Пролог

Тиша в залі зцілення була важкою, наче кам’яна брила. Вона тиснула на груди, витісняючи з легень навіть слабкий аромат цілющих трав, що безсило курилися в бронзових чашах. Повітря завмерло, густе й холодне, і кожен подих здавався святотатством у присутності смерті, що повільно, невблаганно розпускала свої сірі пелюстки.

Лінь Мей стояла в тіні, притиснувшись плечем до різьбленої колони. Вона не зводила погляду зі старійшини Лю, чиє тіло, колись сповнене сили й мудрості, тепер було лише оболонкою на білосніжних шовкових простирадлах. Інші цілителі клану метушилися навколо, їхні руки спліталися у складних пасах, вивільняючи потоки блідо-зеленої енергії. Ці лагідні, теплі струмки торкалися шкіри старійшини, намагаючись вдихнути в нього життя, але марно.

Для них картина була простою: життя згасало. Але Лінь Мей бачила більше.

Для неї світ не був суцільним. Він був симфонією, переплетінням незліченних енергетичних ниток. Кожен камінь, кожна билинка, кожна жива істота співала свою пісню. Життєва сила її одноплемінників завжди виглядала як спокійне, глибоке сяйво лазурового нефриту, що народжувалося десь у грудях — у тому, що поети називали нефритовим серцем.

Але зараз сяйво старійшини Лю майже згасло.

Його пожирала «Сіра Вуаль».

Лінь Мей бачила її так само чітко, як власні руки. Це не була хвороба в звичному розумінні. Це був паразит. Павутина з тонких, попелястих ниток, що обплутувала нефритове серце старійшини, повільно висмоктуючи з нього кожну іскру життя. Зелені потоки енергії, які спрямовували цілителі, лише годували її. Вуаль жадібно поглинала їхнє світло, стаючи від того лише щільнішою та міцнішою.

Вона бачила, як нитки вібрують, сплітаючись у зловісний, майже математично довершений візерунок. І в самому його центрі, в точці, де павутина сходилася, Лінь Мей помітила те, чого не бачив ніхто інший. Крихітну, ледь помітну цятку абсолютної темряви. Вона не просто була чорною — вона поглинала світло, була дірою в самій тканині реальності. Від неї віяло чужорідним, мертвим холодом, що не належав цьому світу.

Це було не природне прокляття. Це було щось створене. Сконструйоване.

Раптом старійшина Лю ледь чутно зітхнув. Його очі, до того заплющені, на мить розкрилися. Каламутний, позбавлений будь-якого виразу погляд ковзнув по залі й зупинився на Лінь Мей. Вона відчула, як холодок пробіг по спині. На одну коротку мить їй здалося, що в глибині його зіниць промайнув не його власний погляд, а щось інше — стародавнє, голодне й насмішкувате.

А потім сяйво його нефритового серця остаточно згасло. Сіра Вуаль пульснула востаннє й завмерла, виконавши свою роботу.

Залою прокотився скорботний стогін. Одна з цілительок, юна дівчина, впала на коліна, закривши обличчя руками.

Лінь Мей не плакала. Сльози здавалися безглуздою розкішшю. Вона лише міцніше стиснула кулаки, відчуваючи, як нігті впиваються в долоні. Її дар, її прокляття, знову показав їй усю картину, не давши жодного інструменту, щоб її змінити. Вона була спостерігачем на бенкеті смерті.

Але цього разу щось змінилося. Холод у її грудях перетворювався на кригу рішучості. Вона знала, що традиційні методи безсилі. Цілюща енергія їхнього клану, їхня гордість, була лише паливом для цього жаху. Щоб боротися з такою темрявою, потрібна була інша темрява. Сильніша.

Вона відвернулася від ліжка померлого й рушила до виходу, не звертаючи уваги на здивовані погляди. Її кроки були тихими, але твердими.

Вона знала, куди йти. Туди, куди ніхто з її клану не наважувався навіть поглянути. На північ, до гострих, як ікла, скель, де серед вічних бур і гроз стояв самотній Пік Чорного Місяця.

Туди, де мешкав демон.