8

Після глибокого визнання почуттів під зорями та суворої військової настанови від Характерника Дмитра, Лія та Святослав вирушили до місця, відомого лише на старих магічних картах — Стежки Іржі. Це був шлях до зустрічі з провідником Часу — Вогником. Їхня місія отримала фінальне підтвердження від усіх Хранителів Карпат, і тепер повернення назад було неможливим.
Дорогою вони зробили привал на високій, віддаленій полонині, де пастухи вже спустили овець до низин. Місце було ідеально спокійне та магічно чисте, що давало ілюзію безпеки перед стрибком у Час.
Опис Середовища: Це була вечірня полонина. Вони зупинилися на найвищому плато, звідки відкривався захоплюючий вид на навколишній світ. Небо на заході сонця палало багряними та золотими кольорами, немов величезна, розплавлена палітра. Але найдивовижнішим було те, що відбувалося в низинах: там збиралася густа, біла хмара, схожа на молочне море, що повністю приховувало у собі ліси та долини. Це було марево, і воно робило їхній світ маленьким, відокремленим островом у безмежній тиші.
Повітря було холодне, кришталево чисте, наповнене гострим ароматом сухої трави та солодкуватим запахом гірських квітів, що цвіли навіть під прохолодним вітром.
Вони сиділи біля тихого, обережно розведеного багаття. Святослав, пам'ятаючи про настанови Характерника, замаскував дим сумішшю трав від Бабусі Яворини, щоб він не приваблював небажаних гостей.
Лія дістала свій етюдник. Це був час її ритуалу заземлення.
Вона малювала силует Святослава на тлі заходу сонця. Він сидів навпроти вогню, його постава була розслабленою, але його очі продовжували сканувати обрій, навіть коли він здавався спокійним.
Лія помітила, що тепер її рука малює його не просто як людину, а як енергію. Його фігура виходила з-під пензля як потік чистої води (прозорість його погляду) та міцної землі (його непорушна сила). Вона використовувала червоні й помаранчеві відтінки вогню для його аури, але для його суті — чисті, сині та зелені пігменти. Вона малювала Вартового.
Святослав, відчувши її зосереджену увагу, повернувся. Він простягнув їй горнятко з гарячим чаєм.
"Що ти бачиш сьогодні, Ліє?" — запитав він, і його голос був тихим, як шелест сухої трави.
"Я бачу сплетіння, — відповіла вона, не відриваючись від малюнка. — Я бачу, як твоя енергія вкорінена в цю гору, як стовбур дуба. І я бачу, як моя сила, як вода, намагається обійняти твою силу, щоб стати стабільною."
Він дивився на малюнок, і його обличчя виражало глибоке розуміння.
"Ти стала Каналом, — сказав він, його очі світилися гордістю. — Ти бачиш не зовнішню форму, а життєві потоки."
Лія відчула, як її щоки спалахують. Вона закрила етюдник, розуміючи, що цей малюнок надто інтимний, надто правдивий.
"Святославе, скажи мені ще про Стежку Іржі. Що мені робити, якщо я побачу... ілюзію тебе?" — її голос був напруженим.
Він відсунув горнятко і наблизився до неї, і вся м'якість його постави зникла.
"Вона буде пропонувати тобі вибір. Вона буде пропонувати спокій. Вона може показати тобі, як ти залишаєшся зі мною у безпечному, простому світі, без Арідника та місій. Це буде найсолодша брехня," — його погляд був суворим.
Він взяв її руку, і його великий палець зупинився на срібному персні Злагоди від Дмитра.
"Пам'ятай: справжній я не хочу, щоб ти була залежною. Я хочу, щоб ти була вільною у своїй силі. Якщо ілюзія скаже тобі: 'Залишайся, Ліє, я тебе захищу', — це брехня. Справжній я скаже: 'Іди, Ліє, ти впораєшся'."
Він нахилився до неї. "І коли настане найсильніша спокуса, і ти не зможеш відрізнити правду від брехні... ти завдаси болю цій ілюзії. Це єдиний спосіб розірвати чари. Ти мусиш це зробити."
"Я боюсь... завдати болю тобі," — прошепотіла вона.
"Тоді ти не впораєшся зі Стежкою Іржі. Це остання перевірка," — він підніс її руку до своїх губ і поцілував її. — "Я вірю в тебе."
Коли небо набуло кольору глибокого індиго, і перші зірки запалали над полониною, Святослав подав сигнал. Це був тихий, низький свист, що розчинився у холодному повітрі.
Зненацька, на краю вогнища, де не було нічого, з'явився Вогник.
Це було не створіння, а згусток енергії. Він був низький, схожий на дитину, але його обличчя було старим і лукавим. Його тіло було схоже на сплеск світла — м'яке, мерехтливе, жовто-червоне полум'я, але воно не випромінювало жару. Він був одягнений у старовинний, розшитий одяг, що, здавалося, з'явився з іншої епохи.
Вогник — це був Провідник Часу, який жив у вихорах іржі та забуття.
"Я чекав вас, Вартовий-Вовк," — його голос був схожий на дрібний дзвін. — "І дитино Бачення."
"Вогнику, — Святослав підвівся, його постава була суворою. — Ми повинні пройти Стежкою Іржі. Арідник знає, що вона веде до Капища. Ти маєш провести її."
Вогник засміявся — його сміх був як тріск старого дерева. "Я проведу. Але я беру плату. Твоя плата, Вартовий, — це частина твого майбутнього. Ти дозволиш мені побачити твою найбільшу слабкість."
Святослав напружено кивнув: "Бери."
Вогник знову подивився на Лію. "А ти, дитино Бачення, маєш віддати мені частину твого минулого. Те, про що ти найбільше жалкуєш."
Лія відчула укол. Її жаль... її стосунки з матір'ю, її втеча, її кинута кар'єра.
"Я віддам," — твердо промовила вона.
Вогник витягнув свою мініатюрну, мерехтливу руку. "Добре. Тепер — ритуал Іржі."
Він торкнувся своєю палаючою рукою срібного персня Злагоди на пальці Ліі. Срібло спалахнуло яскраво-жовтим світлом.
"Стежка Іржі відкрита. Вона поглине тебе, дівко. Пам'ятай: малюй Правду, щоб вийти. Інакше ти зникнеш у своїй тузі."
Вогник махнув рукою, і перед ними повітря затремтіло. Захід сонця зник, і їх оточила густа, сіра завіса, що пахла старим металом і забуттям. Це була Стежка Іржі.
"Ходімо. Ти маєш іти перша," — сказав Святослав, і його голос звучав тепер приглушено, як з-під води. Він підштовхнув Лію до завіси, його дотик був рішучим.
Лія ступила вперед. Сіра завіса затягнула її. Стежка Іржі почалася.
Вечірня полонина, де вони зупинилися перед зустріччю з Вогником і зануренням у Стежку Іржі, стала ареною їхньої найглибшої близькості. Після того, як Святослав замаскував багаття і Вогник відійшов у тінь чекати світанку, настав час для тиші та правди. Вони сиділи біля вогню, який тепер горів невидимим, замаскованим теплом, а над ними розкривалося безмежне, зоряне небо.
Вони розмовляли про своє життя. Говорили тихо, щоб не порушити магічної тиші гір.
Лія розповідала про свій світ — про бетонні джунглі Києва, де люди були ізольовані один від одного, про мистецтво, яке стало для неї втечею і водночас кліткою. Вона говорила про відсутність справжнього сенсу до цього моменту, до зустрічі з ним і з Лісом.
"Моє життя було як ілюстрація, — тихо зізналася вона, дивлячись на вугілля. — Яскрава, але плоска. Я малювала емоції, але не відчувала їх справжньої глибини."
Святослав слухав, його очі були зосереджені на вогні. Він поділився своїм тягарем — тягарем Хранителя.
"Моє життя — це вічне чергування. Я тут, щоб тримати рівновагу, щоб Ліс дихав. Це самотність серед вічності гір," — його голос був низьким, як гірське ехо. — "Ти бачиш ці гори? Вони вічні. А я — лише їхній вартовий. Ти ніколи не ділиш цю вічність ні з ким. Ти просто служиш їй."
Він важко зітхнув, і цей жест, настільки людський, був зворушливим для Ліі.
"До тебе, Ліє, цей світ був важкий. Я був один. Моя місія була лише обов'язком."
Лію вразила ця відвертість. Вона відчула його багатовікову самотність, його постійний контроль, його холодну силу.
"А тепер?" — запитала вона, її голос був ледь чутний.
Святослав підняв очі, в яких відбивалися яскраві зірки, що почали з'являтися. Його погляд був прямим, щирим, без жодної захисної магії.
"Тепер у мене є не лише обов'язок, а й... причина. Ти принесла сюди новий вогонь."
Він не говорив про їхню місію, про Ворожило. Він говорив про життя.
Лія простягла руку і обережно торкнулася його щоки. Вперше вона не відчула захисної магії, лише тепло шкіри і глибоку, незламну внутрішню силу, яка тепер здавалася доступною, не замкненою.
У цей момент вона побачила його вразливість — він був не лише героєм, не лише Вартовим, а й чоловіком, якому потрібна була її людяність так само, як їй потрібна була його сила. Його вічність потребувала її миттєвості.
"Тобі потрібна була моя людяність, щоб відчути, що ти не просто функція Лісу," — прошепотіла Лія, її пальці легко торкалися його щоки.
"А тобі потрібна була моя сила, щоб повірити у свою істину," — він відповів, і його рука піднялася, щоб утримати її дотик.
Його очі заплющилися на мить, і він зробив глибокий вдих. Коли він відкрив очі, він дивився на неї з такою інтенсивністю, що це було майже боляче.
"Ти принесла сюди правду, Ліє. І я не можу відпустити цю правду."
Він не чекав, не питав дозволу, але в цьому не було владності, була лише глибока, неминуча потреба. Святослав повільно нахилився.
Кульмінація Розділу: На цій полонині, під покровом вікових смерек і тисяч зірок, їхні уста злилися в першому поцілунку.
Це було не бурхливе злиття, як їхній попередній поцілунок пристрасті, викликаний небезпекою. Це був тихий, глибокий поцілунок-підтвердження їхнього зв'язку. Це був поцілунок без слів, який говорив про їхню спільну долю, про взаємну потребу.
Поцілунок тривав довго. Лія відчула, як її Згарда ледь помітно пульсує, а срібний перстень Злагоди на її руці стає теплим. Усе навколо зникло: залишилися лише їхні енергетичні потоки, які нарешті злилися в одне русло. Зв'язок "Бачення" і "Захисту" був запечатаний не магією, а людським почуттям.
Коли вони відсторонилися, Лія відчула, що вона більше не є простою людиною, а він — не просто духом. Вони стали єдиною силою, спільною точкою опори.
Святослав обійняв її, притискаючи до своєї грудної клітки. Його серце билося потужно і ритмічно.
"Тепер... тепер це не просто обов'язок, Ліє. Ти — частина цієї землі. І моя причина жити, — його голос був повний нової, глибокої сили. — Стежка Іржі завтра. Вона не зможе забрати твою правду, якщо ти пам'ятатимеш цей вогонь."
Він обережно поклав її спати, накривши пледом. Він сидів поруч, як живий, дихаючий стовбур дуба. Лія заснула, відчуваючи його незламну присутність, її душа була вперше по-справжньому спокійна перед обличчям найстрашнішої небезпеки — зустрічі зі своїм минулим.
Мить чистої близькості та підтвердження їхнього зв'язку виявилася надто яскравою. Магія, створена їхнім спільним почуттям, спрацювала як потужний маяк у темряві. Вона пробила маскування Яворини, привернувши увагу того, кого вони намагалися ошукати — Арідника.
Лія ще відчувала тепло поцілунку на губах, коли раптом різко обірвався дзвінкий спів цвіркунів. Тиша, що настала, була не просто відсутністю звуку, а тишею хижака перед нападом.
Повітря стало кислим і важким, наповненим запахом спаленої сірки і страху, який не був її власним — це був запах Зла. Багаття, яке Святослав замаскував, почало мерехтіти, наче хтось намагався його задути.
На обрії, там, де білі хмари зустрічалися з небом, з'явилася рухома, чорна пляма. Вона не летіла, а швидко рухалася по землі, долаючи кам'янисті схили з неймовірною швидкістю.
Святослав миттєво відреагував. Його тіло напружилося, перетворившись зі спокійного чоловіка на готового до бою Вартового.
"Це не просто нечисть," — голос Святослава був напружений, низький, як попереджувальний грім. — "Це Тінь Зла. Арідник посилає своїх найсильніших слуг."
Він одразу ж відштовхнув Лію за стовбур смереки, а сам вихопив свій посох із випаленими рунами.
Це були не примітивні Потерчата, а Упирі-Вовкулаки — істоти, які колись були людьми, але тепер були спотворені й підкорені Злом. Вони рухалися на чотирьох кінцівках, хоча їхні передні лапи зберігали подобу людських рук, озброєних довгими, кістяними пазурами. Їхні тіла були чорні, м'язисті, з випнутими венами, покриті рідкою, чорною шерстю, наче вкриті застиглою смолою.
Їхні очі світилися моторошним, червоним світлом, а їхній єдиний звук був глухий, звірячий рик, сповнений лютої, бездумної ненависті до всього живого. Їх було троє.
"Вони йдуть за тобою, Ліє. Точніше, за оберегом Злати!" — Святослав кинув на неї швидкий, суворий погляд.
Він почав швидко малювати захисний вогняний круг навколо їхнього місця, використовуючи кремінь і сухі гілки ялівцю. Він не просто розпалював багаття; він заклинав Вогонь. Полум'я спалахнуло яскраво, незважаючи на вологий вітер, і почало відкидати мерехтливі, танцюючі тіні.
"Тримайся в колі! Не випускай дар Яворини!" — наказав він. — "Вони бояться чистого вогню! Я триматиму їх на відстані!"
Святослав став на коліна, притуливши посох до землі, і почав тихо, але владно шепотіти заклинання на стародавній мові, відтворюючи словесний щит.
Але Вовкулаки були швидкими і підступними. Вони не були дурні: вони бачили, що джерело магії — це Лія.
Два Упирі почали кружляти навколо вогняного кола, їхні рики ставали все гучнішими, намагаючись розхитати волю Святослава.
Але третій Вовкулака, найбільший і спритніший, не пішов у пряму атаку. Він відскочив назад і, використавши скелястий виступ як трамплін, перестрибнув вогняний бар'єр. Його чорне тіло приземлилося всередині кола, і дим від спаленої шерсті здійнявся в повітря, змішуючись із запахом сірки.
Його мета була чіткою — зірвати оберіг із шиї Ліі.
Лія закричала, її страх був фізичним ударом. Її свідомість на мить затьмарилася, і вона відчула, як її Згарда обпікає шкіру.
Вовкулака кинувся до неї, його червоні очі були прикуті до срібної прикраси. Його довга, пазуриста рука простягнулася, щоб схопити ланцюг.
Святослав, який щойно закінчив заклинання, зреагував миттєво і люто.
"Геть від неї, Тінь!" — заревів він, і його голос перетворився на глибокий, звіриний рик, наповнений праведним гнівом.
Він метнув свій посох, і той ударив Вовкулаку в бік. Посох, просякнутий силами Вартового, вибухнув яскравим, зеленим магічним спалахом.
Вовкулака заверещав від болю, але не відпустив своєї мети. Він лише відсахнувся на мить.
Святослав, залишившись без зброї, кинувся на Упиря голими руками. Це був справжній бій, не магічний, а тілесний. Він схопив його за шию, намагаючись відкинути від Ліі.
Лія була притиснута до скелі. Вона бачила криваві пазурі, які щойно ледь не дісталися її. У цей критичний момент спрацював дар Яворини. Її рука інстинктивно схопила мішечок із звіробоєм.
Згадавши наказ: "Коли буде страшно, спали одну квітку," — вона тремтячою рукою дістала одну суху квітку і кинула її у вогонь.
Дим від звіробою був різкий, солодкуватий і миттєво прояснив її свідомість. Страх не зник, але він відступив, відкриваючи місце для Бачення.
Вона побачила Святослава. Він боровся з Упирем, його сила була величезною, але Упир був швидким, його кігті розривали лляну сорочку Вартового. Кров виступила на його плечі.
Лія зрозуміла: вона — не просто жертва, вона — Бачення. Її сила — її мистецтво.
Вона схопила свій етюдник і вугільний олівець. Вона не мала часу, щоб малювати. Вона малювала магію. На першій чистій сторінці вона швидко, недбало накреслила символ Захисту — той самий, який бачила у вишивці на сорочці Святослава.
Вона вирвала листок і, спрямовуючи весь свій страх і всю свою любов до Святослава, кинула цей магічний малюнок на Вовкулаку.
У ту ж мить малюнок спалахнув яскравим, білим вогнем. Це була не просто ілюзія; це була чиста сила Бачення, переведена у форму.
Вовкулака заверещав ще голосніше. Символ обпік його. Він відскочив від Святослава, його червоні очі на мить заплющилися від болю.
Святослав використав цю секунду. Він схопив Упиря за горло, його сила Вартового на мить стала абсолютною. Він підняв Вовкулаку над землею і з гуркотом кинув його за межі вогняного кола.
Упирі, бачачи, що їхня мета захищена новою, невідомою силою, рикнули у відчаї і швидко відступили, зливаючись із тінями нічної полонини.
Святослав упав на коліна, важко дихаючи. Його рука притискала рану на плечі, звідки повільно сочилася кров.
Лія кинулася до нього. Її страх перетворився на гарячу, нестримну турботу.
"Святославе! Ти поранений!" — вона торкнулася його рани.
"Не страшно," — прохрипів він, але його обличчя було бліде від напруги. — "Твоя сила... ти створила щит. Ти вперше намалювала магію. Ти — впоралася."
Він подивився на неї з такою гордістю і такою пристрасною любов'ю, що це обпікало сильніше будь-якого вогню.
"Арідник знає. Він знає про наш зв'язок. І тепер він буде чекати на тебе на Стежці Іржі," — сказав він, його голос був сповнений рішучості.
Лія міцно обійняла його, притискаючись до його сильного тіла. "Ми повинні йти. Зараз. Вогник чекає."
Події розвивалися з блискавичною швидкістю. Після того, як Святослав кинув свій посох у першого Упиря-Вовкулаку, що прорвався крізь вогняний бар'єр, він залишився без зброї. Його тіло стало єдиним щитом між Лією і Тінню.
Вовкулака, більший і м'язистіший за інших, з червоними, палаючими очима, звірячим риком кинувся на Лію. Його мета була ясна — Ворожило.
Святослав, не маючи можливості дістати посох, використав свою найближчу стихію — Землю.
Він ударив п’ятою чобота об камінь, концентруючи всю свою волю Хранителя. Земля відреагувала на його команду: прямо перед лапами Упиря з’явилася коротка, різка хвиля землі, немов мініатюрний землетрус. Це не відкинуло звіра, але на мить уповільнило його рух, змусивши втратити рівновагу.
Цієї миті не вистачало для того, щоб Святослав дістався до нього.
Лію охопив дикий, звірячий страх — первісний жах перед хижаком. Але він миттєво був замінений люттю — люттю за Святослава, який стікав кров’ю заради неї, люттю за Карпати, які страждали, і люттю за їхню щойно знайдену, глибоку близькість, яку Арідник намагався знищити.
Лія не стала чекати, поки Святослав вступить у прямий, програшний бій. Вона згадала слова Мольфарки про використання Бачення. Вона стиснула в руці мішечок зі звіробоєм і намалювала в свідомості не звіра, а потік енергії.
Її очі, освітлені вогнем і люттю, тепер бачили не чорне, м'язисте тіло Упиря, а потоки темної, чужої магії, що тримали його форму. І вона побачила його слабкість — руну рабства, що горіла тьмяним, фіолетовим світлом на його широкій, чорній спині. Це був символ підпорядкування Аріднику.
Вона спрямувала всю свою волю — весь свій страх, що трансформувався в гнів, і всю любов до Святослава. Вона не випустила жодного слова, а лише випустила чистий, сконцентрований потік енергії зі своєї долоні. Ця енергія була концентрованим Світлом Бачення, кольору електричного, майже білого синього.
Енергія вдарила безпосередньо в руну рабства. Це був хірургічно точний удар.
Це не завдало тілу шкоди у фізичному сенсі, але розірвало магічний зв'язок Вовкулаки зі Злом. Руна спалахнула, як перегорілий дріт, і згасла.
Істота заверещала вже людським, жалібним, повним страждання голосом — криком звільненої, але пошкодженої душі. Тіло Вовкулаки почало спотикатися і розпадатися. Чорна, густа шерсть зійшла з нього, і його форма почала танути. Істота розчинилася в темряві, залишивши лише кіптяву та запах вітру, що швидко розвіювався.
Два інші Вовкулаки, які кружляли за колом, відчули втрату свого "Якоря Зла". Вони замовкли і, зрозумівши, що цей Вартовий тепер має захист, який їх паралізує, відступили, як тіні.
Святослав, який уже готувався до прямого бою, застиг. Він бачив, як чорний звір перетворився на чистий, скорботний звук і зник.
Він повільно повернувся до Ліі. Його обличчя, на якому запеклася кров від порізу на плечі, було сповнене непідробного, глибокого подиву.
"Ти... ти звільнила його, Ліє. Ти не просто перемогла. Ти розірвала його рабство," — його голос тремтів від пошани. — "Це... це сила, якої Арідник боїться найбільше."
Лія впала на коліна, її рука, щойно випустила енергію, тремтіла. Вона витратила величезну кількість сил, але тепер відчувала в собі нову, чисту ясність. Вона знову подивилася на Святослава. Його самотність тепер здавалася їй ще більш нестерпною.
Вона кинулася до нього, ігноруючи кров на його сорочці.
"Твоє плече! Ти поранений!"
"Нічого, — він знову намагався відмахнутися, але його голос був слабким. — Це лише подряпина. Твоя перемога важливіша..."
"Ні! — Лія була рішуча. Її голос, щойно був каналом магічної енергії, тепер був каналом чистої турботи. — Тобі потрібне зцілення! Яворчина дала мені це знання!"
Вона притиснула його до скелі, її руки обережно обхопили його поранений бік. Вона знала, що фізична рана може стати енергетичною дірою, через яку Арідник зможе проникнути.
Лія згадала про звіробій — не лише для ясності, але й для зцілення. Вона дістала ще кілька квіток із мішечка, розтерла їх у долонях, змішуючи з холодною росою.
"Ти маєш мені довіритися, Святославе. Я не мольфарка, але я Бачу."
Вона приклала трав'яну суміш до його рани. Її пальці, на яких горів перстень Злагоди, стикнулися з його гарячою, пораненою шкірою. Вона заплющила очі і спрямувала своє Бачення не на руну рабства, а на потік життя. Вона малювала у своїй свідомості зелений, цілющий колір, який наповнював його тіло.
Це була їхня нова спільна магія — вона зцілювала його людяністю, а він приймав її силу.
Святослав застогнав. Це був звук не болю, а глибокого, внутрішнього полегшення. Рана перестала кровоточити.
"Дякую... — прошепотів він, і його рука лягла на її голову, притискаючи її до свого плеча. — Ти не лише моє Бачення, Ліє. Ти — моє Зцілення."
Вони сиділи деякий час, обіймаючись біля ледь тліючого вогню. Їхнє зіткнення з Упирем, особливо перемога Ліі, змінила їхній зв'язок. Це була перевірка вогнем, і вони її пройшли.
"Тепер ми точно не можемо чекати, — сказав Святослав, його голос був сповнений нової рішучості. — Вони повернуться, і наступного разу їх буде більше, і вони будуть розумнішими. Ми повинні йти до Вогника зараз."
Він підвівся, його хода була впевненою, хоча він і був поранений. Він підняв свій посох.
Вогник, який спостерігав за всією сценою з тіні, вийшов на світло. Його мерехтливе, жовто-червоне тіло здавалося ще яскравішим після битви.
"Я бачив, дитино Бачення," — його голос був схожий на кришталевий дзвін. — "Ти не лише бачиш, ти ламаєш. Добре. Я беру з тебе меншу плату за минуле. Тобі потрібна вся твоя сила для Стежки Іржі."
Він махнув рукою, і сіра, паруюча завіса — Стежка Іржі — знову постала перед ними.
"Час настав. Ти йдеш одна, Ліє. Ти маєш пройти цей ілюзорний шлях і вийти з нього справжньою. Я чекатиму тебе там, Вартовий. Тримай свій Вогонь."
Святослав повернувся до Ліі, його погляд був сповнений довіри, пристрасті та болю.
"Іди, Ліє. Ти впораєшся. Я чекаю тебе."
Лія кивнула, її рука стиснула перстень Злагоди і Згарду. Вона зробила глибокий вдих і ступила в сіру, паруючу завісу.