12

Зробивши останній, вирішальний ривок, Лія та Святослав нарешті дісталися плато на вершині Гори-Пустки. Війна тут велася не за територію, а за саму тканину реальності.
Вони стояли на найвищій точці, де чорне каміння було розпечене до червоного не від тепла, а від чистої, концентрованої магічної енергії. У центрі вершини, в глибокій, тріщинуватій воронці, палало Вогнище Арідника. Це був не звичайний вогонь, а холодне, магічне полум'я, що випромінювало темно-червоне, гнітюче світло і запах горілої надії та сірки.
Вогнище було не просто полум'ям; це був Пролом, розрив між світом і Хаосом, як і припускала Злата. Воно пульсувало, наче злоякісне серце, витягуючи енергію з навколишньої пустки — забираючи життя, тепло та надію з Карпат.
Над цим Вогнищем, витягуючи з нього силу, ширяла велетенська сутність — Арідник.
Арідник не мав єдиної, сталої форми. Він був хвилястим, пульсуючим згустком темряви, що мав рухомі, фантомні риси потвори, витканої з найглибших людських страхів. Його тіло постійно перетікало, складалося з тіней, уламків кісток, корозії та фрагментів забутих мрій. Його форма була фізичним вираженням Туги та Хаосу. Його розмір був колосальним, він закривав собою небо.
Його очі були глибокими, порожніми вирами, що висмоктували світло. Коли він дивився, Лія відчувала, як її Бачення намагається викривитися, а її воля — розчинитися.
Коли він заговорив, його голос був не єдиним, а хором тисячі голосів, шепіт, що лунав прямо у свідомості:
«Я чекав на тебе, онуко Злати. Твій дар потрібен мені для завершення... прийми свій Відчай!»
Арідник не рухався фізично, він лише випромінював силу. Ця сила була гнітючою і намагалася придавити їх до землі.
"Святославе, я бачу його Серце! — крикнула Лія, її голос тремтів, але був чітким. — Воно в Проломі! Там, де вогонь найбільш червоний! Блокуй його зараз!"
Святослав, не відводячи погляду від чудовиська, кинув срібну монету уповільнення прямо в центр Вогнища.
Монета, як згусток Порядку, пробила темну енергію і вдарила в серце Пролому.
Ефект був миттєвим: Вогнище стиснулося, і Арідник застиг. Його хор голосів обірвався на високій, нестерпній ноті.
Це була критична секунда, дана Характерником.
Лія витягла енергію зі своєї Згарди (Оберега Злати), яка була заряджена Волею її роду. Вона спрямувала Ключ-Серце у Пролом, фіксуючи його Баченням.
"Я тримаю його, Славку! Запечатай!"
Святослав знав, що йому залишилася лише мить.
Він сконцентрував три елементи: Земля (його посох), Вогонь (кристал Незламності), Вода (Воля Ліі). Він об'єднав їх у фінальний, єдиний удар.
Він метнув свій посох прямо в центр зафіксованого Пролому.
Але він знав, що посоха недостатньо.
"Я — Вартовий Землі!" — заревів Святослав востаннє.
Він кинувся за посохом, вдаривши власним тілом у Пролом. Він замінив собою тимчасову печатку Злати.
Посох із кристалом Вогню став магічною віссю, а тіло Святослава — живою, вічною печаткою Землі, що закриває Хаос.
Пролунав жахливий, нелюдський крик — це був остаточний, розчавлений крик Арідника.
Велетенська сутність розсипалася на мільйони часток. Вогнище згасло, і його місце зайняв кришталево-чистий, зеленуватий лід.
Святослав зник у спалаху чистого, білого світла.
Лія впала на коліна, її очі були осліплені і залиті сльозами. Вона не бачила фізично, але Баченням вона бачила істину:
Святослав став частиною Карпат. Його любов і сила Землі були тепер вічною, незламною печаткою на Джерелі Арідника. Він виконав свій обов'язок найвищою мірою.
Коли Лія змогла відкрити очі, Гора-Пустка була іншою. Холод відступив, сіра пелена зникла. Залишився лише кришталево-чистий лід у жерлі та мертва, але вже не отруйна земля.
Вона побачила два вінки — її полиновий та його дубовий — що лежали разом на льоді.
Лію пронизав пекельний біль, але знала: він живий у самій сутності Землі.
Вона була одна. Вона була новою Хранителькою Бачення.
Лія піднялася. Вона взяла обидва вінки і поклала на груди.
"Я повернуся, Святославе. Я буду жити, щоб цей край був вільним," — її голос був твердим, як лід, і чистим, як сльоза.
Вона, Нова Хранителька, почала сходження вниз — назустріч новому, вільному світові Карпат.
Фінальна сцена розгорнулася на розпеченому, чорному плато Гори-Пустки. Лія та Святослав стояли перед Вогнищем Арідника та його колосальною, пульсуючою сутністю. Часу на вагання не було.
Арідник негайно розпочав атаку, спрямувавши на Лію та Святослава хвилю чистого, гіркого відчаю. Це була не фізична, а емоційна атака, націлена на руйнування їхньої волі та зв’язку. Лія відчула, як її серце стискається від нестерпного, безпричинного смутку.
Святослав, загартований і заземлений, не дозволив Відчаю проникнути у свідомість. Він миттєво підняв свій змащений магічним маслом посох.
"Сили Землі, станьте мені щитом!" — крикнув він, його голос був глибоким і потужним, як удар грому.
Навколо них, реагуючи на його команду та зарядження посоха, виник захисний бар’єр — стіна з живого, сірого каменю, уособлення непорушної сили Карпат. Ця стіна була першою, фізичною перешкодою проти магії Арідника. Каміння світилося зеленуватим, захисним світлом.
Стіна прийняла на себе удар хвилі Відчаю. Каміння затріщало під тиском Зла, з нього посипався пісок, але бар'єр встояв.
"Фаза 3, Ліє! — проревів Святослав. — Готуйся фіксувати!"
У той самий момент, коли його щит затріщав, знизу, де Дмитро та інші Хранителі відволікали увагу, почувся потужний, жахливий гуркіт, що прокотився схилами гори.
Святослав здригнувся, його енергетичне поле на мить похитнулося. Він, як головний Вартовий, відчував стан магічних захистів Лісу. Він відчув, що один з бічних захисних бар’єрів зламано.
Можливо, хтось із союзників зазнав поразки. Його обличчя спотворилося від болю та гніву.
"Горяна..." — прошепотів він, відчуваючи магічну смерть на відстані. Це могла бути Горяна або Данило, які тримали найважчий фланг.
Арідник, бачачи його розгубленість, посилив атаку на свідомість:
«Твоя допомога потрібна там! Ти покинув своїх друзів! Йди, Святославе, і рятуй тих, хто ще живий! Твоє кохання — це зрада твого обов’язку!»
Лія побачила болісний вираз на обличчі Святослава і зрозуміла справжню небезпеку. Арідник використовував його вірність проти нього.
Вона міцно стиснула його руку.
"Ні, Славку! — її голос був наповнений гострою рішучістю. — Вони тримали нас! Ми — їхній фінальний щит! Якщо ми повернемося, їхня жертва буде марною!"
Вона спрямувала своє Бачення не на Арідника, а в його очі, заземлюючи його до єдиної цілі.
"Твоя Земля — тут! Ти — моя основа!"
Святослав зрозумів. Він стиснув щелепи і заблокував біль та сумнів. Він відпустив думки про союзників — їхня воля була тепер у ньому.
"Добре. За нами Карпати!" — він знову підняв посох, посилюючи кам'яну стіну.
"Я фіксую! — вигукнула Лія. Її Згарда спалахнула.
Вона спрямувала всю силу Ключа-Серця на Вогнище. Вона бачила, як темно-червоне полум'я починає викривлятися, коли її Воля намагається зафіксувати його мінливу форму.
Арідник затремтів. "Ні! Ти не можеш бачити моє Джерело! Воно — Хаос!"
"Хаос — це просто Відсутність Бачення! — прокричала Лія, борючись із тиском, що розчавлював. — Моє Бачення — це Порядок!"
Вона зафіксувала Пролом — одна нерухома, порожня точка у центрі Вогнища.
"Є! Він зафіксований! Славку, у тебе є секунда!"
Святослав кинув срібну монету уповільнення в зафіксовану точку. Монета врізалася, і Арідник на мить застиг, його велетенська тіньова форма стала крихкою.
Святослав кинув посох, заряджений кристалом Незламності, в Пролом.
Він обійняв Лію востаннє, його погляд був сповнений любові та прощання.
"Прощавай, моє Світло! Я — Земля!"
Він відштовхнув Лію від жерла, а сам кинувся слідом за посохом, вдаривши власним тілом у запечатану точку.
У той момент, коли його тіло Вартового увійшло в Пролом, каміння тріснуло, і спалах чистого, зеленого світла поглинув усю вершину.
Арідник розсипався у жахливому, смертельному крику. Вогнище згасло, а його місце зайняв кришталевий, зеленуватий лід.
Лія, притиснута до землі ударною хвилею, відчула, як Святослав зник, але не помер. Він став вічною, непорушною Печаткою Карпат.
У хаосі фінального протистояння, коли Святослав викликав щит Землі, а Арідник атакував їх психологічним тиском, Лія знала, що не може просто ховатися. Її місія була критичною: знайти Серце Зла.
Лія заплющила очі і глибоко вдихнула аромат полину зі свого вінка. Її Бачення активувалося на повну силу, пробиваючи опір Хаосу.
Вона побачила сутність Арідника — велетенська тіньова форма була лише обкладинкою, магічною ілюзією, що відволікала. Його справжній центр сили — крихітна, пульсуюча точка на дні Вогнища, яка випромінювала слабке, тліюче червоне світло і була загорнута у стародавні, зотлілі руни (залишки першої печатки Злати).
Ця точка була Проломом, який потрібно було запечатати.
"Святославе! Центр внизу! У Вогні! Крихітна точка!" — крикнула вона, спрямовуючи його погляд силою свого Бачення.
Святослав, не гаючи ані секунди, відчув її Бачення і зрозумів, що вона бачить істину.
Святослав кинувся до Вогнища, готуючись завдати удару посохом у вказану Лією точку, але Арідник був швидшим.
Чудовисько сформувало дві масивні, чорні, кістляві руки з енергії Туги і спробувало розчавити Вартового. Натиск був неймовірним, Святослав відчув, як тріщить його кам'яний щит.
Раптом, із землі, прямо під ногами Арідника, спалахнула зелена магія та вирвалося яскраве, жовте світло (магія трав та життя). Це був Дідо Іван.
Мольфар Іван таємно прослідкував за ними. Він не міг битися проти Хаосу напряму, але міг дати їм час.
Дідо Іван, промовляючи останні, могутні слова стародавнього заклинання, спрямував усю свою життєву енергію у місце, де стояв Арідник. Він активував магію Землі проти її отруйного двійника.
Мольфар перетворив себе на тимчасову, але потужну Пастку Життя.
Арідник заверещав від болю — це було пекельне зітхання мільйона душ. Його увага розсіялася, а його чорні руки, що стискали Святослава, ослабли.
Це була його єдина секунда. Святослав, відчуваючи, як магічна смерть його вчителя пульсує під ним, прорвався крізь залишки магічних рук.
Він підняв Ключ-Серце Джерела Життя (об'єднану силу Бачення, Вогню та Землі) над головою. Він не мав часу на метання посоха.
"Сила Землі та Волі, замкни його!" — крикнув Святослав, його обличчя було викривлене від величезного болю від сили Арідника, що давила на нього.
Святослав вклав усю свою силу Землі у Ключ-Серце. Він перетворив свій посох на магічний стрижень, а своє тіло — на накопичувач сили.
Він метнув цей заряд разом із Ключем-Серцем прямо у крихітну, червону точку Пролому, яку тримала Лія своїм Баченням.
Лія відчула його біль, його любов і його остаточну волю. Вона вклала свою Волю в його удар.
Фінальний вибух був не білим, а зелено-золотим — колір життя та Землі. Арідник зник, а на його місці залишився кришталевий, зеленуватий лід.
Святослав зник разом із вибухом. Печатка була накладена.
Лія лежала на землі, захищена останньою хвилею сили Святослава. Коли вона піднялася, тиша була чистою і абсолютною. Мертва тиша Хаосу змінилася на тишу Порядку.
Святослава не було. На місці Пролому, крізь лід, вона побачила свій поліновий вінок, його дубовий вінок і посох Вартового Землі — всі вони були єдиним, вплавленим у лід символом. Вони стали Печаткою.
Лія була сама. Вона відчула пекучий біль від втрати, але також абсолютне усвідомлення того, що Карпати врятовані.
Дідо Іван теж зник. Його жертва була критичним елементом перемоги.
Лія, Нова Хранителька, повільно почала спускатися з гори. Її Бачення тепер було вільним і ясним. Вона бачила весь Ліс, який пробуджувався до нового, вільного життя.
Момент був критичним. Жертва Діда Івана створила остаточну пастку, тимчасово паралізувавши Арідника. Святослав, прорвавшись крізь ослаблені чорні руки, мав лише секунду, щоб завершити місію.
Він тримав Ключ-Серце (об'єднаний посох і кристал) і Ліїну Волю.
Енергії двох закоханих злилися в один чистий, рішучий потік. Це було неподільне ціле:
Святослав боровся із фізичною силою Арідника, який, незважаючи на пастку, відчайдушно пручався. Його Контроль Землі тримав себе і Ключ непохитно.
Лія, використовуючи свій дар, бачила тріщину в залишках старої печатки Злати, що оточувала Пролом. Спрямовуючи чисту Волю, вона вдарила по ній своєю білою енергією, щоб розширити пролом достатньо для Ключа.
Святослав, відчуваючи її Волю як фізичну силу, вклав Ключ-Серце у розширений Лією Пролом.
Коли Ключ торкнувся Вогнища, він спалахнув сліпучим, золотисто-зеленим світлом. Це було світло нової, чистої, непорушної магії. Золото символізувало Незламність, а зелений — Життя Землі.
Світло поглинуло червоне полум'я і вирвалося у небо.
Арідник видав останній, жахливий крик відчаю, який був настільки гострим, що здавалося, розірвав сам час. Його тіло розпалося на чорну, попільно-сіру хмару, яку миттєво схопила земля і запечатала під собою. Хаос зник.
Настала абсолютна, глибока тиша. Вогнище зникло. Залишився лише звільнений, чистий камінь на місці, де палав Вогонь. Камінь був холодним і спокійним.
Святослав і Лія впали на коліна — не від поразки, а від фізичного та магічного виснаження. Їхні тіла були вкриті пилом і потом, одяг розірваний, але вони перемогли.
Ліс, що оточував Гору-Пустку, зреагував миттєво. Чорні, мертві дерева почали скидати свою кору, виявляючи свіжу, зелену деревину під нею. Це було чудо відродження.
З неба полився дощ — чистий, цілющий дощ, який змив попіл з гори і наситив спраглу землю. Він був теплим і живим.
Святослав, зібравши останні сили, повернувся до Ліі. Його обличчя було блідим, але очі горіли тріумфом і безмежною любов’ю.
Він обійняв її — це було довге, глибоке, тремтяче обійми на звільненій землі.
"Ми... ми впоралися," — прошепотів Святослав, його голос був ледь чутним. — "Печатка стоїть. Він закритий."
"Ми вижили," — відповіла Лія, її сльози змішалися з дощем.
Вони з'єднали свої вуста в поцілунку, наповненому виснаженням, коханням і абсолютною, непохитною довірою. Це був поцілунок двох воїнів, які щойно повернули світло у цілий край.
Але радість перемоги була гіркою. Лія відчула це у своєму Баченні і відсутністю шуму життя від одного місця.
"Дідо Іван..." — прошепотіла вона, відсунувшись.
Святослав опустив голову. Його скорбота була важкою, як камінь.
"Його жертва... — сказав він. — Вона була необхідна. Він тримав пастку, щоб ми могли завершити. Він виконав свій обов'язок до кінця."
Лія відчула, як сльози знову навертаються. Дідо Іван таємно поховав себе, щоб врятувати їх, як колись Злата поховала себе у світі людей, щоб врятувати Ліс. Коло жертви замкнулося.
"Тепер ми його спадщина," — сказала Лія, піднімаючи його покритого пилом посох і Ключ-Серце з каменю.
Святослав поклав руку на її плече. "Наш обов'язок тільки починається, моя Воля."
Вони разом почали спуск зі звільненої Гори-Пустки, готові до нового, важкого життя як Вартові відновленого краю.