкається її аури, перевіряючи її слова.

Нарешті, на його губах з’явилася повільна, хижа посмішка.

— Твої очі... в обмін на мої руки, — промовив він. — Непогано. Угода інтригуюча. Але я маю одну умову.

Він простягнув свою руку, і його довгі, бліді пальці обережно торкнулися її щоки. Його дотик був крижаним.

— Ти підеш зі мною. Будеш поруч, доки останній з твоїх родичів не буде зцілений. І весь цей час... ти належатимеш мені.