6

Ліс зустрів їх не просто ранковою прохолодою, а густим, майже матеріальним запахом мокрого моху, хвої та старої землі. Це був запах дикої, неприборканої стихії, що не визнавала жодних законів, крім своїх. Святослав вів їх через ті частини лісу, які були особливо насичені магією, щоб Лія могла постійно тренувати своє Бачення, ідентифікуючи приховані сутності.
Його обіцянка — "Ніколи не виходь за межі моєї тіні" — була не просто правилом, а фізичним станом. Він йшов першим, його широкий плащ і висока постать відкидали тінь, що була кордоном між ними та Лісом. Лія, притулившись до його спини, відчувала тепло його тіла та постійну, густу вібрацію його Золотого Світіння, яке служило буфером проти хаотичної енергії диких хащів.
Вони зупинилися біля ділянки густого букового лісу, де сонячне світло майже не проникало. Тут панувала вічна сутінь, повітря було насичене важким, солодкуватим запахом прілого листя та грибів. Лія відчула, як її Бачення активувалося — вона побачила, що ліс дихає. Це дихання було повільним, глибоким і древнім.
"Тут живе Лісовик, або як його ще називають — Лісун", — тихо сказав Святослав, і його голос був лише шепотом, щоб не образити Хазяїна. — "Він не злий, але він — небезпечний для чужинців, які не знають його правил".
Святослав обережно, але рішуче, відвів Лію у свою тінь. Він повернувся до неї, і Лія відчула, як його гаряча долоня лягла на її поперек — непорушний якір. Вона знала, що він готується до контакту.
Лія заплющила очі і сфокусувала своє Бачення на цьому місці. Її Смарагдова Сила (Життя) змішалася з її Білим Світлом (Воля).
Лія побачила його не просто як тінь, а як глибинну сутність Лісу. Це був гігантський, зрістний образ, зроблений із темної, вологої кори і скрученого, мокрого хмизу. Його тіло не було статичним: воно постійно рухалося, міняючи обриси, гілки старих буків були його руками, а його ноги зливалися з корінням, що петляло у землі.
Він був уособленням Хаосу та порядку Лісу: на його плечах лежав моховий килим, що покривав старі дуби, а в його розпатланій бороді плуталося павутиння.
Його очі були найбільшою загрозою. Вони були великими, жовто-зеленими, як світлячки, що світилися з гущавини, і не мали звичайних зіниць. Ці очі сканували їх, проникаючи крізь їхній одяг, до самісінької суті. Лія відчула, як її розум на мить намагається заблукати, втратити орієнтир, підкоритися волі цього гіганта.
Святослав пояснив, не відпускаючи її: "Він — Хазяїн Лісу. Він пасе диких звірів (оленів, турів), може змінити стежку, збити з пантелику, або змусити тебе ходити колами, доки ти не помреш від виснаження. Його головна функція — зберігати недоторканність".
Лія відчула хвилю байдужості та дикої самотності, що виходила від Лісовика. Він не бажав їм зла, але він не визнавав людських цілей. Його присутність була пригнічуючою і відбирала Волю.
Святослав простягнув руку, сигналізуючи Лії, щоб вона мовчала. Він дістав зі свого мішечка, що висів на поясі, невеликий, свіжий шматок хліба та трохи сушеного тютюну — традиційну данину.
"Хазяїне, Вартовий Землі і Бачення-Носиця просять твого дозволу пройти. Ми несемо Світло проти Пустки. Не збивай нас зі шляху. Прийми дари. З повагою", — прошепотів Святослав, а його голос був глибоким і спокійним, він резонував з енергією землі.
Він поклав дари на старий, мокрий пень. У відповідь на це, гілки Лісовика – його руки – ледь помітно заворушилися. Лія відчула, як сутність Лісу відступила, немов зробила глибокий вдих, задоволена даниною поваги та поясненням їхньої місії. Жовто-зелені очі згасли.
Святослав не рухався, доки відчуття присутності Лісовика не зникло повністю. Лише тоді він обережно перевів погляд на Лію.
"Це був тест. Він міг би нас завернути, або звести з розуму", — сказав Святослав, його долоня ковзнула з її попереку до руки. — "Добре. Тепер ти розумієш, що ворог — це не лише тіні. Це і сама природа, якщо ти не вмієш із нею говорити".
Лія, переживши цей перший контакт із такою потужною, але нейтральною сутністю, була гіперчутлива до присутності Святослава. Її тіло все ще тремтіло від залишкового впливу Лісовика.
"Я відчула... як він намагався забрати моє бажання йти далі", — прошепотіла Лія.
Святослав зупинив їх. Він розвернув Лію до себе. Їхні очі зустрілися. Його кришталеві очі були як чисті, глибокі гірські озера.
"Твоє Біле Світло — це твоя Воля. Ти мусиш її захищати. Арідник знає, що ти чутлива до зневіри. Це його головний інструмент", — він говорив, а його голос був низьким, як грім у горах.
Він обережно, але рішуче, обійняв її. Це не було поцілунком, але це було ближче до інтимності, ніж будь-яке слово. Його тіло було твердим і надійним, його Золота енергія, що оточувала її, була відчутна фізично.
"Твоя Воля — це не лише про Арідника. Це про нас. Ти мусиш хотіти бути тут. Хотіти цього", — прошепотів Святослав. — "Іди зі мною. Ніколи не дивись назад".
Лія відчула, як її Смарагдова Сила наповнюється енергією від його близькості. Вона знала, що їхній зв'язок — це їхній подвійний щит. Її Воля була його надією, а його сила — її фізичним кордоном.
"Я хочу", — прошепотіла вона, і це було клятвою. — "Я хочу йти за тобою. І я хочу перемогти".
Святослав кивнув. Він відпустив її, але їхні пальці залишилися сплетеними. Вони рушили далі, його тінь знову накрила її. Лія дивилася на пергамент, який у її руках тепер світився чистою, направляючою енергією Життя.
Їхня подорож до Капища Предків тривала. Ліс тепер був не просто зеленим масивом, а живим, дихаючим полем битви, де кожна сутність була або ворогом, або нейтральним спостерігачем, і лише їхній спільний зв'язок був їхнім надійним провідником.
Світанок ледве торкнувся верхівок смерек, коли Лія та Святослав рушили до Водоспаду-Слідоплава. Лія відчувала себе виснаженою після нічного ритуалу, але внутрішня ясність, яку дав їй трав'яний настій і нічна робота, штовхала її вперед. Згарда на шиї була тепер не просто прикрасою, а важким, пульсуючим магічним якорем.
Вони йшли вздовж Черемошу, але тепер річка була іншою: вона не просто шуміла, а шепотіла, і Лія вловлювала у її монотонному рокоті тривожні, швидкі фрази. Святослав ішов попереду, його хода була легкою, але рішучою. Його висока, струнка постать у темній лляній сорочці та високих чоботях виглядала як природне продовження лісу. Він не озирався, але Лія відчувала його присутність, як постійне, гаряче електромагнітне поле.
Ліс тут був вологіший, мох густіший, а смереки, здавалося, стояли ближче одна до одної, замикаючи простір.
Нарешті вони вийшли до Джерела, що Співає. Це було місце неймовірної, майже болісної краси. Гірський потік, набравши мінеральної сили у високих скелях, стрімко падав із висоти десятка метрів, розбиваючись об чорне каміння і утворюючи глибоке, майже кругле озеро. Повітря було насичене вологою і пахло озоном, а над водоспадом висіла постійна веселка, яка тремтіла, як живе створіння.
Магія тут була водяною, холодною та спокусливою.
Навколо озера, де вода була глибокою та темно-бірюзовою, буяли верби. Їхні довгі, плакучі гілки спускалися до самої води, немов намагаючись приховати те, що було внизу.
Святослав зупинився на кам'янистому березі.
"Це — Вузол Води, — промовив він. — Тут магія не підпорядковується Вартовим Лісу. Тут керують емоції та давні, забуті скорботи. Будь обережна. Твоє Відлуння, що прокинулося, — це відкрита рана для них."
Лію одразу охопив пронизливий, прохолодний смуток. Її міське, загартоване "Я" здригнулося від цієї несподіваної, чужої туги.
Вона загледілася на дальній берег, де світло сковзало по водоростях. І побачила Мавок.
Вони були неймовірно красиві, але ця краса була мертвою, ефемерною. Вони стояли, занурені по пояс у воду. Їхнє довге, розпущене волосся було кольору зеленого моху і зливалося з водоростями, ледь коливаючись у повільній течії. Обличчя — бліді, як лілії, що ростуть у темних заводях, а погляд — порожній, сповнений нестерпної туги. Вони не були злісними; вони були душами утоплених дівчат, що не могли знайти спокою і прагнули забрати до себе живих, щоб розділити свій холодний, нескінченний сум.
"Вони кличуть тебе, Ліє, — тихо, майже нечутно, промовив Святослав. — Не відводь від них очей, але не дозволяй їм торкнутися твого серця."
Лія відчула, як її легені стискаються. Вона хотіла плакати від їхнього нещастя. Це була не просто ілюзія; це була фізична, емоційна атака.
Але це були не єдині мешканці Води.
Трохи ближче до водоспаду, де струмінь був сильнішим, з'явилися Русалки (Річкові). Вони були менш ніжні, більш дикі, хижі. Їхня шкіра мала зеленуватий, слизький відтінок, а очі були прозоро-блакитними, як льодяна вода, і дивилися з цікавістю, змішаною з голодом. Їхній спів був схожий на дзюрчання води, але він був небезпечний: він не викликав смутку, а присипляв волю.
Лія, загіпнотизована їхньою присутністю, ненароком загледілася на воду біля Русалок. Вони сиділи на вологому камені, розчісуючи своє мокре волосся гребенями з риб'ячих кісток, і їхній спів ставав гучнішим.
Лія відчула, як її очі почали важчати. Втома, накопичена за тривожну ніч, здавалося, навалилася на неї з подвоєною силою. Її свідомість почала повільно, солодко розчинятися. Вона зробила крок до краю води, відчуваючи дике, незрозуміле бажання зануритися в цю блакитну, прозору тишу.
"Ось тут вона! Свіжа душа!" — пролунав дзвінкий, але загрозливий сміх однієї з Русалок.
У ту саму мить Святослав різко схопив її за руку. Його дотик був, як електричний розряд, болючий і миттєво повертав до реальності.
"Ні!" — його голос був низьким, як удар гонгу.
Він притулив до її вуха оберіг із чорнобилю, який завжди носив на поясі. Різкий, гіркий аромат трави вдарив їй у ніздрі, спалюючи солодку оману.
"Не слухай їх! Вони затягнуть тебе в холодну безодню! — суворо наказав він, і в його очах була не просто тривога, а глибокий, хижий гнів — на Русалок, на Лію, на самого себе за те, що не вберіг її. — Вода — це сильна стихія, і ці створіння не піддаються моєму контролю, на відміну від річки. Моя влада закінчується там, де починається їхнє царство туги."
Лія, приходячи до тями, затремтіла. Вона притулилася до його міцного, надійного тіла. Вона відчула, як його гаряча долоня на її руці стискається до болю, немов він намагався вирвати її з холодного полону.
"Вони побачили твою тугу, Ліє. Вони відчули, що ти втомлена і прагнеш спокою. Але їхній спокій — це смерть," — пояснив він, не відпускаючи її.
"Я... я не змогла зупинитися," — прошепотіла вона, відчуваючи ганьбу за свою слабкість і, водночас, дикий потяг до сили Святослава.
Святослав різко відвів її далі від берега, на м'який, сухий мох. Він посадив її і став перед нею, немов жива скеля.
"Вони знову нападуть, як тільки я відійду, — його голос став хрипким, наповненим тією пристрастю, яку вони так довго стримували. — Тобі потрібен якір. Не оберіг, а щось живе. Щось, що поверне тебе до вогню життя."
Він нахилився до неї, і його обличчя було так близько, що Лія могла відчути його свіже дихання, змішане із запахом лісових трав. Її сірі очі, щойно очищені від магічного туману, знову затуманилися, але тепер уже від свідомого, небезпечного бажання.
"Твоя сила — це життя, Ліє. А бажання — його найсильніший прояв. Зараз тобі потрібен вогонь," — його погляд, щойно крижаний, став гарячим, як розплавлене золото.
Він не запитав дозволу. Його рука обхопила її потилицю, і він різко притягнув її до себе, поцілувавши — не ніжно, а владно, з потребою. Це був поцілунок, наповнений всією стримуваною напругою, їхнім обов'язком, їхньою спільною небезпекою. Його губи були теплими і сильними, і вони вимагали відповіді.
Лія відповіла йому з не меншою силою. Вона обхопила його за шию, втягуючи в себе його гаряче дихання. Цей поцілунок був її присягою Живому Лісу — відмова від холодної, млявої туги, яку пропонували Русалки.
Вона відчула, як її Згарда обпікає шкіру, а Святослав, відірвавшись від неї, затримав дихання.
"Це — твій якір, — його голос був хрипким від пристрасті. — Пам'ятай цей вогонь. Коли відчуєш холодний потяг води, згадай, що ти — гаряча, Ліє. Ти — жива."
Вони сиділи деякий час, обіймаючись, віддаючи одне одному тепло і силу, які так потрібні були для боротьби з Водою.
"Русалки не підійдуть, доки я тут, — нарешті, сказав Святослав, відновлюючи свою кам'яну рівновагу, хоча його очі все ще горіли. — Тепер: Джерело, що Співає."
Він простягнув їй руку. "Твоє видіння показало, що вода співає. Але це не Русалки. Це пам'ять каменів."
Святослав повів Лію до скелі, з якої спадав водоспад. Він вказав на місце, де вода, розбиваючись, утворювала постійний, мілководний басейн перед озером.
"Твоя прабабуся сховала перший елемент у самому потоці. Це не має бути сухо. Ти повинна занурити руку в холод, щоб знайти Знак Води."
Лію вразило відчуття. Вона підійшла до басейну, де вода була крижаною. Вона повільно, невідступно занурила руку по лікоть. Холод був пронизливим, але вогонь від поцілунку Святослава та гаряча пульсація Згарди захищали її.
Вона намацала на дні щось гладке і холодне — камінь, але не простий. Це був гірський кришталь, висічений у формі риб'ячого ока, в якому мерехтіло внутрішнє світло.
Вона витягла його. У ту саму мить Русалки на дальньому березі видали пронизливий, злий крик і зникли у воді, як привиди.
Святослав підійшов, його обличчя було спокійним. Він взяв камінь з її холодної долоні і вклав його у Ворожило (оберіг). Кришталеве око стало першим елементом, і Згарда спалахнула на мить чистим, яскравим блакитним світлом.
"Перший Вузол відкрито, — промовив Святослав. — Тепер цей Знак Води захищає тебе від їхньої туги."
Він подивився на Лію, його очі були прозорі, як кришталь. "Ходімо. Нас чекає Дерево, що Пам'ятає."
Шлях від Водоспаду-Слідоплава до Поляни, де мало бути Дерево, що Пам’ятає, був довгим і виснажливим. Сріблястий кристал, вплетений у Згарду, випромінював синій блиск, який допомагав Ліі тримати дистанцію від містичної туги, але втома була фізичною. Після напруженої сутички з Русалками та вибуху пристрасті зі Святославом, її емоції були, як струна.
Святослав ішов поруч, не випускаючи її руки, навіть коли стежка була широкою. Його дотик тепер був іншим: не лише владним, а й заспокійливим, як тепла земля. Він став її Якорем Вогню у цьому холодному, водяному світі.
Коли сонце почало зникати за горизонтом, кидаючи на Ліс відтінки розплавленого золота та іржі, вони дісталися місця, де Ліс розступився.
Поляна була величезна, і Лія одразу відчула незвичайне тепло і радість, що виходили від землі. Тут не було гострих запахів смереки; натомість, повітря було наповнене солодким ароматом сухого різнотрав’я та старого дерева. По краях поляни стояли величні дуби, їхні стовбури були такими товстими, що нагадували колони якогось древнього храму. Вони випромінювали спокій і мудрість.
"Ми тут," — тихо промовив Святослав, і в його голосі пролунало полегшення.
Він зупинив Лію на самому краю Лісу, де тіні були густими.
"Це Поляна Радості. Місце, де Ліс дихає з полегшенням. Тут збираються духи, які шанують життя. І він..."
Святослав не договорив, бо на середині поляни вони побачили його.
На поляні танцював високий, майже двометровий чоловік.
Це був Чугайстер.
Він був одягнений у білу, легку сорочку, яка вільно майоріла навколо його стрункого, атлетичного тіла, і його ноги були голі та босі, стрімко і безшумно рухаючись по траві.
Але його головна ознака — він був увесь заріс довгим, м’яким хутром, кольору лісового моху, що надавало йому вигляду дикого, але доброзичливого створіння. Його рухи були настільки граційними, настільки легкими, що він, здавалося, не торкався землі, а ширяв над нею. Його очі, що блищали в присмерку, були великі й добрі, наповнені вічною, безтурботною радістю.
Його пісня була без слів, але наповнена глибоким, первісним ритмом життя. Це був звук, схожий на тихий шелест листя, дзвін струмка і грім далекого весілля — чиста, незаплямована мелодія буття.
Святослав усміхнувся — це була перша справжня, відкрита, радісна усмішка, яку Лія бачила на його висіченому обличчі. І ця усмішка обпікала її серце більше, ніж будь-яка пристрасть.
"Це наш Чугайстер," — його голос був м'яким, повним любові та поваги. — "Добрий дух Лісу. Він полює на Лісових Відьом та злу нечисть, щоб захистити людей. Але він ніколи не вбиває — він змушує їх танцювати до знемоги!"
Святослав провів рукою по волоссю Ліі, і вона відчула, як її напруга розсіюється, наче ранковий туман. "Ти бачиш його. Це добрий знак. Він приймає тебе."
Чугайстер, виконуючи пірует, помітив їх. Він зупинився. Його великі, добрі очі втупилися у Лію, а потім перевів погляд на Святослава. Замість того, щоб налякати, він вклонився з такою гідністю, що здавалося, вітає королівську особу, і продовжував свій танець.
Лія відчула, що це світ, в якому вона хоче залишитися. Тут зло було переможене радістю, а не зброєю.
Святослав повів Лію до стовбура одного з дубів, який стояв на краю поляни.
"Чугайстер — це втілення чистого життя, — пояснив Святослав, його голос знову став розміреним, але зі слідами недавньої усмішки. — Він нагадує нам, що страх і ненависть не можна перемогти, їх можна лише виснажити радістю. Саме тому, Ліє, ваша сила не має бути зброєю. Вона має бути світлом."
Лія, зачарована Чугайстром, що танцював, обперлася спиною об твердий стовбур дуба. Вона дивилася на Святослава, бачачи в ньому не тільки Хранителя, але й чоловіка, який здатен щиро радіти.
"Коли я бачила Русалок... я відчула їхню тугу. Вона була такою реальною, такою... спокусливою," — прошепотіла вона.
"Вони — це туга світу, — кивнув Святослав. — Чугайстер — це його радість. Це два полюси, Ліє. Ти, як художниця, маєш бачити обидва, але обирати жити на цьому боці. У радості."
Він зробив крок ближче, затіняючи її. Його погляд знову став інтенсивним.
"Микола... та Тінь... вони — туга за владою, за життям, яке вони не можуть мати. Вони теж хочуть танцювати, але не можуть. Вони викрадають енергію."
Його рука обережно піднялася і торкнулася її щоки. "Ти, Ліє, тепер — джерело чистої, нової сили. Ти маєш бути захищена."
Лія, зігріта радістю поляни і близькістю Святослава, нахилилася до його дотику.
"Я не хочу, щоб ти ризикував заради мене, Святославе. Ти — Вартовий Лісу. Я — лише... гостя."
"Ні, — він прошепотів, і його голос став низьким, як грім. Він нахилився так близько, що його темне волосся торкнулося її. — Ти — спадщина. І після того, як ти дозволила мені стати твоїм Якорем Вогню... Я вже не можу просто 'ризикувати'. Тепер це мій обов'язок і моє бажання."
Його погляд опустився до її губ, але замість поцілунку, він обережно торкнувся Згарди на її шиї. Синій кристал Води ледь помітно мерехтів.
"Сьогодні ми відпочиваємо. Чугайстер тримає варту. Він дарує тобі безпечний сон," — сказав він, відступивши, але його погляд, повний стриманої пристрасті, не відпускав її.
Вони розпалили маленьке, тихе вогнище під захистом одного з древніх дубів. Чугайстер продовжував свій танець, його тінь стрибала по деревах, як захисний дух.
Святослав дістав із рюкзака шматок шкіри та сухий хліб.
"Це буде наш дім на ніч, — промовив він. — Завтра, Ліє, ти знайдеш Дерево, що Пам'ятає. Ти маєш шукати найстаршу смереку, обпалену блискавкою."
Він поклав їй на долоню невеликий шматочок обпаленого дерева.
"Це дерево було Хранителем Доль. Воно пережило вогонь з неба і ввібрало його силу. Але воно не віддасть свій елемент просто так. Воно вимагає Правди."
"Правди про що?" — запитала Лія, вдивляючись у темний, обпалений шматочок дерева.
"Твоєї. Твоєї справжньої причини втечі з міста. Твоєї найглибшої туги. Ти маєш її намалювати," — сказав Святослав. — "Правда, висловлена через мистецтво, — це єдина валюта, яку приймає це Дерево."
Він подивився на неї, і його погляд був повний довіри.
"Лягай, Ліє. Спи. Не бійся. Я — тут. Танцюй уві сні з Чугайстром, щоб підготуватися до зустрічі з Правдою."
Він накрив її своюм пледом і сів поруч, його спина була притулена до стовбура дуба. Його силует, освітлений вогнем, був останнім, що бачила Лія, перш ніж зануритися у сон, наповнений ритмом вічного танцю Чугайстра.