11

Після того, як Лія і Святослав отримали фінальні інструкції та благословення від Діда Івана, їхня місія набула загальнокарпатського значення. Дідо Іван, розуміючи, що фінальна битва на Горі-Пустці може призвести до руйнування магічних захистів краю, оголосив Скликання Хранителів.
Небезпека була величезною, але вірність Лісу та спадщині Предків була сильнішою. На умовлене, захищене місце у передгір’ї (подалі від Скиту, щоб не наражати його на небезпеку), прибули всі, хто міг відгукнутися на поклик.
Це була велична, тиха сцена. Місце було приховане глибоко в ущелині, захищене двома старими, магічно зарядженими валунами. У центрі горіло велике вогнище, яке було не просто джерелом тепла, а символом Незламності та Єдності.
Дідо Іван (Мольфар): Головний організатор, стояв на чолі кола, його обличчя було викарбуване мудрістю і втомою. Баба-Гірниця Яворина: Її постать була суворою, але очі світилися гордістю за Лію. Вона несла свій посох із сушеними травами. Козак-Характерник Дмитро: Його військова виправка та сталевий погляд надавали рішучості. Його одяг був традиційний, але міцний, а на поясі висів ніж, заряджений старою, бойовою магією. Горяна та Данило (Хранителі Висоти): Вони стояли разом, їхній зв'язок, як і у Святослава та Ліі, був їхньою силою. Вони щойно забезпечили безпеку Миколи, ув'язнивши його. Мольфари-одинаки: Ще кілька старих та молодих Мольфарів з навколишніх сіл, кожен зі своїм знаряддям магії — посохи, ножі, мішечки з травами та кришталями.
Усі Хранителі стояли навколо вогнища, обличчя їх були суворі, але сповнені рішучості. Вони були готові померти за Ліс, але їхньою метою було дати Ліі та Святославу шанс на перемогу.
Дідо Іван почав говорити, його голос був спокійним і гучним, як передречення.
"Ми зібралися тут не для прощання, а для передачі сили. Арідник зосередив свою увагу на Джерелі. Він не бачить нас, але він відчуває Хаос. Наше завдання — тримати Порядок тут, поки вони не завершать печатку."
Яворина підійшла до Ліі, її погляд був м'яким.
"Ти — моя кров і моя віра, дитино. Пам'ятай, твоє Бачення — це не лише очі. Це Серце. Використовуй Ключ-Серце не як зброю, а як дзеркало істини."
Вона торкнулася Згарди на шиї Ліі. "З тобою моя сила Води."
Характерник Дмитро поклав свою важку руку на плече Святослава.
"Хранителю. Ти несеш вагу Землі. Ти повинен бути незламним. Якщо вона почне сумніватися, ти — її твердість. З тобою моя сила Вітру і Металу."
Кожен Хранитель по черзі підходив до Ліі та Святослава, торкаючись їхніх плечей або рук, передаючи частину своєї життєвої та магічної енергії. Це був короткий, потужний ритуал, що наповнював їхні тіла та душі колективною волею Карпат.
Коли ритуал був завершений, Лія та Святослав відчули, як їхні тіла наповнюються новою, чистою, могутньою енергією.
Лія, освітлена вогнем, виступила вперед. Її обличчя було блідим, але її погляд був ясним і пронизливим.
"Я обіцяю, — її голос був твердим, — жертва Злати не буде марною. Я повернуся справжньою, а Карпати будуть захищені."
Святослав став поруч із нею, і їхні силуети об'єдналися у світлі багаття.
"Ми йдемо на Гору-Пустку. Ми несемо вашу віру і нашу любов. Ми — один щит," — оголосив він, його голос луною відбився від скель.
Дідо Іван підняв посох:
"Нехай ваше Бачення буде ясним, а ваша Земля — твердою. Йдіть!"
Лія та Святослав, оснащені трьома елементами та силою всіх Хранителів, швидко рушили геть від Збору. Вони не озиралися. Кожен крок був твердим актом волі.
Вони почали фінальне сходження на Гору-Пустку. Вони більше не йшли через ліс; вони йшли полем битви Хаосу.
Вони підіймалися, використовуючи свій взаємний зв'язок.
Коли Святослав перестрибував моторошні тріщини в землі, що з'явилися під впливом Арідника, Лія використовувала Бачення, щоб вказати йому на невидимі, опорні точки.
Коли Лія відчувала, як її охоплює ілюзорний туман або сумнів, Святослав стискав її руку і промовляв її ім'я, заземлюючи її до реальності.
Чим вище вони підіймалися, тим агресивнішими ставали атаки Арідника.
На вузькому, кам'яному гребені на них чекало Тіньове Військо — сотні уявних фігур із їхнього минулого: зневірені люди, обличчя, які вони підвели, та навіть старі страхи.
Арідник говорив через цю ілюзію, його голос був холодним, глузливим шепотом:
"Ти не гідний, Вартовий! Ти не врятував навіть свого Вчителя!"
Святослава охопила миттєва, чорна туга за втраченим наставником.
Лія кинулася до нього. Вона не боролася з ілюзіями. Вона притулилася до його грудей, закривши йому очі.
"Твоя істина — тут! Не в минулому! Я — твоя істина!" — її сила Води змила напад.
Святослав отямився, і вони разом прорвалися крізь Тіньове Військо, яке розсипалося від сили їхньої об'єднаної, незламної волі.
Нарешті, вони побачили вершину. Там, на чорній, спаленій скелі, пульсувало Джерело Арідника — озеро темної, хаотичної енергії, що випромінювало зло.
У захищеному колі у передгір'ї, освітленому вогнищем та зоряним небом, Скликання Хранителів перетворилося на останній, сакральний ритуал підготовки. Це було не прощання, а передача естафети — переливання вікової сили Карпат у двох молодих воїнів.
Хранителі принесли свої останні дари і знання, які мали допомогти головній парі у вирішальний момент.
Баба-Гірниця Яворина, чия мудрість була вплетена у кожну травинку Лісу, провела ритуал плетіння захисних вінків. Її старі, але спритні руки швидко працювали над свіжозірваними травами, наповнюючи їх потужною флористичною магією.
Яворина поклала на голову Ліі вінок із чорнобилю та полину.
"Носи це, дитино Бачення. Чорнобиль віджене всю нечисть, а полин зробить твій розум гірким до ілюзій. Хай твоє Бачення буде чистим і непідкупним."
Для Святослава Яворина поклала на голову вінок із барвінку та дубового листя.
"Це запорука вічної сили та незламності. Хай твоя вірність буде такою ж вічною, як барвінок, а твоя основа — такою ж твердою, як дуб. Нехай ніяка Туга не зігне твою волю."
Вона також дістала невелику, глиняну пляшечку, наповнену спеціальним, освяченим мастилом, зробленим із живиці смереки та олії звіробою.
"Змасти свій посох, Вартовий. Це посилить твою силу Землі і дасть тобі кращий контроль над стихією в Хаосі. Хай твоя зброя буде продовженням твого серця."
Святослав, не гаючи часу, виконав вказівку. Коли він змастив посох, той почав тихо гудіти і випромінювати зеленувате світіння.
Козак-Характерник Дмитро, чий дар полягав у баченні енергетичних ліній та стратегії, підійшов до них, його погляд був зосереджений і холодний.
Він окреслив точний енергетичний план Гори-Пустки.
"Гора-Пустка — це не просто гора. Це Анти-Капище. Там енергія Життя викривлена і спрямована на розпад. На самій вершині, у жерлі, знаходиться Вогнище, яке живить Арідника."
"Ліє, ти повинна бачити його Серце — джерело його сили, Пролом, про який писала Злата. Воно буде рухоме і мінливе. Твоє завдання — фіксувати його Баченням. А ти, Славко, повинен його заблокувати і запечатати."
Він передав Святославу старовинну срібну монету, що була пошкоджена часом.
"Це — монета, заряджена уповільненням. Якщо Арідник фізично проявить свою найсильнішу іпостась, кинь її. Вона на короткий час уповільнить його рух. Цього має вистачити для фінального удару."
Дідо Іван залишив собі найважливішу частину ритуалу — духовне зарядження оберегів.
Мольфар взяв Журнал Злати (як Ключ-Серце) та Оберіг Злати (срібну Згарду) з шиї Ліі.
Він підняв їх над головою і, читаючи давні, потужні гірські замовляння, наповнив їх чистою, захисною енергією Карпат. Замовляння були настільки стародавніми, що Лія відчула, як її родинна пам'ять прокидається.
Обереги спалахнули таким яскравим, золотисто-білим світлом, що Лія мусила примружити очі. Світло було фізичним проявом їхньої долі.
"Згарда і Ключ стали єдиним цілим. Тепер це Голка Долі," — сказав Мольфар, повертаючи обереги Ліі. — "Ця сила — твоя, Ліє. Вона може змінити світ. Використовуй її з любов'ю, не з гнівом."
Настала мить прощання. Хранителі стояли мовчки, спостерігаючи.
Святослав обійняв Лію, його вінок із дубового листя торкнувся її вінка з полину.
"Вони дали нам усе, Ліє. Тепер усе залежить від нас," — прошепотів він.
Лія подивилася йому в очі. Уся її втома, страх і сумнів зникли. Залишилася лише абсолютна впевненість у ньому і в собі.
Вона піднялася на носочки і поцілувала його — це був довгий, глибокий поцілунок, що символізував об'єднання двох стихій і двох доль. Це був не просто поцілунок кохання, а фінальне магічне злиття перед битвою.
"Я Бачу нашу перемогу, Святославе. Ми йдемо," — сказала вона.
Вони остаточно обрали свій шлях, залишивши Скликання Хранителів. Їхні постаті, увінчані віночками та сповнені силою, зникли у темряві передгір'я, прямуючи до чорного силуету Гори-Пустки.
Святослав, Вартовий Землі, взяв на себе командування. Його голос, посилений магією і рішучістю, звучав чітко над потріскуванням вогнища, де зібралися Хранителі.
"Слухайте уважно. Арідник очікує прямого наступу. Ми дамо йому це, але не так, як він думає."
Святослав, як головний виконавець, озвучив план штурму, використовуючи карту, надану Характерником Дмитром.
"Нам потрібно швидко подолати Передгір’я, де нас чекатимуть головні сили Арідника — Вовкулаки, Тіні та ув'язнені душі. Характерник Дмитро та інші Мольфари-одинаки, разом із Горяною та Данилом, відвернуть їхню увагу, атакуючи з флангів. Вони створять керований Хаос. Наша ціль — не битва, а швидкість. Ми прориваємося по центральному, найкоротшому шляху."
"Ми маємо швидко піднятися до Вогнища — самого Джерела Арідника. Лія, ти мусиш бути абсолютно спокійною. Твоє Бачення не має підвести. Нас атакуватимуть ілюзіями, зроблять усе, щоб похитнути твою віру. Я буду твоєю основою."
"На вершині. Лія фіксує Арідника, бачачи його справжнє джерело сили — Пролом. Вона має фокусувати Ключ-Серце (свою волю і дар) на цьому Проломі. Я, використовуючи об'єднану силу трьох елементів та срібну монету уповільнення, активую фінальну печатку. Ми запечатаємо його навіки."
Момент був напружений. Усі розуміли, що шанси невеликі. Це була місія, з якої могли не повернутися.
Баба-Гірниця Яворина підійшла до Ліі. Її обличчя було мокре від сліз, але вона посміхалася.
"Ти — сильна, дитино. Ти — наша надія," — прошепотіла вона, міцно обійнявши Лію. — "Нехай Барвінок дарує вам вічний шлях."
Козак-Характерник Дмитро, перед тим як піти, по-чоловічому обійняв Святослава. "Ти — гідний Вартовий. Покажи їм Землю."
Коли всі Хранителі розійшлися по позиціях, Ліє і Святослав залишилися на самоті біля тліючого вогнища. Вітер тут, у передгір'ї, був холодним, але вогнище, заряджене їхньою волею, тримало тепло.
"Сьогодні ми вирішимо все, Ліє. Вага століть лежить на нас," — сказав Святослав, і в його голосі відчувалася ця вага століть та відповідальність.
"Я не відступлюся," — відповіла Лія, торкаючись вінка із полину на голові. Вона відчувала, як магія трав надає їй гострої ясності. — "Ми повернемо світло цьому краю."
Святослав взяв її обличчя в долоні. Його очі були глибокими, як криниці. Він не просив обіцянок. Він поцілував її — це був поцілунок, наповнений прощанням, надією і непохитною вірою в їхню спільну силу. Це був останній обіт перед вічністю.
Святослав відсторонився. Його погляд був чистим і зосередженим.
Він кивнув. Він підняв свій посох, змащений магічним маслом, і зробив ним широкий, вивіряючий жест. Його сила Землі була активована.
Ліс навколо них, на секунду, відповів глибоким, низьким шумом — вітер завив, дерева заскрипіли, ніби Карпати прощалися і благословляли їх. Це була відповідь Землі на волю Вартового.
У цей момент з флангів пролунали перші бойові крики — Характерники почали свою відволікаючу атаку.
"Ходімо," — сказав Святослав.
Вони, як дві світляні крапки, кинулися в темряву, назустріч Гори-Пустці, де на них чекала війна з Арідником.
Вони бігли швидко, Лія трималася за його руку, їхні вінки виблискували у тьмяному світлі.
Передгір'я було охоплене Хаосом. Вовкулаки, Тіні та покручені душі кидалися на них. Але основна маса ворога була відтягнута вглиб Лісу через блискучу атаку Дмитра.
Два Вовкулаки-розвідники кинулися на них.
Святослав не зупинявся. Він просто метнув посох у землю перед ними. Скеля розкололася, і Вовкулаки попадали в глибоку тріщину. Це була магія чистої Землі — швидка і безжальна.
Лії Бачення працювало як антирадар. Вона постійно попереджала: "Праворуч! Тінь!" Святослав ухилявся, не втрачаючи швидкості.
Вони не билися; вони проривалися.
"Ти — швидка, Ліє! Ми виграємо час!" — Святослав кричав це на бігу, його обличчя було зосереджене, як у хижака.
Через п'ятнадцять хвилин вони вирвалися з низини і почали підйом на схили Гори-Пустки.
Підйом був важким. Гора-Пустка була мертвою, її схили були сірими, кам'янистими і слизькими. Повітря ставало все важчим і смердючішим сіркою.
Атака Арідника була тепер психічною.
Лія відчула, як її Бачення знову атакують. Ілюзії прийшли не ззовні, а зсередини.
"Святославе... Стій!"
На схилі перед ними з'явилася її студія у Києві. Вона була яскравою, наповненою фарбами. А в ній сидів Святослав, але він був старим, сивим, і його обличчя було повним жалю.
"Ми не впоралися, Ліє. Ми втратили Карпати. Я здався," — сказав Святослав-ілюзія. — "Твоя жертва була марною. Повертайся до міста. Забудь це."
Лія відчула холодний, нищівний удар відчаю. Вона заплющила очі. Вінок із полину охолодив її чоло. Вона згадала слова Яворини: "Полин гіркий до ілюзій".
Вона відчула руку справжнього Святослава на своїй спині.
"Брехня! — крикнула Лія, відкриваючи очі. — Моє Бачення бачить твою істину!"
Вона спрямувала енергію Води на ілюзію, і старий Святослав розчинився у чорному димі.
"Ти — моя основа, Ліє," — Святослав притиснув її до себе. — "Нас не зламати. Вгору!"
Вони продовжили підйом. Вершина — Вогнище Арідника — була вже близько.