5

Ранок у Скиті був холодним, але наповненим глибоким, заспокійливим спокоєм. Після вибуху Білого Світла і наступного поцілунку-клятви Лія провалилася у важкий сон.
Вона прокинулася з відчуттям абсолютного виснаження. Її тіло боліло, ніби після важкої фізичної праці, кожен м'яз горів, а в голові паморочилося. Її енергія Волі була витрачена, а Бачення — пригнічене.
Святослав, який сидів біля жаровні, підкидаючи у вугілля гілочки смереки, одразу помітив її пробудження. Його очі-кристали зустрілися з її, і Лія відчула, як її серце наповнюється теплою вдячністю за його невпинне чергування.
Святослав підвівся. Його рухи були плавними і точними, незважаючи на власну втому. Він підійшов до Ліі і подав їй дерев’яну чашу з теплим, густим відваром. Чаша була важкою і теплою, зігріваючи її руки.
"Пий", — його голос був низьким і ласкавим, але в ньому лунала вимога. — "Це допоможе відновити те, що Потерчата витягли".
Відвар був сумішшю іван-чаю (для заспокоєння), шипшини (для сили) та особливої, гіркої трави — "нечуйвітер".
"Що це за трава?" — запитала Лія, її голос був хрипким.
"Це Захисник Серця. Вона допомагає відновити втрачену енергію Волі і затуляє твою свідомість від Мороку, який намагається повернутися", — пояснив Святослав, а його погляд був ніжним, але пильним, він стежив за кожним її ковтком.
Лія відчула, як гіркота розходиться її горлом, але потім приходить тепло і приплив сил. Вона допила відвар до кінця, а Святослав обережно забрав чашу. Їхні пальці на мить торкнулися, і цей короткий контакт був електричним — обмін надією.
Поки Лія пила, Мольфар Іван сів поруч. Він був спокійний і мудрий, його очі-озера світилися у напівтемряві Скиту.
"Дар Бачення вимагає високої ціни, доню", — сказав Дідо Іван. Його голос був тихим, але наповненим глибоким знанням. — "Ти не просто бачиш. Ти — фільтр між світами. Ти — точка зіткнення. А Зло намагається цей фільтр розбити".
Він жестом показав на Згарду на її шиї.
"Твоя прабабуся Оксана створила печатку з Крові і Забуття. Вона забула Зло, щоб ув’язнити його. Але ти — бачиш Зло. Твоє завдання складніше: ти маєш бачити його і не дозволити йому увійти".
Мольфар почав розповідати про головного ворога — Арідника.
"Арідник був не просто демоном. Він — сучасне втілення забуття та зневіри, посилений чорною магією", — пояснив Дідо Іван. — "Раніше він був слабшим, бо люди пам'ятали про Світло. Але у твій час... він набрав небувалої сили".
Мольфар схилив голову, і Лія відчула, як холод і смуток від його слів проникають у її душу.
"Його найбільша зброя — Пустка. Він прагнув поглинути животворчу силу Карпат, перетворивши їх на Пустку — місце, де немає магії і немає надії. Місце, де люди забувають своє коріння і забувають про Світло".
"Потерчата — це його інструмент для створення цієї Пустки у твоїй душі. Вони намагалися вселити тобі відчай і змусити тебе забути про себе", — сказав Мольфар.
Дідо Іван подивився на Святослава, який тепер стояв позаду Ліі, його руки були на її плечах. Цей дотик був підтримкою і володінням.
"Ти зробила перший крок: ти відповіла на відчай — співчуттям. Ти випустила Біле Світло Волі", — сказав Мольфар. — "Це твоя унікальна зброя, Ліє. Твоя творчість — це не лише малювання, це створення нової реальності".
"Тепер Святослав має навчити тебе тримати цей Вогонь і направляти це Світло через полотно. Ти маєш намалювати нову, незламну Печатку для Арідника. Печатку, яка не ґрунтується на забутті, а на вірі".
Святослав стиснув її плечі. Його пристрасть до неї була тепер повністю перетворена на Обов'язок і Захист.
"Я не дам Пустці доторкнутися до тебе, Бачення-Носице", — його шепіт був обіцянкою і клятвою. — "Моя Земля буде твоїм Заземленням, доки ти не навчишся контролювати Своє Світло".
Лія кивнула. Вона відчула, як гіркота нечуйвітру зникає, а її Бачення прояснюється. Вона була Надією Карпат, а її полотно чекало.
"Я готова", — промовила Лія.
Після глибокої розмови з Мольфаром про сутність Арідника та природу її Дару, Лія відчувала, що її втома замінена сталевою рішучістю. Вона більше не була простою художницею, яка заблукала; вона була Бачення-Носицею, Надією Карпат. Святослав, який стояв поруч, не відходив від неї, його Золоте Світіння служило невидимим плащем захисту.
Дідо Іван підвівся. Його рухи були повільними, але кожна дія була наповнена вагою та часом. Він підійшов до схованки — замаскованої ніші за найбільшим різьбленим ідолом Велеса.
Він дістав з-за каміння старовинну скриньку. Вона була невеликою, але важкою, оббитою різьбленим, потемнілим сріблом. Срібло було прикрашене химерними, зміїстими візерунками, що нагадували коріння старого дерева. На кришці було викарбувано око, яке, здавалося, дивилося прямо на Лію.
"Твоя прабабуся, Хранителька Злата (так, це її справжнє ім'я, а не Оксана), запечатала Арідника не просто заклинанням і не лише своєю кров'ю. Вона використала Джерело Життя — Артефакт, що є Серцем Карпатської Магії", — почав Мольфар. Його голос був тихим, як молитва, але його слова були абсолютною істиною.
Лія відчула, як її Бачення тріпоче від близькості такої давньої та потужної Сили. Її Згарда на шиї знову почала вібрувати, але цього разу не від страху, а від взаємного резонансу.
Святослав нахилився до Ліі. "Це серце Лісу. Його сила невідворотна", — прошепотів він, його дихання обпалило її вухо.
Дідо Іван обережно розкрив скриньку. Замок був крихітним, але він піддався старому ключу, який Мольфар дістав із внутрішньої кишені.
Всередині лежав невеликий, але ідеально відполірований камінь. Він був схожий на прозорий смарагд, але його глибина була нескінченною. Камінь ледь помітно пульсував, немов стиснене живе серце.
Цей камінь — Ключ-Серце Джерела Життя. Його сила була настільки велика, що він випромінював чисту, вітальну енергію, яка наповнила Скит ароматом свіжої весни та чистої води, витісняючи запах трав і диму.
Лія відчула, як увесь її біль і втома зникли. Її Біле Світло Волі спалахнуло у відповідь на чистоту Артефакту.
"Цей Ключ — це енергія Життя, яка була тут з початку світу", — сказав Мольфар. — "Твоя прабабуся Злата використала його, щоб зв'язати Арідника. Зло не може торкнутися Життя, але воно може його пригнітити".
Мольфар закрив скриньку, не давши Ліі доторкнутися до Ключа-Серця.
"Арідник, навіть будучи запечатаним, може впливати на світ. Він створює Морок і Пустку навколо своєї печатки. Але він не може звільнитися, поки цей Ключ захищений", — пояснив Дідо Іван.
Святослав стиснув Ліі плече. Він розумів жахливу важливість її ролі.
"Твоя прабабуся сховала його фізичне місцезнаходження в Баченні її крові. Вона не могла залишити карту, бо ворог міг би її знайти. Вона сховала ключ у тобі, Ліє. Ти — Жива Карта", — Мольфар подивився на неї з глибокою, пронизливою вірою.
"Лише ти, Ліє, як пряма спадкоємиця Бачення, можеш його знайти і активувати повний захист. Ти маєш намалювати місце, де він захований. Тільки тоді Арідник буде остаточно запечатаний, а Карпати — в безпеці".
Лія відчула колосальну вагу цієї місії. Це було більше, ніж просто малювання пейзажів. Це було малювання Долі.
"Я... я маю знайти це місце у своєму Баченні і перенести його на полотно?" — запитала Лія.
"Саме так. І ти повинна це зробити швидко. Кожен твій удар Світлом викликає біль у Арідника і звільняє частку його сили. Він не чекатиме", — Мольфар піднявся, завершуючи урочистий момент.
Він обережно передав скриньку Святославу.
"Вартовий, ти повинен захищати Скарб і Надію Карпат", — сказав Дідо Іван.
Святослав прийняв скриньку, і його Золоте Світіння навколо неї посилилося. Його погляд знову зустрівся з Лііним — у них була спільна місія, спільна ноша, і спільна небезпека.
"Ти навчиш мене", — сказала Лія Святославу, і це було не питання, а вимога.
"Я навчу тебе керувати твоєю кров’ю, Бачення-Носице", — відповів Святослав, і його очі палали пристрастю і рішучістю. — "Але це буде важко. Це почнеться зараз. Твоє перше полотно чекає".
Напруга у Скиті була на межі. Ключ-Серце Джерела Життя був надійно схований у різьбленій скриньці, яку тримав Святослав, а Лія була Живою Картою, що містила код до його абсолютної активації.
Дідо Іван розумів, що час — їхній найлютіший ворог. Він підійшов до своєї схованки і цього разу дістав згорток, загорнутий у суху шкіру оленя.
Мольфар обережно розгорнув шкіру. Усередині був шматок потемнілого, витонченого пергаменту, списаного невідомими, стародавніми рунами. Руни були виведені чимось, що нагадувало висохлу кров або темну охру.
"Це — карта, яку твій дар зможе прочитати, Ліє", — сказав Святослав, який стояв поруч, його голос був низьким і повним уваги. Він нахилився над пергаментом, а його Золоте Світіння на мить злилося з теплом пергаменту.
"На ній позначено Капище Предків, де захований справжній Артефакт", — додав він. — "Не сам Ключ-Серце зі скриньки, а Центр Захисту, який має активувати Світло Бачення".
Лія простягнула руку до пергаменту. Щойно її пальці торкнулися старої шкіри, її Бачення спалахнуло. Вона не бачила ліній чи напрямків, як на звичайній карті. Вона бачила потік енергії, пульсацію гірської магії, що вела до єдиної точки — Капища.
Дідо Іван підняв руку, щоб перервати її транс Бачення. Його обличчя було суворим, у його очах-озерах відображалася древня печаль.
"Але є і темна частина, Ліє", — Мольфар повернувся до найважчої частини правди. — "Коли Злата запечатувала Зло, вона була виснажена. Вона залишила Аріднику лазівку, сподіваючись, що хтось із її роду, наділений Новим Баченням, зможе її закрити".
Він подивився прямо на Лію, і її тіло вкрилося холодним потом.
"Ця лазівка — ти сама. Твій дар. Арідник не може взяти Ключ силою, але він може взяти його через тебе".
"Якщо Зло заволодіє тобою, якщо воно придушить твоє Світло і змусить твою Волю працювати на нього... Арідник отримає не лише Ключ, а й повну владу над Джерелом Життя", — Мольфар вимовив ці слова, як вирок.
"Він зможе не лише звільнитися, а й перетворити Джерело Життя на Джерело Пустки. Тоді Ліс і все, що ми знаємо, — загине".
Лія відчула, як її роль перетворилася з ролі жертви на роль мішені та єдиної надії. Вона була не просто ключ; вона була бомбою, яка могла спрацювати в обидва боки.
Вона кинула погляд на Святослава. Його м'язи напружилися, а його Золоте Світіння спалахнуло з новою силою, немов захисний вогонь. Його очі були твердими, як алмаз.
"Я не допущу цього", — проричав Святослав, його голос був глибоким і пристрасним, він був клятвою Вартового. — "Я буду твоїм щитом, Ліє. Моя Земля буде тримати твій Вогонь. Якщо він спробує доторкнутися до твого розуму... Я буду там".
Він знову обійняв її за плечі, його дотик був пристрасним захистом. Він не міг допустити, щоб її Воля зламалася.
"Я знаю. Я мушу навчитися", — твердо сказала Лія, стискаючи пергамент. Її Біле Світло Волі хоч і було виснажене, але загорілося знову.
Дідо Іван кивнув. "Твій Вартовий готовий тебе захищати. Але ти мусиш контролювати Світло, інакше ти засліпиш себе, коли будеш малювати Капище. Святославе, урок починається".
Мольфар встановив у центрі Скиту невеликий мольберт (який Святослав забрав з її хати). Він поставив перед нею набір фарб і чисте полотно.
"Твоє перше завдання, Ліє, — малювати колір. Не предмет. Не пейзаж. А чисту Енергію", — сказав Мольфар.
"Використовуй охра (жовтий колір землі) і малахіт (зелений колір життя) — це кольори Захисту. Відчуй їх. Заземлюйся ними. І не дозволяй своєму Білому Світлу вирватися. Воно має бути інструментом, а не вибухом", — наказав він.
Святослав став поруч. Його присутність була фізичним якорем.
"Я буду твоїм коригуючим щитом", — прошепотів він.
Лія взяла пензель. Її рука була твердою. Вона відчувала вагу пергаменту з рунами та тягар Долі. Її навчання почалося.
Атмосфера у Скиті набула остаточної, бойової ясності. Уся теорія була викладена, Ворог — ідентифікований, Мета — встановлена, а Ключ — готовий до активації. Залишилося лише діяти.
Дідо Іван стояв біля мольберта, де щойно завершився короткий, але інтенсивний урок Заземлення кольором. Він оглянув Лію та Святослава, його очі-озера світилися Мудрістю.
"Ми не можемо дозволити тобі йти самій, Ліє. Арідник знає, що ти Жива Карта і Ключ. Він буде полювати", — його голос був твердим, як гірський кремінь. — "Але й увесь Скит не може залишити захист. Наш обов'язок — тримати Периметр".
Мольфар перевів погляд на Святослава.
"Святославе, ти єдиний, хто знає всі гірські стежки і приховані тропи. Ти Вартовий Землі. Ти здатний захистити її від усього, крім прямого нападу Арідника", — Дідо Іван дав йому повну відповідальність.
Святослав рішуче кивнув. Його кришталеві очі спалахнули Золотим Світінням, яке було тепер стійким і непохитним. Він поклав свою велику, мозолисту долоню на дерев'яну скриньку, де лежав Ключ-Серце.
"Я приведу її до Капища і поверну цілою", — його голос був голосним і урочистим, він пролунав у Скиті, як Клятва. — "І навчу її керувати силою, яку я можу лише бачити, але не мати".
Ці слова були найвищим визнанням її Дару і його смиренням перед вищою Силою Бачення. Його Сила Землі була захистом, а її Світло — рушійною силою.
Лія дивилася на нього. Здавалося, що в його очах був не просто обов'язок Вартового, а справжня, глибока, нерозривна відповідальність за неї, що межувала з абсолютною любов'ю. Це була любов, породжена Долею і битвою.
"Ти моя Дорога", — прошепотів Святослав, і хоча його губи не рухалися, Лія почула ці слова у своєму Баченні.
"Я готова", — твердо сказала Лія, стискаючи Згарду на шиї. Вона почула, як у неї всередині дзвенить струна рішучості — струна Волі.
Міське життя було забуте. Її світ тепер обмежувався лише цією печерою, давніми рунами на пергаменті та людиною, що стояла поруч. Вона була готова йти за ним у самісіньке серце Лісу.
Дідо Іван простягнув їм дві сумки з цупкого льону.
"Візьміть з собою сушені ягоди і калганову настоянку для енергії. Ліє, ти візьмеш свій набір для малювання та пергамент. Пам'ятай: малюй лише те, що бачиш через Світло Волі. Не хаос, не страх", — наказав Мольфар.
Святослав одягнув на себе тугий шкіряний пояс і закріпив на ньому свій обсидіановий ніж. Він одягнув на спину дерев'яну раму, до якої прикріпив подорожню сокиру та товстий вовняний плед.
"Сіроман чекатиме вас біля Гірських Воріт. Ліс вас проведе", — Дідо Іван подивився на них, і його сині очі пом’якшали. — "Ідіть швидко. Арідник не повинен вас перехопити до того, як ви дійдете до Капища".
Святослав обережно взяв Лію за руку, переплітаючи свої пальці з її. Цього разу їхній дотик був не захисним чи пристрасним, а абсолютно рівним партнерством.
"Ходімо, Бачення-Носице", — сказав Святослав, і, поклавши скриньку зі Скарбом у внутрішній кишені свого одягу, він повів Лію до запечатаного виходу.
Ранок у Скиті змінився повною готовністю. Тиха, але абсолютна рішучість пронизувала повітря. Дідо Іван, цей Мудрець Гір, стояв біля виходу, проводжаючи своїх Вартового та Надію.
Мольфар, перш ніж відкрити їм шлях, дав останні, критичні настанови.
Він простягнув їм невеликий оберемок засушених трав.
"Це ваш останній захист", — пояснив Дідо Іван. — "Полин — для відлякування примар та дрібної нечисті, що полює на страх. Його гіркота — проти Мороку. А барвінок — для сили духу. Тримайте його близько до серця".
Лія взяла свій оберіг. Вона відчула, як її рука, що ще годину тому тримала пензля, тепер стискає польові трави, готові до магічного використання.
Дідо Іван повернувся до Святослава, їхні погляди обмінялися знанням та тривогою.
"Ти знаєш Правило Вартового", — сказав Мольфар.
"Я знаю", — твердо відповів Святослав.
Тоді Мольфар звернувся до Ліі.
"І ти, Бачення-Носице, мусиш знати Правило Святослава: 'Ніколи не виходь за межі моєї тіні, якщо я не дам тобі наказу'".
Святослав підтвердив це правило, його кришталеві очі були суворими та безкомпромісними. Він був її фізичним кордоном між Світлом і Тінню.
"Твоя аура після того Білого Спалаху сильна. Правило Ліі: 'Тримай свій дар усередині, доки не знадобиться. Не світи його, як маяк'", — Дідо Іван застеріг. — "Ти — ціль. Не треба полегшувати Аріднику завдання".
Святослав екіпірувався для походу. Він одягнув плащ із грубої шерсті — темно-сірий, майже чорний. Цей плащ був не лише від холоду, а й для маскування від природних духів та ворожих очей. Він допомагав йому злитися з тінями Лісу. На його плечі лежав тисовий посох, на поясі обсидіановий ніж, а у внутрішній кишені — срібна скринька з Ключем-Серцем.
Лія, одягнена в зручний, міцний одяг, який їй дав Святослав (простий, темний льон), відчувала себе дивно — вона була художницею, яка тепер стала солдатом у війні міфів. Її пензлі та фарби були упаковані поруч із захисними травами.
"Виглядаєш... як частина Лісу", — прошепотів Святослав, і в його очах промайнула ледь помітна посмішка, що пом'якшила його рішучий вираз.
Лія кивнула. "Я змінююся", — вона торкнулася своєї Згарди. Вона відчувала, що Карпати її переробляють.
Святослав став біля рунного валуна і, приклавши долоню, прошепотів зворотне замовляння. Кам’яна стіна безшумно відсунулася, відкриваючи прохід у холодний, насичений запахами хвої та мокрого каміння гірський ранок.
Виходячи зі Скиту, Лія кинула останній погляд на тихі, мудрі очі Мольфара.
"Пам'ятай, Ліє", — тихо, але владно, сказав Дідо Іван. — "Світ Міфу — це світ вибору. Кожен твій крок, кожен твій подих. Тобі доведеться обирати не між добром і злом, а між тим, хто ти є (слабкість, страх), і тим, ким ти маєш бути (Світло, Воля)".
Його слова, як вирізані руни, лягли їй на серце.
Святослав прочинив прохід і, вдихнувши холодне гірське повітря, зробив перший крок. Його широка тінь одразу ж впала на Лію.
За ним пішла Лія, обертаючи в руках потемнілий пергамент. Вона не відчувала страху, лише абсолютну концентрацію. Її подорож до власного кореня і доля Карпат щойно розпочалася.
Вони були одні у Великому Лісі, Вартовий та Бачення-Носиця, пов'язані Клятвою і Долею.