РОЗДІЛ 6 Ще одна касета

Ранок розпочався для Софії Василівни зі співу птахів за вікном. Переборовши сон, вона повільно встала з ліжка й пішла до ванної кімнати. 

Привівши себе до ладу, жінка зайшла на кухню й сіла за стіл. Їй хотілося побути на самоті. 

Робота лише виснажувала. Софія опустила голову на груди й тихо зітхнула. 

За вікном почався дощ. Людей на вулиці майже не було. Раптом залунала сирена повітряної тривоги. Софія Василівна продовжувала мовчки сидіти за столом. 

Вона не почула, як її донька вийшла з дому. 

Згодом вона зайшла до вітальні й почала прибирати. Раптом її рука на полиці торкнулася чогось. Софія Василівна повільно витягла звідти невеликий паперовий згорток. Розкривши його, вона зблідла. Це була... ще одна касета. 

Її плечі опустилися, а руки безсило повисли вздовж тіла. За вікном пролунав відбій повітряної тривоги. Дощ усе ще тихо стукав по шибках. 

Вона поступово оговталася після шоку, підвелася і пішла до своєї кімнати. Там згодом вставила касету в DVD-програвач, натиснувши play.

Кілька хвилин на екрані нічого не відбувалося. Згодом з’явився Костя. Його погляд ковзав повз камеру. Софія  мовчки дивилася на нього, затамувавши подих. У думках вона перенеслася в той час, коли сталася ця трагедія. 

— Привіт, кохана, — нарешті промовив він, торкаючись браслета на своїй руці. — Якщо ти це дивишся, значить мене вже нема серед живих. 

— Я довго думав, як записати це відео, — продовжив Костя, дивлячись у камеру. — І зрозумів, що не знаю, що сказати. 

Після цих слів запала тиша. Софія Василівна повільно сіла в крісло. Перед очима в неї постала труна, яку копачі повільно опускали в землю. Сльози з’явилися на очах, але вона їх не помічала. 

І раптом усе зникло. 

— Софіє, — продовжив він. — Я дуже завинив перед тобою. Мені важливо, щоб ти дізналася правду від мене.  

Софія знову глянула на екран. Його слова пробудили в ній підозру. 

— Кохана, я прожив з тобою вісімнадцять років у шлюбі. Не завжди було легко, — продовжив Костя, нервово засовуючись на стільці. — Але є дещо, про що ти не знаєш. 

Вона так і не відвела погляд. 

Він трохи помовчав, збираючись із думками, і,дивлячись в екран, промовив:

— Софіє, в мене була інша жінка. 

Софія продовжувала мовчати, сильніше стискаючи пальці. 

— У неї є син, — продовжив він, — і ти маєш право мене ненавидіти. Маєш право повернути своє дівоче прізвище.

Після цих слів Костя ненадовго замовк. 

Софія тихо плакала. Його слова важким каменем лягали їй на душу. 

-- Вибач за правду, кохана, - нарешті озвався він з екрану. - І дякую тобі за дітей. 

Після цього екран згас. Кімната занурилася в темряву. Софія Василівна продовжувала мовчки сидіти перед телевізором. 

Раптом почувся скрип дверей. Додому повернулася Зореслава.