РОЗДІЛ 8 Виписка і адаптація

Через два тижні Дем’яна нарешті виписали. Вийшовши на вулицю, він вдихнув свіже повітря і закурив. Люди квапилися у справах, безпритульні собаки ганялися за автівками, а підлітки й діти гасали тротуарами на роверах та самокатах. Сонце щедро дарувало своє тепло всьому живому. Ворони ліниво кружляли над деревами. 

Ніхто не звертав на нього увагу. 

Докуривши, Дем'ян викинув недопалок у смітник і неквапливо попрямував додому. 

Раптом хтось його обігнав. Від несподіванки він аж присів. Перед очима знову постали кадри  війни. Дем'ян не міг зрозуміти, скільки часу пробув у цій позі. 

Через десять хвилин він підвівся і повільно рушив далі. 

Дійшовши до будинку, він набрав номер Зореслави. Почувши її голос у слухавці, тихо промовив:

— Я вже біля під'їзду. Відчини, будь ласка, двері. 

За мить Дем'ян повільно піднімався сходами.

Двері відчинилися, і на порозі з'явилася його мама. Декілька секунд вони мовчали. Потім міцно обійнялися. 

Згодом вони всі разом сиділи на кухні й пили чай. Він досі не міг повірити, що вдома. 

На кухні було тихо. Лише було чутно цокання годинника й свист чайника. Дем’ян тримав чашку обома руками, перевіряючи чи вона справжня. 

Допивши чай, Зореслава запитала брата: 

— Як ти зараз почуваєшся? 

Він довго мовчав, а потім відповів, дивлячись їй у вічі: 

— Зореславо, я досі не знаю, де я насправді. 

І цього було достатньо. Софія Василівна мовчки витерла сльозу, що покотилася по щоці. 

Дем’ян продовжував дивитися в чашку. Пальці дрібно тремтіли. Зореслава мовчки його обійняла. Від несподіванки він на мить завмер.

 Потім Дем’ян обережно відповів на обійми. Чув як вона плакала, ткнувшись носом у його груди. 

Вдихнувши запах її парфумів, він нарешті зрозумів, що вдома. 

Софія Василівна тихо усміхнулася, дивлячись на своїх уже дорослих дітей.