10

Виконавши місію на Капищі та отримавши життєво важливі вказівки з Журналу Злати, Лія та Святослав, ігноруючи втому, поспішили назад до Скиту. Вони мусили поділитися знайденими записами з Мольфаром і підготуватися до фінальної подорожі, до Гори-Пустки.
Вони подолали шлях, вже не ховаючись, відчуваючи, що час спливає, і ворог знає про їхній наступний крок. Ця відкритість була частиною нової стратегії — не ховатися від Тіні, а бути сильним світлом, яке не можна проігнорувати.
Дідо Іван таємно чекав їх. Він сидів у своїй келії, освітленій лише тьмяним світлом кришталю, що висів під стелею. Кришталь випромінював м’яке, але сильне, зеленувате світіння, що підсилювало магічний захист Скиту.
Коли Дідо Іван побачив Шкіряний Журнал Злати в руках Ліі, його старе обличчя вкрила глибока тінь смутку. Він не здивувався, але його печаль була схожа на передчуття великої, неминучої трагедії.
"Я знав, що вона повинна була залишити нам ключ," — голос Мольфара був глухим і втомленим. — "Але я молився, щоб її жертва була останньою."
У тиші Скиту, під тьмяним світлом кришталю, Лія та Святослав разом із Мольфаром вивчали останні сторінки Журналу.
Святослав стояв поруч, його рука лежала на плечі Ліі. Він був її заземленням та захистом від шокуючої правди.
Прабабуся Злата докладно описувала свій останній бій із Арідником. Це був бій, у якому вона усвідомила свою обмеженість.
«Арідник не є сутністю, яку можна знищити звичайною магією. Він — деформація, Хаос, породжений тугою і забуттям. Щоб його знищити, потрібне цілковите знищення Джерела Життя — і це буде ціна, яку я не готова платити за Світ. Я не можу його знищити, лише запечатати, використовуючи силу Ключа-Серця Джерела Життя...»
Святослав затримав подих. Ключ-Серце... це означало, що Злата повинна була мати доступ до джерела магії Лісу.
Журнал продовжував: 
«Печатка трималася неміцно, бо він був надто близько до мого серця. Трагедія мого життя: я мала знищити себе, щоб приховати Ключ назавжди. Я зробила висновок, що єдиний спосіб приховати Ключ назавжди — це стерти з пам’яті свій дар і свою місію.»
Лія відчула фізичний біль у грудях, розділяючи муку прабабусі.
«Я пожертвувала своєю пам'яттю та свідомим життям Хранителя. Я залишила Карпати, ставши звичайною, забутою жінкою, щоб ніхто, навіть сам Арідник, не зміг знайти її магічний слід. Я самознищила свій Шлях Бачення...» 
Це було пояснення того, чому сім'я Ліі жила в місті, чому її мати нічого не знала про Карпати. Злата добровільно обрала забуття заради спасіння світу.
Лія, зблідла, відвернулася від Святослава. Вона згадала свою болісну ілюзію на Стежці Іржі, коли її мати благала її залишитися. Тепер вона розуміла, що це був не просто страх; це був результат жертви Злати.
Дідо Іван простягнув руку і погладив Лію по голові.
"Твоя прабабуся хотіла, щоб ти жила, дитино. Але вона не могла знати, що Арідник так швидко прокинеться."
Святослав, його обличчя було викарбуване рішучістю, повернувся до останньої цитати: 
«Я залишаю своє Бачення у спадок, як маяк. Це єдина сила, яка може знайти Місце Вогню і завершити те, що я не змогла... Я йду, щоб він не знайшов Ключ, схований у мені, але мій рід мусить повернутися і зробити вибір. Бо я — його остання печатка»
"Твоя прабабуся використала себе як сховище Ключа, — пояснив Святослав. — Ключ тепер у тобі, Ліє. Не фізично, а як центр твого Бачення."
"Тепер ти розумієш, чому Арідник хоче тебе? — запитав Дідо Іван, його погляд був пронизливим. — Він хоче Ключ, щоб звільнити своє Джерело і стати вічним."
Дідо Іван підвівся. "Час пішов. Ми маємо готуватися. Місце Вічного Вогню — це Гора-Пустка. Це не просто вершина, це Портал. Туди можна йти лише з трьома елементами."
Він дістав з-під кришталю три невеликі, різьблені мішечки:
Мішечок Землі: Вугілля та глина (символізує Святослава).
Мішечок Води: Краплі роси, зібрані під повним місяцем (символізує Лію).
Мішечок Вогню: Має бути взятий від Дерева, що Пам'ятає.
"Ви повинні йти туди вдвох. Лія, ти маєш взяти Елемент Вогню від Смереки зараз. Це останній елемент," — наказав Мольфар.
Лія відчула приплив холодної рішучості. Жертва Злати не буде марною.
"Ми підемо зараз," — твердо сказала Лія, і Святослав одразу підтримав її.
"Я залишу тут частину своєї магії як оберіг для Скиту. Наша битва — наша єдина оборона," — сказав Святослав, його очі горіли.
Він простягнув руку Ліі, і вона вклала свою долоню у його.
"Фінал близько, кохана. Але ми йдемо туди разом," — його обіцянка була їхнім найпотужнішим оберегом.
У напівтемряві Скиту, освітленого лише магічним кришталем, слова, викарбувані в Журналі Злати, тяжким тягарем лягли на плечі Ліі. Усвідомлення того, що її прабабуся не просто покинула Карпати, а поховала себе живою у звичайному світі заради порятунку краю, викликало фізичний біль і глибокий, гіркий жаль.
Лія відчувала, як її зв'язок із прабабусею, який раніше був лише спадщиною, тепер став особистою, болючою естафетою.
"Моя прабабуся... Вона пішла, щоб захистити. А я приїхала, щоб знайти..." — Лія дивилася на Святослава крізь сльози, що блищали в тьмяному світлі. — "Вона пожертвувала всім, а я... я ледь не здалася ілюзіям."
Святослав обережно взяв її обличчя в долоні. Його руки були теплі і тверді, як чиста сила Землі.
"Вона пожертвувала своїм життям, щоб ти могла знайти своє," — його погляд був сповнений ніжності та абсолютної віри. — "Вона дала тобі вибір, який не могла зробити сама."
Дідо Іван похитав головою, його старе обличчя було виразом тисячолітньої мудрості та втоми.
"Ти — остання у своєму роді, Ліє. Твоя прабабуся була тимчасовою печаткою. Вона прикрила собою Джерело, щоб Тінь не знайшла його одразу," — Мольфар говорив тихо, але його слова були як удари молота.
"Ти ж тепер стала живим ключем, який може або відімкнути свободу Злу, або запечатати його назавжди."
Лія відчула, як її Згарда на шиї спалахнула гарячим світлом. Вона більше не була простою художницею, яка шукає натхнення; вона була інструментом долі.
"Злата сховала Ключ-Серце у своєму забутті, але її кров, твій дар, Ліє, це код доступу," — пояснив Святослав. — "Арідник знає, що ти можеш його знайти, і знає, що ти можеш його використати."
Він показав на журнал. "Фінальна печатка має бути накладена тобою, Ліє, на Горі-Пустці. Наше об'єднання (Бачення і Земля) створює магічний канал, але Ключ знаходиться лише у твоїй волі."
Лію охопив хвильовий приплив абсолютної рішучості. Вона не могла дозволити, щоб жертва її роду була марною.
"Тоді я не можу бути слабкою," — промовила вона, її сльози висохли.
Святослав простягнув їй Мішечок Води від Мольфара.
"Ти є Елемент Води — емоція, життя, потік. Я — Елемент Землі — стійкість і основа. Щоб накласти фінальну печатку, нам потрібен третій елемент — Елемент Вогню," — нагадав він.
"Іти до Дерева, що Пам'ятає," — прошепотіла Лія.
Мольфар, кивнувши, підійшов до них. "Я дам вам благословення. На Гору-Пустку веде лише один шлях — шлях Вогню та Віри."
Дідо Іван поклав свої старі, але сильні руки на голови Ліі та Святослава. Він почав читати стародавнє заклинання Мольфарів, яке було настільки старим, що здавалося, ніби самі гори його шепочуть. Це було заклинання на захист зв'язку та єдності.
Під час цього ритуалу Лія і Святослав відчули, як їхні енергетичні поля сплавляються в одне. Сила Землі Святослава надала Баченню Ліі неймовірну твердість, а її емоційний потік зробив його силу гнучкою і живою.
"Ідіть. Я триматиму Скит. На Гору-Пустку ви маєте йти, як єдиний воїн," — наказав Дідо Іван, відпускаючи їх.
Вийшовши зі Скиту, вони відчули, як нічне повітря стало холодним і напруженим.
"Вони нас чекають," — прошепотів Святослав, займаючи своє місце поруч із нею.
Вони рушили до Дерева, що Пам'ятає. Це була найстаріша смерека, яка стояла на окремій, ізольованій скелі. Її шлях вимагав підйому по майже вертикальній стіні.
"Тут немає шляху, — сказала Лія, дивлячись на скелю. — Ми не можемо туди дістатися."
"Я — Земля," — усміхнувся Святослав, і ця усмішка була сповнена дикої, невтримної сили. — "Я створюю шлях."
Він торкнувся скелі своїм посохом і почав читати заклинання Твердості. Повільно, але неухильно, у камені почали з'являтися нерівності, виступи і тріщини, що дозволяли підйом.
"Ліє, тримайся за мене. Ти — моє Бачення, я — твій Шлях," — сказав він, і вони почали фінальне сходження до Дерева, що Пам'ятає, де на них чекав Елемент Вогню.
Напруга в Скиті була такою густою, що її можна було різати. Мольфар щойно відправив їх, благословивши єдиним заклинанням, яке могло протистояти Хаосу Арідника — заклинанням Єдності. Перед ними лежав важкий підйом до Дерева, що Пам'ятає, де на них чекав Елемент Вогню.
Святослав, створивши тимчасовий шлях на крутій скелі, підійшов до Ліі, взявши її руки у свої. Його дотик був її останнім якорем перед тим, як кинутися у фінал.
"Ми знали, що це буде важко, Ліє. Але тепер ми знаємо, що нашої сили достатньо," — його очі, кольору гірської річки вранці, випромінювали рішучість, що не знала сумнівів. — "Ми не дозволимо твоїй жертві, жертві Злати, стати марною. Ми запечатаємо його."
Його слова не були простим запевненням; це була присяга Вартового, підтверджена їхнім симбіозом на Капищі.
Лія глянула на Святослава, на його високу, могутню постать, на його готовність іти з нею у будь-яку битву. Її страх, який вона відчувала на Стежці Іржі та під час бою з Упирями, перетворився на сталеву рішучість. Вона бачила його не як містичного Хранителя, а як чоловіка, який свідомо обирає цей небезпечний шлях заради неї і заради Лісу.
Вона стиснула його руки у відповідь.
У цей момент, стоячи на порозі фінальної битви, Лія зрозуміла остаточну істину. Вона більше не могла повернутися до міста. Вона збагнула, що реальність її міського життя була брехнею, ретельно створеною її прабабусею для захисту. Весь цей час вона жила в ілюзії безпеки та забуття.
"Мій дім... не там," — прошепотіла Лія, відчуваючи, як міські спогади, які вона втратила в Стежці Іржі, повертаються, але вже без влади над нею. — "Мій справжній дім і сенс був тут, у цій небезпеці, поруч із тобою, поряд із цими людьми."
Це було її остаточне зречення від минулого. Вона обрала свій дар.
Вона більше не була художницею чи туристкою. Вона була Бачення-Носицею, фінальним інструментом для захисту Джерела.
"Я — Ключ-Серце," — сказала Лія, і в її голосі не було гордості, лише прийняття колосальної відповідальності. — "Я відімкну або запечатаю."
Святослав нахилився до неї, і їхній погляд став єдиним, чистим потоком.
"Ти запечатаєш, Ліє. Бо твоє Бачення тепер несе в собі любов, а любов — це найбільший Порядок проти Хаосу Арідника."
Святослав обійняв її востаннє перед підйомом, вдихаючи аромат її волосся. "Я йду першим. Тримайся міцно. Якщо відчуєш втому або сумнів — випусти енергію в мій посох. Ми — одне ціле."
Сходження було важким і небезпечним. Скелі, хоч і були зміцнені магією Святослава, були слизькими від нічної роси та холодними.
Святослав працював як машина, його потужні м'язи напружувалися, коли він підтягував себе і Лію. Його тіло було символом Землі — надійним і непохитним.
Лія зосередилася на Баченні шляху: вона попереджала його про крихкі камені і темні, слизькі ділянки, які він міг не помітити у темряві. Вона направляла його, використовуючи енергію Води та Світла.
Вони піднімалися довго, і за цей час їхній зв'язок зміцнився до рівня телепатичного розуміння.
Нарешті, вони вибралися на вузьку, кам'янисту терасу. Перед ними височіла Смерека — Дерево, що Пам'ятає.
Вона була велетенською, її стовбур мав діаметр у кілька метрів. Більша частина дерева була обгоріла, чорна, випалена блискавкою сотні років тому. Але одна її гілка, що тягнулася до неба, була живою і зеленою.
Лію охопило глибоке благоговіння. Це не просто дерево; це був артефакт Незламності.
"Ось він, Ліє. Елемент Вогню," — прошепотів Святослав. — "Воля, що пережила нищівний удар Хаосу. Твоя прабабуся обрала його як символ."
Лія підійшла до дерева. Від обпаленої кори виходило не тепло, а холодна, чиста енергія волі.
Вона простягла руку. Вона побачила Баченням, що на місці удару блискавки, вглибині кори, знаходиться невеликий, затверділий кристал смоли, який світиться чистим, золотим вогнем.
"Я бачу його... це сльоза Дерева," — прошепотіла вона.
Вона обережно доторкнулася до кристала. Її Бачення зосередилося на Вогні. Вона випустила чисту енергію Води зі своєї долоні, щоб звільнити кристал.
Кристал смоли вивільнився. Він був теплим, сяючим, золотисто-червоним — Елемент Вогню.
Лія помістила його в Мішечок Вогню, який дав їй Мольфар. Тепер у них були всі три елементи: Земля, Вода, Вогонь.
Вони були готові. За ними, у темряві, височіла Гора-Пустка — Місце Вічного Вогню.