9

Стежка Іржі була найстрашнішим випробуванням для Ліі. Вона йшла наодинці крізь викривлений час, борючись із ілюзіями. Вона бачила свою матір, яка благала її повернутися, і свого чоловіка, Миколу, який пропонував їй безпечне, але порожнє майбутнє.
Найважче було, коли Арідник створив ілюзію Святослава — того, який був готовий відмовитися від обов'язку заради їхнього кохання. Ця ілюзія пропонувала їй спокій і вічну безпеку в маленькій гірській хатині. Лія пам'ятала наказ справжнього Святослава: "Завдай йому болю". Зібравши всю свою волю, вона намалювала вугіллям Вогонь на грудях ілюзії, і вона зникла з болісним криком розчарування.
Лія виринула зі Стежки Іржі виснажена, але абсолютно чиста у своєму намірі та силі. Її Бачення тепер було гартоване проти брехні.
Святослав чекав її біля виходу. Побачивши її, він кинувся до неї, його обличчя було напруженим.
"Ліє! Ти впоралася!" — він міцно обійняв її, і в цьому обіймі була радість перемоги і полегшення.
"Микола... він хотів, щоб я залишилася," — прошепотіла Лія, відчуваючи його твердість. — "І ти... ти навчив мене бути сильною. Я знищила ілюзію."
Святослав поцілував її в чоло, його очі світилися гордістю. "Ти зрозуміла: кохання не повинно бути кліткою."
Вогник, їхній провідник, зник, виконавши свою справу.
Святослав тепер повів Лію — вже не як Вартовий, що веде недосвідченого новачка, а як рівний партнер — до своєї фінальної мети. Вони опинилися на великій, круглій галявині, оточеній високими, гострими вершинами гір. Це було Капище Предків.
Місце було вкрите руїнами старовинних ідолів. Вони були зроблені з величезних, сірих каменів, візерунчасто вирізаних, але тепер розбитих часом або руйнівною силою. Лія впізнала контури Сварога (Бога Неба) та Велеса (Покровителя Мудрості), але їхні обличчя були зруйновані, покриті віковим мохом та лишаями, що надавало їм сумного, величного вигляду.
Атмосфера Капища була пронизана потужною, але пригніченою енергією. Тут колись були принесені великі магічні жертви та укладені найсильніші договори. Тепер енергія була, як старий, натягнутий трос, що ось-ось має обірватися.
"Це тут, Ліє. Серце сили," — прошепотів Святослав, його очі сканували територію.
Навколо центрального вівтаря — плоского, тріснутого каменю — росла аномальна рослинність. Трави були чорного кольору, а в кущах виднілася отруйна, глянцева ягода болиголову. Це були сліди магічного розкладу, залишені Арідником. Він уже позначив Капище своїм впливом.
"Він чекає, — сказав Святослав. — Арідник знав, що ми прийдемо сюди. Він знає, що ти повинна активувати Ворожило тут, де була створена твоя родина."
Раптом, за руїною ідола Велеса, виникла постать. Це був Микола. Але не ілюзія, а справжній, фізичний Микола, з викривленим, злим обличчям. Поруч із ним стояли двоє Упирів-Вовкулаків, які несли в собі ознаки звільнення, але були знову поневолені, їхні руни були новими, червоними і свіжими.
"Я знав, що ви прийдете сюди, Вартовий! І ти, невірна дружина!" — голос Миколи був сповнений болю, злості та магічної сили.
Святослав миттєво зрозумів. "Ти став послушником Арідника, Миколо? Він пообіцяв тобі владу?"
"Він дав мені сенс! — проревів Микола. — Він сказав, що я можу мати її силу і тебе, Ліє! А ти просто залишила мене, коли я тобі був потрібен!"
Микола був одягнений у чорний, шкіряний одяг, а на його руці блищав темний, костистий перстень — Перстень Тіні, його власний магічний оберіг, даний Арідником.
Він підняв руку, і темна енергія хлинула на Святослава.
"Я знищу тебе, Вартовий, а потім візьму Ворожило!"
Святослав кинувся у бій, захищаючи Лію. Він бився з Миколою, використовуючи свій посох проти його темної, хаотичної магії. Бій був швидким і жорстоким: Святослав — організована сила Землі, Микола — хаотична злість Туги.
Два Упирі-Вовкулаки кинулися на Лію. Вона не встигла дістати етюдник.
"Ліє! Ворожило!" — крикнув Святослав, відбиваючи удар Миколи. — "Активуй його!"
Лія відчула, як її Згарда шалено пульсує. Вона кинулася до центрального вівтаря, а Вовкулаки — за нею.
"Я не віддам тобі її!" — Микола випустив чорну змію з енергії, яка обплутала Святослава.
Лію охопив відчай, але він був змішаний з абсолютною рішучістю. Вона стрибнула на вівтарний камінь. У цей момент один із Вовкулаків стрибнув на неї.
Вона закричала і, піднявши руку, спрямувала енергію Згарди у вівтар.
"Я Бачу! Я Вірю! Я тут!" — її крик був наповнений чистою енергією Води та Землі.
Срібний кристал на її шиї спалахнув яскравим, сліпучим, біло-синім світлом.
Вівтарний камінь відгукнувся. Ідоли Сварога та Велеса, що стояли навколо, почали вібрувати.
Активація Ворожила:
Над Капищем вибухнула хвиля чистої, незайманої магії. Вона була настільки потужною, що відкинула Миколу і знищила Вовкулаків, перетворивши їх на чистий попіл.
Лію охопила колосальна сила. Вона відчула, як її Бачення розширюється, охоплюючи не лише Карпати, а й увесь світ. Вона стала Каналом для справжньої сили свого роду.
Микола, піднявшись із землі, дивився на неї з абсолютним жахом і заздрістю.
"Ти... ти зробила це! Ворожило!"
Святослав, звільнений від чорної змії, кинувся до Миколи.
"Твоя влада закінчена, Миколо. Ти втратив свою людину і свою душу," — Святослав ударив його посохом у Перстень Тіні. Перстень тріснув, і чорна магія Миколи зникла.
Микола впав на коліна, його обличчя стало порожнім і розгубленим — він знову став слабкою, жадібною людиною, без магічної сили.
"Ліє, — сказав Святослав, його голос був сповнений тріумфу. — Ти активувала силу. Тепер нам потрібен фінальний елемент."
Над Капищем, у небі, Лія побачила бачення — найстаршу смереку, обпалену блискавкою, про яку говорив Святослав. Елемент Вогню чекав на неї.
Після того, як Лія активувала Ворожило, і хвиля чистої магії прокотилася Капищем, а Микола був знешкоджений (тепер він лежав безсилий, як звичайна людина, його злодійство вивітрилося), наступила напружена тиша. Лія, хоч і була охоплена ейфорією перемоги, відчувала нудоту від присутності Зла — залишкової енергії Арідника, що просочувала чорні трави та ягоди болиголову навколо вівтаря.
Вона знала, що їхня місія ще не завершена.
Святослав, хоч і був виснажений боєм, швидко закрив собою Миколу, щоб той не нашкодив собі і не втік.
"Ти — мій найкращий щит, Ліє," — Святослав підійшов до неї. — "Але ми тут не заради битви. Ми тут заради знання."
Лія згадала про мету. Вона розгорнула пергамент, який дала Мольфарка. Тепер, після активації Ворожила, вона могла використовувати цей пергамент як справжній інструмент.
Вона активувала своє Бачення, концентруючись на рунічних знаках.
Рунічні знаки на пергаменті спалахнули золотим, м'яким світлом, яке стало провідником для її зору. Світло почало пульсувати, вказуючи на джерело.
Лія побачила, що один із уламків ідола Велеса, який вони помітили раніше, не був просто каменем. Він був замаскований стародавньою магією, прихованим місцем.
"Святославе, там! — вигукнула вона, її голос був сповнений рішучості. — Всередині цього каменю є щось сховане!"
Вони вдвох підійшли до масивного уламка. Святослав, використовуючи свою силу Землі, зосередився.
"Один, два, три... Разом!" — скомандував він.
Їхні сили, з'єднані їхнім зв'язком, спрацювали: Святослав — фізичною могутністю, Лія — магічною концентрацією. Вони відсунули уламок, що важив, мабуть, тонну.
Під ним була ніша, і в ній — сталева, інкрустована скринька, на якій лежав захисний щит із кристалізованої, застиглої магії. Скринька була тут запечатана сотні років тому.
Святослав обережно забрав захисний щит. Він був прохолодний на дотик, але безпечний. Лія з трепетом відчинила скриньку.
Усередині лежав невеликий, але товстий шкіряний журнал — записи її прабабусі Злати. Журнал був перев'язаний старою, висохлою стрічкою.
Лієва рука тремтіла, коли вона взяла його. Доторк до журналу був, як дотик до живого минулого. Вона відчула приплив спокою та великої, втомленої мудрості.
Вона почала читати, перегортаючи сторінки, наповнені старовинним, елегантним почерком:
"Я, Злата, завершую свою роботу. Моя сила не змогла повністю знищити Арідника — це доля наступних поколінь. Я запечатую його Першоджерело тут, де сила Предків найсильніша. Але печать не вічна, бо я не маю права повністю позбавити світ рівноваги. Арідник має існувати як Тінь, але не як Влада."
Лія відчула, як її горло стискається. Це було не просто читання, а спілкування з прабабусею.
Вона продовжила:
"Ключ до його повного знищення — це Джерело, яке він намагався поглинути. Його можна використати як меч, але лише тоді, коли Бачення (моя кров) і Земля (кров Хранителів) об'єднаються. Наш зв'язок — єдина зброя. Фінальна печатка має бути накладена на Місці Вічного Вогню..."
Лія підняла очі, повні сліз. Вона подивилася на Святослава.
"Місце Вічного Вогню... це не Капище," — прошепотів Святослав, його обличчя було напруженим. Він зрозумів. — "Це Гора-Пустка — місце, де Арідник отримав свою силу."
Святослав взяв журнал і швидко перегорнув сторінки.
"Гора-Пустка... — його очі горіли рішучістю. — Це найвища точка всього зла. Це не просто гора, це пролом у нашому захисті. Це місце, де Арідник оселив свою суть."
Він поклав руку на її плече. "Злата не знищила його, вона лише запечатала його джерело. Вона залишила фінальну битву нам, Ліє."
Лія, освітлена новим знанням, відчула, як її втома зникає. Її місія була тепер чіткою, як кришталь.
"Тоді ми повинні йти. Я маю завершити її роботу," — вона сказала це з такою вагою, що це прозвучало як Присяга.
Святослав подивився на Миколу, який все ще лежав нерухомо.
"Ми не можемо залишити його тут. Його слабкість приверне нову Тінь. Його повинні забрати Хранителі Висоти."
Він дістав невеликий свисток і видав спеціальний, тричі повторений сигнал. Це був сигнал допомоги та перемоги.
Через кілька хвилин на галявині з'явилися Горяна та Данило. Їхні обличчя були напруженими.
Горяна, побачивши Миколу, одразу зрозуміла. "Людина, поглинена Тугою. Вартовий, ти зробив усе правильно."
Данило підійшов до них. "Ми вас чекали. Ми відчули вибух сили. Ворожило активовано. Що далі?"
"Гора-Пустка," — твердо сказав Святослав. — "Фінальна печатка. Ви візьмете Миколу, а ми йдемо."
Вони швидко зібралися. Лія притискала до себе журнал Злати — тепер це була її бойова інструкція.
Святослав провів її через руїни ідолів. Вони знову залишилися наодинці.
"Гора-Пустка — це найнебезпечніший шлях. Там немає правил. Це шлях чистого Хаосу," — він взяв її руку і міцно стиснув. — "Микола, Арідник... їхня сила в сумніві та маніпуляції. Вони намагалися зламати нас, показуючи нам, що наше кохання — це слабкість."
Він зупинився і подивився на неї. "Але це не так. Наше кохання — це наша зброя. Це та сама сила, що єднає Бачення та Землю."
Він обережно, але пристрасно поцілував її. Це був поцілунок, наповнений прощанням і обіцянкою одночасно.
"Я не знаю, що чекає нас там. Але я знаю, що ти тепер частина моєї вічності. І це знання — мій найкращий оберіг."
"Я готова, Святославе. Ми йдемо до Місця Вічного Вогню," — відповіла Лія, її очі горіли новим, чистим вогнем.
Вони пішли, прямуючи до найвищої, найзагрозливішої вершини, що ховалася в похмурих хмарах.
Як тільки Лія забрала Журнал Прабабусі Злати зі схованки під ідолом Велеса, енергія Капища здригнулася. Відчувши, що їхній секрет розкрито і фінальна місія стає неминучою, залишки впливу Арідника перейшли у відчайдушний контрнаступ.
З навколишніх засохлих дерев і каміння, що були просякнуті чарами Арідника, почали формуватися Аватари Зла — густі, чорні, напівпрозорі тіні з довгими кігтями. Вони не були фізичними істотами, а чистим згустком Туги та Відчаю, який містився в об'єктах. Вони харчувалися страхом і песимізмом.
"Вони відчули, що ми знайшли інформацію! — вигукнув Святослав, займаючи оборонну позицію перед Лією. — Вони намагаються зупинити нас до того, як ми дістанемося Гори-Пустки!"
Святослав став живим щитом. Його фігура випромінювала непорушну силу.
Його посох випромінював біле, чисте полум'я, яке ефективно спалювало тіні. Полум'я не було гарячим у звичайному сенсі, а було концентрованою силою Порядку, що протистояла Хаосу. Коли тіні торкалися цього полум'я, вони видавали шиплячий звук, схожий на гаряче масло на воді, і розпадалися.
Він використовував заклинання Вітру, яке він вивчив у гірських провідників, щоб розсіювати тіні, не даючи їм згуститися. Він рухався швидко, обертаючись навколо Ліі, наче вогняний смерч.
"Ліє, читай! Знайди, як його зупинити!" — крикнув він, відбиваючи пазуристий напад.
Лія стиснула журнал Злати і ввімкнула своє Бачення на повну силу, зосередившись не на болі, а на аналізі. Її свідомість працювала, як комп'ютер, що обробляє інформацію.
Вона знала, що не може просто "бити" наосліп — її енергія була виснажена, а її магія не була такою грубою, як у Святослава. Вона повинна була використовувати точність.
Вона бачила Аватарів не як чорні тіні, а як мережу темних, пульсуючих ліній, що з'єднували їх із Капищем. Вона знаходила найслабші місця Аватарів — точки їхнього зв'язку з енергією Зла. Ці точки були схожі на тонкі, червоно-чорні нитки на їхніх "серцях".
Замість того, щоб бити, вона спрямовувала чисту, сфокусовану енергію (набуту під час навчання) на ці точки. Її сила не була руйнівною, а роз'єднувальною.
Коли її сконцентрований, яскраво-синій промінь влучав у ці "нитки", магічний зв'язок Аватара руйнувався. Тінь не згорала, а розпадалася на атоми, стаючи звичайною, нешкідливою зольністю.
Її контроль зростав. Вона більше не просто відбивалася; вона аналізувала та знищувала ворога з хірургічною точністю.
Святослав, відбиваючи трьох Аватарів одночасно, кинув погляд на Лію. Він бачив, як вона, сидячи на руїнах, спокійно й методично розбирає ворога на частини своїм Баченням. Це була найчистіша форма їхнього зв'язку — він був силою, що тримала простір, вона була розумом, що ліквідував загрозу.
"Ти — неймовірна! — його голос був сповнений захвату. — Ти бачиш їхню структуру!"
Вона відповіла йому поглядом, повним незламної довіри та пристрасті бою. У цей момент, коли навколо них свистів Хаос, їхня близькість була абсолютною.
Коли Святослав відкинув чергового Аватара Вогнем, він відчув, як Ліїн промінь проходить прямо повз нього, потрапляючи в ціль. Це вимагало абсолютної синхронності — довіри, що вона не зачепить його.
Він усміхнувся, хоч його обличчя було вкрите потом і кіптявою. "Я довіряю тобі, Бачення!"
Останні Аватари, бачачи, що їхні побратими зникають безслідно, почали відступати, знову ховаючись у чорних травах та понівечених каменях.
Святослав опустив посох. Він кинувся до Ліі і допоміг їй підвестися.
"Ми виграли час. Але це був лише авангард," — сказав він, його дихання було важким.
Лія притулилася до нього, відновлюючи сили. "Я... я зрозуміла. Ворожило не є зброєю. Воно є провідником для мого Бачення. Це ліхтарик у темряві."
Вона швидко перегорнула журнал.
"Фінальна печатка має бути накладена на Місці Вічного Вогню... Ми повинні використати Джерело як меч. Але потрібен елемент Вогню для фінального ритуалу, і його треба взяти з Дерева, що Пам'ятає."
"Дерево, що Пам'ятає... — Святослав кинув погляд на найвищу гору, де була обпалена смерека. — Це Елемент Вогню. Він повинен бути останнім елементом, що залишився."
Він взяв її руку і міцно стиснув. "Наша місія змінилася. Ми йдемо до Гори-Пустки, щоб знищити Джерело. Але спочатку — Дерево, що Пам'ятає. Нам потрібна його незламність."
Святослав подивився на Миколу, який досі лежав безсилий. Горяна та Данило вже підходили до нього.
"Іди. Я тримаю тебе," — сказав він Ліі.
Вони не стали чекати, вони вирушили одразу до Гори-Пустки, але по шляху їм потрібно було пройти через Дерево, що Пам'ятає — Смереку, обпалену блискавкою.