7

Подорож Ліі та Святослава тривала вже кілька днів. Вони пересувалися лише на світанку та в сутінках, уникаючи людських стежок і головних доріг. Дні були присвячені короткому відпочинку та вивченню Магічної Діаграми на пергаменті, яку Лія тепер могла бачити не лише очима, а й відчувати крізь Відлуння.
Святослав, завдяки своїм знанням, вів їх через такі місця, де Лія відчувала себе першопрохідцем на землі, що ніколи не бачила цивілізації. Їхня спільна мета — Капище на Горі Старого Явора — стала не просто пунктом призначення, а неминучою долею.
Вони піднімалися вище. Ліс перетворився з густого, тінистого на рідкісний, низькорослий криволісся — зігнуті, вузлуваті дерева, які, здавалося, шепотіли старі секрети. А потім і зовсім на полонини — альпійські луки, де вітер гуляв вільно.
Опис Середовища: Тут панувала інша стихія. Повітря було холодним, чистим, наповненим різким запахом гірського вітру та буйними, низькорослими травами. Гори відкривалися у всій своїй величі — безкінечні хвилі хребтів, що купалися у синій імлі. Під ногами було кам’янисто, а вітер, що проносився крізь полонини, був постійним, гучним супроводом їхнього шляху.
Лія, незважаючи на втому, була натхненна цим відкритим простором. Її рука інстинктивно хапала етюдник. Вона малювала незвичайні квіти едельвейсу — маленькі, сріблясто-білі зірочки, які, за словами Святослава, були символом чистоти та недоторканності. Вона також фіксувала дрібні, розсипані по схилах кущики лохини, які, як пояснював Святослав, мали магічний захист від дрібної нечисті.
"Тут немає звичайних тіней, — тихо промовила Лія, занотовуючи швидкі штрихи. — Кожна рослина тут — воїн."
Святослав стояв поруч, його висока постать була щитом від пронизливого вітру. Його очі ніколи не зупинялися на одному місці, скануючи обрій.
"Ти бачиш це правильно, — його голос був ледь чутний у шумі вітру. — Ліс закінчується. Тут панує Повітря і Камінь. Наші вороги можуть бути тут невидимими."
Він торкнувся пера Вітру, яке Олеся прикріпила до коміра Ліі. "Тримай його близько. Воно дає не лише ясність, але й слух Вітру — ти почуєш, що несе до нас цей простір."
Їхня близькість на цій висоті була інтимною, викликаною необхідністю і постійною небезпекою. Вони ділили один плед вночі, і хоча Святослав тримався на відстані, його тепло було єдиним захистом Ліі від гірського холоду.
Одного разу, коли вони зупинилися на перепочинок під кам’яним виступом, Лія відчула, як її Згарда почала пульсувати.
"Що це?" — вона підняла руку, її очі були тривожними.
Святослав миттєво притиснув її до скелі, накриваючи своїм тілом. Його рука опустилася на її шию, але не з загрозою, а з власницькою опікою.
"Це передчуття, Ліє. Вони близько, — прошепотів він їй у вухо, і його гаряче дихання контрастувало з холодом навколишнього повітря. — Арідник послав своїх провідників."
Він обережно, але міцно повернув її обличчя до свого. Його кришталеві очі були темними і напруженими.
"Ти — відкрита. Ти маєш мене відчувати. Закрий очі і дихай моїм ритмом."
Лія заплющила очі і відчула, як Святослав повільно дихає. Вона почала дихати разом із ним. У цю мить вона відчула не його пристрасть, а його глибоку, первісну силу. Його тіло було твердим, як скеля, його тепло — незламним.
Коли вона відкрила очі, його обличчя було так близько, що вона бачила кожну лінію, висічену на його шкірі.
"Вони відступили, — прошепотів він, і його голос був хрипким. — Ти — сильна. Але ти не сама."
Він відпустив її, але його дотик, його близькість залишили в ній глибокий слід, щось більше, ніж просто поцілунок. Це було поєднання їхніх сил перед обличчям небезпеки.
Нарешті, вони підійшли до скелястого обриву, де, здавалося, не було жодного житла.
"Ми йдемо до тих, хто допоможе, — сказав Святослав, і в його очах була цілковита довіра. — Вони — сторожі Карпат, які не належать до Мольфарів, але шанують старі звичаї. Вони Сторожі Висоти."
Святослав підняв руку і видав специфічний, глибокий звук — щось середнє між пташиним криком і низьким ричанням Сіромана. Звук швидко розчинився у вітрі.
За кілька хвилин на обриві з'явилася Літня Жінка та Молодий Хлопець.
Жінка, яку звали Горяна, була втіленням сили каменю. Її обличчя було висічене вітром і часом, її очі були сірими, як грозове небо, а її довге, сиве волосся було зібране у тугий вузол. Вона була одягнена у важку, вовняну керсетку і шкіряні штани, що робило її схожою на матір-скелю.
Хлопець, Данило, був молодшим за Лію, але його постава була серйозною. Його одяг був світлим, вишитим орнаментом із гірських квітів. Він був провідником, який знав кожну стежку.
Горяна зійшла до них. Її погляд був суворим, вона оцінювала Лію з неприхованою підозрою.
"Святославе. Ти привів міську дівку на нашу Гору. Ти знаєш, що ми не приймаємо чужинців," — її голос був низьким і гучним, як обвал.
"Вона — не чужинка. Вона — Спадкоємиця Оксани-Мальви і носійка Ворожила," — Святослав не відступив. Він стояв поруч з Лією, його постава говорила про беззаперечний захист.
Горяна перевела погляд на Лію, і її сірі очі пронизали її, як крижані стріли.
"Згарда горить синім, — промовила вона. — Вода прийняла її. Але Гора не прийме, якщо вона не доведе свою Правду."
Вона підійшла до Ліі впритул. "Ти маєш тугу, дівко. Я відчуваю, як вона смердить у тебе під шкірою. Яка твоя Правда, художнице? Чого ти боїшся?"
Це був прямий виклик, випробування, яке було невідворотним. Лія згадала слова Святослава: Дерево вимагає Правди.
"Моя Правда... — Лія підняла підборіддя, її голос був слабким, але твердим. — Моя правда в тому, що я втекла, бо боялася, що ніколи не зможу бути справжньою."
Горяна, здавалося, була незадоволена. "Справжньою ким? Художницею? Це лише слова."
"Ні, — Лія зробила крок вперед, дивлячись прямо у суворі очі Горяни. — Я боялася, що моє мистецтво — це єдине, що я маю. І якщо воно зникне, зникну і я. Я боялася порожнечі, Горяно. І моє місто мені її дало."
Горяна подивилася на неї довгим, пронизливим поглядом, а потім, на подив усіх, на її обличчі з'явилася ледь помітна, суха усмішка.
"Добре. Ти боїшся бути нічим. Тоді ти не чужинка. Ти — людина."
Вона кивнула Святославу. "Ми допоможемо вам. Але тепер ти маєш отримати другий елемент, Ліє. Дерево, що Пам'ятає — воно чекає тебе."
Вона вказала на найвищу точку гори, де на кам'янистому схилі, самотня і могутня, стояла величезна, обпалена блискавкою смерека.
Після емоційно напруженої зустрічі з Горяною та Данилом, Хранителями Висоти, група вирушила далі. Тепер їх було четверо: Святослав, Лія та двоє досвідчених провідників, які тримали швидкий, але обережний темп. Горяна, хоч і прийняла Лію, продовжувала спостерігати за нею з непорушною суворістю, тримаючи дистанцію. Данило, навпаки, був мовчазний, але його погляд, кинутий на Святослава та Лію, був сповнений юнацької, зацікавленої тривоги.
Вони маневрували між скелястими виступами та вузькими ущелинами, поки нарешті не дісталися місця, де простір знову став більш затишним.
Першою, кого вони мали відвідати, була Баба-Гірниця, або просто Бабуся Яворина — стара Знахарка, що жила у хатині, прихованій у розщелині скель. Її дім був такий майстерно вписаний у гірський ландшафт, що здавався природним наростом скелі. Яворина володіла знанням про всі трави і була головним джерелом природної, цілющої магії у цьому регіоні.
Яворина була низенька, але міцна, немов старий пень. Її обличчя було помережане глибокими зморшками, як руслами, якими текла мудрість. Її сиве волосся було заплетено у товсті джгути, що нагадували коріння, а очі світилися добротою і хитрістю, немов два маленькі вогники у темряві. Вона була одягнена у грубий домотканий одяг, прикрашений символами сонця — вишивка, що надавала їй веселої, але могутньої сили.
Її хата була маленька, з низькою стелею, що створювало відчуття затишної нори, але водночас це було справжнє сховище сили. Вона була наповнена ароматом тисячі трав — насиченим, гіркуватим, пряним. На стінах висіли пучки рути (захист від злих чарів), м'яти (для сну та пророцтв) та особливої, рідкісної трав'яної суміші "Відворот", яку вона зберігала під замком у старій, дерев’яній скрині. Над вогнищем висів казан, у якому щось тихо варилося, випускаючи густий, заспокійливий пар.
Бабуся Яворина вийшла на ґанок, не чекаючи на їхній стукіт.
"Я чекала вас," — її голос був м’яким, але пронизливим. Вона подивилася на Святослава. — "Ти знову привів до нас Світло, Славко. І знову воно притягнуло Тінь."
Яворина одразу підійшла до Ліі, обійшовши Святослава. Її маленька, але сильна рука торкнулася Лііної щоки.
"Бачу тебе, дитино Злати (Світла). Твій дух — як криниця після посухи," — промовила вона. — "Він намагається наповнитися, але дно його ще сухе від міського пилу."
Горяна, яка стояла позаду, схвально кивнула: Яворина говорила правду про тугу Ліі.
"Чого ти хочеш від мене, Бабусю?" — запитала Лія, відчуваючи, як тепло Знахарки проникає крізь одяг.
"Мені нічого не треба, дитино. Але тобі треба захист. Арідник шукає слабкі місця у стіні, яку ти будуєш навколо себе. Він знає твою палітру і боїться її."
Яворина повела їх до своєї хати. Вона жестом запросила їх сісти на низенькі лавки.
"Ми знаємо про Ворожило і про Капище. Ти маєш зібрати три елементи. Але спочатку — ти повинна бути сильною."
Яворина підійшла до свого робочого столу, де на різьблених дощечках лежали пучки трав.
Вона налила в дві глиняні чаші темну, густу рідину, що мала різкий запах спирту та прянощів.
* Настоянка Сили: "Це для тебе, Славко," — вона передала чашу Святославу. — "Часник, мед та калган, настояні на гірському спирті. Він зміцнить твою стіну. Тобі потрібна сила землі, щоб тримати цілу групу."
Святослав, який зазвичай був стриманим, одразу випив настоянку. Лія бачила, як його м'язи напружилися, і його кришталеві очі загорілися внутрішнім, теплим вогнем.
"Дякую, Бабусю," — його голос був глибоким і вдячним.
Для Ліі — невеликий мішечок із висушеними квітками звіробою.
"Це для тебе, дитино. Світло проти Тіні," — Яворина передала їй мішечок. — "Коли буде страшно, коли Тінь торкнеться тебе уві сні, або коли ти будеш у Печері Трьох Снів — спали лише одну квітку. Дим дасть тобі ясність, щоб ти могла розгледіти правду і не піддатися спокусі."
Яворина усміхнулася, і її очі набули виразу лукавства. Вона перевела погляд зі Святослава на Лію.
"Твоя сила сильна, Славко. Але твій контроль... він тонкий, як павутина. Не забувай, що Ворожило — це лише оберіг. А справжній якір... він завжди в довірі."
Вона натякала на їхню пристрасть та нерозривний зв'язок. Святослав відвернувся, його шия почервоніла, що було рідкісним проявом збентеження.
Горяна втрутилася, її голос був суворим. "Бабусю, Арідник активний. Він уже послав своїх розвідників. Чи є якийсь шлях, щоб захистити Капище без Трьох Елементів?"
Яворина підійшла до своєї скрині. Вона дістала суміш "Відворот" — на вигляд це був сухий, майже чорний порошок.
"Я даю вам цю суміш. Вона закриє запах Світла. Святославе, ти маєш обробити нею її одяг і волосся. Це маскування. Арідник не знайде її, якщо вона буде пахнути не Світлом, а Каменем і Тінню."
Яворина передала мішечок Святославу, а потім повернулася до Ліі, її погляд став абсолютно серйозним.
"Він буде обробляти тебе, Ліє. Ти повинна довіряти йому повністю. Якщо він відчує найменшу брехню чи страх у твоїй аурі, маскування не спрацює. Ти повинна стати пустою для Тіні, і заземленою для Славка."
Лія кивнула, її серце шалено калатало. Вона розуміла: цей ритуал буде найінтимнішим і найнебезпечнішим моментом їхньої подорожі.
Святослав вийшов із хати, його обличчя було напруженим. Він мав нанести на неї маскувальний порошок, і це буде вимагати повного контролю над своєю пристрастю і її страхом.
Після благословення Бабусі Яворини та отримання її магічних дарів, особливо мішечка з "Відворотом", група рушила далі. Горяна та Данило взяли на себе роль провідників, майстерно ведучи їх через гірські перевали. Святослав залишався пильним, його внутрішній вогонь, посилений настоянкою Яворини, горів яскраво.
Наступна частина шляху вела їх до старого Капища, де, як вважалося, ніхто не живе. Проте Святослав знав таємницю: там, у потаємній печері біля джерела, жив Козак-Характерник на ім'я Дмитро. Він був одним із останніх, хто пам'ятав бойову магію Запоріжжя та закони чистої, військової сили.
Вони знайшли його сховище в глибокій, прихованій ущелині, закритій спадаючим плющем. Печера була суха і прохолодна.
Дмитро був високий, незважаючи на вік, його постава була пряма і міцна, як стара сосна. Він мав довгі, сиві вуса, що надавали його обличчю суворої мужності. Його праве око було пов'язане старою шкіряною пов'язкою (можливо, втратив його у магічному бою або як плату за надзвичайне бачення). Жив він просто: його сховище було аскетичним. У кутку лежала козацька шабля — його єдиний інструмент, а на кам'яному столі — люлька та старовинні карти.
Його сила полягала в Мудрості та Знаннях. Він міг бачити енергетичні потоки і маніпулювати стихіями під час бою, але тільки якщо це було виправдано найвищою військовою необхідністю.
Дмитро не вірив у казки. Він вірив у закони бою та стратегію.
"Я знав, що ти прийдеш, Святославе. І приведеш із собою Відлуння," — промовив Дмитро, навіть не обертаючись. Його голос був глухим, глибоким і лунав, як метал, що б'ється об камінь.
"Дмитре, — звернувся Святослав з глибокою повагою, — нам потрібен твій погляд. Арідник готує пастку біля Капища."
Дмитро, нарешті, повернувся. Його єдине око, темно-сіре і пронизливе, зупинилося на Ліі, а потім на її етюднику.
"Художниця. Ти віриш, що переможеш Тінь фарбою?" — його питання було не зневагою, а викликом.
Лія відчула, як її кров закипає. "Я вірю, що правда, яку я малюю, сильніша за брехню, яку він сіє."
Дмитро повільно кивнув, підійшов до кам'яного столу і взяв карту, яку дала Святославу Мольфарка. Він розгорнув її.
"Я бачу тут вузли енергії, що сплітаються. Бачу потоки туги, які прямують до Капища. Ти не переможеш Арідника, малюючи квіточки, дівко. Ти переможеш його, якщо зламаєш його стратегію."
Він проаналізував карту, проводячи пальцем по пергаменту. "Капище закрите завісою Іржі. Це не відстань, а час. Щоб дістатися Капища, вам потрібно пройти стежкою Іржі, де час тече інакше. Там він може влаштувати засідку в будь-якому році, в будь-якій твоїй пам'яті."
Лія відчула, як її охоплює холод. Стежка Іржі. Це означало, що її найбільші страхи з минулого можуть стати її реальними ворогами.
"Нам потрібен провідник, який бачить час. Не Горяна, і не Данило. Вони — люди Землі, а тут потрібен Провідник Часу," — підсумував Дмитро.
Святослав напружено вислухав. "Ти пропонуєш звернутися до Вогника, Дмитре? Він небезпечний."
"Він — єдиний, хто бачить Іржу. Тобі вирішувати, чи варта ця художниця ризику," — козак кинув виклик.
Дмитро знову повернувся до Ліі. Його суворе око пом'якшало.
"Святослав захищає твою силу, дівко. Але ти сама маєш захищати свою голову," — він дістав з кишені свого одягу невеликий срібний перстень.
Це був срібний перстень із вирізьбленою руною грому. "Це — Знак Злагоди. У присутності справжнього, великого Зла, яке прагне смерті, а не маніпуляції, він спалахне синім. Це твій єдиний індикатор чистої загрози. Він не відверне Тінь, але дасть тобі мить на рішення."
Він одягнув перстень на вказівний палець Ліі.
"Злагода в бою — це твоя правда, а не твої емоції. Пам'ятай про це," — суворо наказав Характерник.
Святослав відвів Лію у тінь печери, поки Горяна та Дмитро обговорювали стратегію. Його обличчя було напруженим.
"Він сказав правду. Вогник... це ризик. Але без нього ми не знайдемо Капища," — прошепотів Святослав.
Лія відчувала, як перстень Злагоди на її пальці холодить шкіру, контрастуючи з теплом Згарди на шиї.
"Стежка Іржі. Це означає, що мої минулі страхи стануть реальними? Я побачу... своє місто?" — її голос тремтів.
Святослав притягнув її до себе за талію, його погляд горів внутрішнім вогнем. "Ти побачиш усе, що Арідник захоче, щоб ти побачила. Твої найбільші жалі, твої незавершені мрії... і твою найбільшу слабкість."
Його руки стиснули її талію. "Я не можу піти з тобою на Стежку Іржі. Ти маєш йти одна. Але ти маєш пам'ятати, хто тебе чекає. Моє Відлуння — це єдина реальність, Ліє."
Він нахилився до неї, і його поцілунок був довгим, глибоким прощанням і обіцянкою. Це був поцілунок, який мав дати їй силу реальності перед магічними ілюзіями.
"Якщо ти побачиш мене там, на Стежці Іржі, — його голос був хрипким, — завдай йому болю. Тільки тоді ти знатимеш, що це ілюзія. Справжній я... я ніколи не дозволю тобі страждати."
Лія, приголомшена глибиною його слів і пристрастю, кивнула. Вона була готова до подорожі в минуле.