РОЗДІЛ 4 Болюча звістка

Ранок розпочався з хвилини мовчання.

Зореслава повільно встала з ліжка і попленталася до ванної кімнати. У домі стояла тиша, яка здавалася надто щільною для ранку. 

Софія Василівна сиділа на кухні, попиваючи каву. Її мучило передчуття. Пальці міцніше стиснули вушко чашки. 

Раптом задзвонив мобільний. Жінка різко натиснула на виклик. 

— Доброго ранку. Це Софія Гайдученко? — поцікавилися на іншому кінці лінії. 

— Так, — відповіла вона, ставлячи чашку на стіл. — Що сталося? 

На кілька секунд у слухавці запала пауза. 

— Ваш син Дем’ян отримав важкі поранення. Його сьогодні мають доправити до лікарні у вашому місті. Вибачте за такі новини. 

Мобільний вислизнув з її руки і впав на підлогу. 

Жінка опустила голову і тихо схлипнула. Плечі повільно опустилися, ніби з неї разом із повітрям вийшло щось життєво важливе. 

У цю мить до кухні зайшла Зореслава. Побачивши маму, вона одразу все зрозуміла. Повільно сіла на підлогу і заплакала. 

Через годину вони вже мовчки йшли до лікарні.

Вона зустріла їх знайомим різким запахом хлорки та спирту. 

Дізнавшись, в якій палаті знаходиться Дем’ян, вони почали підійматися сходами вгору. 

Опинившись на третьому поверсі, Зореслава повільно підійшла до крісла і сіла. Її мама сіла поруч, не промовивши ні слова. 

Через кілька хвилин до них підійшов лікар. Жінки мовчки підвелися й подивилися на нього. 

--  Добрий день. Мене звати Віталій Захарович. Його стан важкий, але стабільний. Можете по черзі зайти до нього. Я про все подбав, - промовив він і пішов. 

Після цих слів запала тиша. Жінки мовчки дивилися одна на одну. В їхніх очах промайнув страх. 

Першою в палату зайшла Софія Василівна й зачинила за собою двері. Зореслава залишилася в коридорі. 

Повз неї швидко пройшли кілька медсестер, жваво щось обговорюючи. За вікном світило сонце і співали пташки. 

Минуло п'ятнадцять хвилин. З палати вийшла заплакала мама. Зореслава неохоче підвелася й зайшла в середину. 

Зачинивши за собою двері, вона важко зітхнула. Це була одномісна палата з подекуди облущеною білою штукатуркою.

На ліжку, вкритий ковдрою, лежав Дем'ян. До його руки була під'єднана крапельниця. На голові - марлева пов'язка, яка намокла від крові. 

Він повільно поглянув на неї. 

Вона мовчки сіла на стілець біля ліжка. 

-- Я думала, що не побачу тебе, - промовила Зореслава, усміхаючись. 

-- Я живучий, - усміхнувся Дем'ян. - Дякую, що ти є.

-- Це я тобі дякую, брате, - промовила вона. На її очах з'явилися непрохані сльози.