4

Наступний ранок прийшов із дзвінкою, холодною тишею Скиту. Світанок не був бурхливим, а радше урочистим: сонячні промені пробивалися крізь кам’яну стіну, наповнюючи печеру м’яким, позолоченим світлом. Аромат іван-чаю та аїру змішувався з запахом моху та кришталю, створюючи відчуття чистої, древньої святині.
Дідо Іван почав теоретичні заняття. Сидячи на своєму ложі із сіна, він пояснював Ліі, що її дар — це не прості чари, а зв'язок із первинною енергією гір.
"Твоє Бачення — це не ілюзія, Ліє", — тихо, але владно говорив Мольфар. — "Це струна, що резонує з Живим Лісом. Вона була обірвана в місті, але тепер вона відновлена. Ти маєш стати Провідником, а не Споживачем цієї енергії. Це Навчання — це не про те, як здобути силу, а про те, як не втратити себе".
Але практичне навчання взяв на себе Святослав. Саме він мав навчити її володіти цим даром, щоб він не став Ключем для Арідника.
Святослав вийшов із тіні, де він медитував, і його фізична присутність наповнила простір дикою, неприборканою силою. Він був уособленням сили гірської річки: спокійний на поверхні, але з величезною, прихованою потужністю всередині.
Його зовнішність тепер, у чистому світлі ранку, була ще більш разючою. Його очі, дійсно схожі на чисті гірські озера на світанку, завжди були зосереджені й уважні. На шиї у нього висів оберіг із гірського кришталю, огранений у формі трикутника, який, здавалося, акумулював світло і віддавав його йому. На його поясі — невеликий шкіряний мішечок із захисними травами.
У бою він був рішучий: його рухи, коли він демонстрував Лії техніки захисту (прості, але ефективні удари посохом і магічні щити), були точними, як удар гірського кресала.
"Пора", — сказав Святослав. Його голос був низьким і владним, голосом, який знає ціну вибору. — "Твоє тіло не має бути міським. Воно має бути Гірським".
Вони вийшли зі Скиту. Зовні, біля прихованого входу, була маленька, затишна ділянка з густим, пружним мохом та яскравими альпійськими фіалками. Сіроман, їхній мовчазний, але пильний охоронець, лежав неподалік, його золоті очі слідкували за ними.
"Ми почнемо з Заземлення", — пояснив Святослав, стаючи поруч із Лією. Їхні плечі ледь торкалися, і Лія відчула, як її шкіра миттєво реагує на його тепло.
"Твоя сила — це вогонь, Ліє. Це емоції, це Бачення, що спалахує. Ти повинна її тримати в землі", — пояснював він, присідаючи.
Він обережно розкрив свій шкіряний мішечок і дав їй в руки корінь калгану (перстач), що пахнув корицею та землею.
"Стискай його. Тепер — заплющ очі. Уяви, як твоя міська метушня, твій страх, твої сумніви... все це стікає в землю через твої ноги", — він торкнувся її коліна, і цей дотик був міцним і направляючим. — "А назад приходить сила Скелі та Дерева. Твоє тіло має стати громовідводом".
Лія заплющила очі. Вона стиснула корінь, відчуваючи його твердість та земляний аромат. Вона уявила, як сірий, тривожний дим її Міського Я виходить із неї. Вона дихала глибоко, відчуваючи, як холод і сила землі наповнюють її.
Лія зосереджувалась. Завдяки Згарді, що вона тепер постійно носила на шиї, її Бачення посилилося. Її внутрішній зір працював.
Навіть із заплющеними очима, вона бачила Святослава. Вона бачила навколо нього тепле, золотисте світіння — його захисний щит і його Силу Землі. Це світіння було стабільним, як розплавлене золото, і непохитним, як сама гора. Це було його справжнє Я.
Вона намагалася викликати таке ж світіння. Вона відчувала, як її емоційна сила — її Вогонь Творчості — намагається вирватися, але вона утримувала його, направляючи в землю.
Поки що вона відчувала лише слабке, тремтливе тепло, схоже на віддалений відблиск свічки. Її смарагдовий спалах був диким, а не контрольованим.
Святослав простягнув руку і поклав її на її спину, прямо між лопатками. Його дотик був ніжним і необхідним.
"Ти намагаєшся виштовхнути силу, а не прийняти її", — прошепотів він, і його голос звучав над її головою. Її серце шалено забилося від його близькості. — "Не борися з вогнем. Дозволь Землі його увібрати. Я поруч. Довіряйся".
Її тіло інстинктивно притиснулося до його долоні. Лія відчула, що її Заземлення працює краще лише тоді, коли він торкається її. Його спокій був її якорем.
"Ви... ви мій провідник", — прошепотіла Лія, відчуваючи, як її пристрасть змішується з необхідністю. Вона знала, що він був недосяжним через свій обов’язок, але їхні енергії були тепер сплетені.
"Я — ваш Вартовий, Ліє", — його голос був тихим, але рішучим. — "Заземлюйтеся. Ваше Навчання лише почалося".
Дідо Іван мовчав усередині Скиту, дозволяючи Вартовому і Бачення-Носиці створювати свій бойовий, інтимний зв'язок. Це було частиною плану.
Вечір швидко спустився на Скит, приносячи із собою морозну, зоряну тишу. Дідо Іван заснув, загорнутий у вовняний плед, його дихання було тихим і розміреним — як стабільний пульс Лісу. Його спокій був додатковим щитом для цього місця.
Святослав не спав. Він чергував біля входу до Скиту, його кришталеві очі уважно сканували темряву. Він зміцнював магічний периметр, обережно бризкаючи освячену воду на рунічні камені та проводячи кременем по корінням старих дерев, викликаючи захисні іскри. Його рухи були ритуальними і точними.
Лія сиділа біля нього, відчуваючи себе більш заземленою, ніж будь-коли раніше, завдяки уроку Святослава. Корінь калгану лежав у неї на долоні, а Згарда світилася на шиї м’яким, захисним теплом.
Раптом Лія відчула різкий, аномальний перепад температури. Повітря стало холодним і важким, немов у глибокій криниці. Запах землі та хвої змінився на різкий, льодяний подих, що ніс у собі аромат болю та забуття.
Її Бачення спрацювало миттєво і гостро, посилене Згардою. Вона побачила, як зелене світіння захисних рун на каменях Скиту, які щойно зміцнив Святослав, почало мерхнути, ніби хтось висмоктував світло з його джерела. Це була атака.
Святослав, який не потребував Бачення, щоб відчути таку зміну, миттєво підхопився. Його тисовий посох був у його руці менш ніж за секунду. Він притиснувся спиною до Ліі, утворюючи живий щит.
"Вони тут", — прошепотів Святослав, і його голос був холодним і жорстким, як залізо. — "Але це не Болотяники. Це Потерчата".
Ліс замовк. З темряви, з боку старої смереки, почали з'являтися Потерчата.
Вони не були матеріальними в повному сенсі. Це були маленькі, примарні сутності, що нагадували занедбані дитячі тіні. Їх було близько десятка, і вони рухалися безшумно, ковзаючи над мохом. Вони були ефірними, але їхня присутність була фізично відчутна — як льодяний дотик.
Потерчата випромінювали чистий, пронизливий смуток і холод. Їхні очі світилися тьмяно-зеленим, фосфоричним світлом, а їхній єдиний звук був тихий, моторошний плач, який дезорієнтував і висмоктував надію. Це був інструмент Арідника: він живився людським відчаєм та забуттям.
Кожна тінь обіймала себе, випромінюючи таку глибоку самотність, що Лію почало душити. Її Бачення намагалося співчувати їм, але її розум кричав про небезпеку.
"Вони намагаються розчавити тебе відчаєм! Вони хочуть, щоб ти забула про Світло!" — Святослав процідив це прямо їй у вухо.
"Стій! Заземлюйся! Не слухай їхній плач! Це брехня!" — його голос був єдиним, що утримував Лію від того, щоб поринути у цю безодню смутку.
Він притиснув її до себе, його тіло стало напруженим і нерухомим, як щит. Лія відчула холодну небезпеку ззовні і гарячу, надійну міць його тіла.
Святослав підняв свій тисовий посох і, закричавши замовляння проти мороку, вдарив ним по землі. Золотий спалах пішов від посоха, створюючи навколо них теплий, вібруючий бар’єр.
Потерчата не могли підійти близько. Вони кружляли, а їхній плач ставав усе голоснішим і пронизливішим.
Лія відчувала, як холод відчаю просочується крізь золотий щит. Її Бачення показувало, як темні нитки смутку намагаються обплутати її серце.
"Я... я їх бачу... Вони холодні!" — видихнула Лія, стискаючи калган.
"Вони не можуть тебе торкнутися, якщо ти не піддашся відчаю! Не малюй їх, Ліє! Малюй Мене!" — наказав Святослав. Це був крик, сповнений пристрасті й обов'язку.
Лія послухалася. Вона заплющила очі і викликала у своєму Баченні Святослава. Вона побачила його Золоте Світіння, його чисті очі-кристали, його напружені м’язи, його любов до Лісу і її захист.
Вона відчула, як її смарагдова сила зливається з його Золотою. Їхній спільний щит раптом спалахнув яскраво, викидаючи іскри тепла і життя.
Потерчата відреагували на цей вибух чистого Світла пронизливим, але слабшаючим вереском. Вони почали танути і розчинятися у темряві, їхній плач віддалявся.
Святослав повільно опустив посох і осів на землю, все ще притискаючи Лію до себе. Його дихання було швидким і нерівним.
"Ми... ми вистояли", — прошепотіла Лія, її тіло тремтіло від виснаження, але її серце співало від перемоги.
Святослав відпустив її, лише щоб взяти її обличчя у свої міцні, гарячі долоні. Його очі були настільки близько, що вона бачила лише глибоку, чисту пристрасть, змішану з виснаженням.
"Я знаю... тепер я знаю, що ми впораємося", — прошепотів він, і цього разу його поцілунок був не хіть, а клятва: довгий, глибокий, відчайдушний поцілунок двох Вартових, які щойно пережили атаку забуття.
Він відірвався від неї, його подих змішався з її. Вони були єдиним цілим, і Арідник це відчув.
Поцілунок Святослава, що був клятвою і визнанням їхнього зв'язку, закінчився так само раптово, як і почалася атака. Вони розірвали обійми, але їхні серця билися в унісон. Лія відчувала, як її смарагдова енергія все ще пульсує у його Золотій аурі.
Проте відступ Потерчат був лише тактичним. Вони не зникли, а просто перегрупувалися, знайшовши слабке місце у запечатаній стіні Скиту.
"Вони не здадуться. Вони — відчай", — процідив Святослав. Його обличчя, щойно пом'якшене пристрастю, знову стало викарбуване рішучістю.
Лія, посилена Баченням, побачила це першою: маленькі, примарні тіні почали проникати крізь зовнішню кам’яну стіну, використовуючи свій нематеріальний стан та слабке місце в древній магії. Холод, що вони несли, знову почав просочуватися всередину.
"Вони проникають! Біля рунного каменю!" — крикнула Лія, вказуючи на місце, де вчора Святослав викликав синє світло захисту.
Святослав кинувся до пролому. Його рух був швидким, як удар блискавки. Він дістав зі свого мішечка, що висів на поясі, невеликий, висушений корінь із химерними відростками — тирлич-траву, відому своєю здатністю відганяти нематеріальне зло.
Поруч із ложем Діда Івана (який, здавалося, спав непорушним сном, але його глибоке дихання було частиною захисту) було невелике, ритуальне жаровне вогнище. Зазвичай воно використовувалося для пахощів.
Святослав різко кинув корінь тирличу та жменю сушеного полину у вугілля. Полум'я миттєво спалахнуло яскраво-жовтим, очисним кольором. Воно було високим і гарячим, і від нього пішов густий, різкий запах паленої смоли та полину.
Вогонь, завдяки Силі Землі Святослава, став живим бар’єром.
Святослав підняв тисовий посох і почав читати Замовляння на Вогонь. Його голос був тепер гучним і рішучим, він резонував від кам’яних стін, наповнюючи Скит тріском і сакральною енергією.
"Свароже, дай іскру! Нехай Вогонь – Твій син – знищить Морок, що не має плоті! Жива іскра, пали, пали, ворога з пуття збий!"
Потерчата з пронизливим, збоченим криком відступали від Світла Вогню. Воно було для них болісним і нестерпним. Але вони були наполегливі. Арідник підживлював їхній відчай.
Вони кружляли, їхні тьмяно-зелені очі світилися, шукаючи найменшу щілину у захисті Святослава. Вони, як голодні тіні, намагалися пробитися крізь жовтий, палючий бар'єр.
Святослав стояв над вогнищем, його мускулатура напружена, його обличчя мокре від поту. Він тримав Вогонь своєю волею.
"Лія! Твоя черга! Не дай їм зайти!" — крикнув Святослав, і його очі на мить зустрілися з її, передаючи термінову, відчайдушну потребу.
Лія миттєво зрозуміла. Їй потрібно було не просто заземлитися, а захистити його. Вона знала, що якщо він похитнеться, Вогонь згасне, і вони обоє будуть поглинені відчаєм.
Вона схопила обсидіановий ніж, який він їй дав, і кинулася до нього. Вона стала за його спиною, притиснувшись до його гарячої, вологої від напруги спини.
Вона притиснула до його спини свою Згарду, викликаючи смарагдовий спалах — Силу Життя.
"Я — твій провідник! Я — твоє Світло!" — крикнула Лія, і її голос був тепер рішучим і чистим, як гірське джерело.
Вона заплющила очі. У своєму Баченні вона побачила, як Золотий Вогонь Сварога та її Смарагдове Життя зливаються, утворюючи один, єдиний, незламний щит. Її творча сила направлялася безпосередньо у Волю Святослава.
Потерчата відреагували на цей вибух чистої, подвійної енергії так, ніби їх вдарили фізичною силою. Їхній плач перетворився на болісний, дикий вереск. Вони не могли прорватися.
"Добре, Бачення-Носице! Тримай! Тримай!" — проричав Святослав, його голос був на межі, але він тримав Вогонь.
Вони стояли сплетені у цьому інтимному, смертельному танці: Він — Скеля і Вогонь, Вона — Життя і Світло. Їхня пристрасть була трансформована у чисту, бойову енергію.
Потерчата, втративши свою енергію відчаю, почали розпадатися на чорний попіл і холодний туман. Їхня атака була відбита.
Коли останній подих холоду зник, Святослав знесилено опустив посох і повернувся, обіймаючи Лію так міцно, що вона відчула, як її ребра тріщать.
"Ми... ми це зробили. Разом. Наша сила..." — він не договорив, його обличчя було занурене в її волосся. Він цілував її шию, його поцілунки були дикими і вдячними.
"Я твоя, Святославе", — прошепотіла Лія, її очі закриті. Вона була його Зброєю, і його Надією.
Після інтенсивного злиття сил, яке дозволило їм відбити основну хвилю Потерчат, Святослав все ще тримав Вогонь. Його тіло було напружене, він контролював тріскуче, жовте полум'я, яке служило бар’єром проти залишків Тіней.
Лія сиділа біля нього, відновлюючи дихання. Її смарагдова енергія була засмучена, але посилена. Її Бачення працювало на максимальній потужності, скануючи периметр.
Святослав був зайнятий відбиттям більшої частини тіней, які ще кружляли біля стіни, не наважуючись підійти до Живого Вогню.
Але одне Потерча — найменше і найбільш хитре — зуміло прослизнути повз Вогонь. Воно використало найменший проміжок між землею та кам’яним ложем Мольфара. Воно буквально просочилося крізь землю, немов крапля мазуту.
Лія відчула льодяний дотик до своєї ноги. Вона миттєво зрозуміла, що ворог не цілив у захисника, а прямо у Ключ — у неї.
Вона сиділа на підлозі, стискаючи Згарду. Потерча було неймовірно близько. Воно попрямувало прямо до Ліі.
Відчай на мить переповнив Лію, але це був не той глибокий, руйнівний відчай, якого прагнув Арідник, а гострий, миттєвий страх за своє життя. Вона зрозуміла, що Святослав не встигне. Він був зайнятий Вогнем, і його очі були зосереджені на зовнішньому периметрі.
Вона побачила, як ця тінь простягає до неї маленьку, але крижану руку. Її пальці, примарні і тонкі, вже були готові торкнутися її Згарди.
У цей критичний момент її Бачення сфокусувалося з нелюдською ясністю.
Лія побачила, що Потерча не є просто трупною тінню чи згустком Мороку. Вона побачила, що воно мало крихітну, мерехтливу точку в грудях — залишок душі, слабку, дитячу іскру Світла, яка була пригнічена і спотворена Злом. Це була жертва Арідника, а не його вільна воля.
Це відкриття розірвало її страх. Її внутрішнє тремтяче тепло, яке вона намагалася "заземлити" під час уроку Святослава, тепер стало не стриманим гнівом, а чистим, нерозбавленим співчуттям.
Вона не думала. Вона спрямувала цю вибухову силу не як вогонь, а як сльозу.
Лія на видиху вигукнула щось, що було ближче до істерики, ніж до замовляння. Це був крик болю за цю спотворену душу, крик волі за свободу.
"Ні! Ти — не це! Ти — не Зло!"
З її руки, в якій був затиснутий оберіг, вирвався чистий, білий спалах енергії. Це було Світло її власної, незламної Волі, перемішане з Силою Співчуття. Це було нове, третє Світло — не Золота Земля Святослава, не Смарагдове Життя Оксани, а її власне, чисте Світло Бачення.
Спалах потрапив прямо у мерехтливу точку в грудях істоти.
Потерча не зникло, але його відкинуло назад із жахливим, тонким вереском, що звучав як дитячий плач, звільнений від Мороку. Воно почало швидко розчинятися в темряві, немов танучий туман, не залишивши по собі холоду чи смороду.
Святослав, який щойно закінчив ритуал із Вогнем, розвернувся, побачивши білий спалах. Він побачив, як останнє Потерча зникає.
Він кинувся до Ліі. Вона сиділа, виснажена, але повністю зосереджена.
"Що це було? Ліє! Що ти зробила?" — Святослав опустився на коліна перед нею. Його Золоте Світіння швидко обгорнуло її виснажене, тремтяче тіло.
"Я... я побачила... його душу", — прошепотіла Лія. — "Це було дитя. Я просто... я не захотіла, щоб воно було Мороком".
Святослав заплющив очі. Він провів рукою по своєму обличчю, його шок був глибоким і фізичним.
"Ти звільнила його, Ліє. Ти очистила його від Зла. Рід Бачення! Ви... ви не просто бачите, ви перетворюєте", — його голос був наповнений благоговінням. — "Це Світло... це не було захистом. Це була Ваша Воля. І це найсильніша річ, яку я коли-небудь бачив".
Дідо Іван, який до цього часу мовчав, тихенько прокашлявся.
"Ось чому Арідник боїться тебе, дівчино", — сказав Мольфар. — "Він не боїться вогню чи землі. Він боїться любові і співчуття. Він боїться світла, що очищує. Ти зробила перший справжній крок".
Святослав обійняв Лію. Цього разу його обійми були не хижими, а сповненими глибокої, смиренної вдячності.
"Ти моя надія, Ліє", — прошепотів він їй у волосся. — "Тепер ми навчимося керувати цим Білим Світлом. Воно сильніше за все".
Вони сиділи в обіймах, а навколо них панувала тиша. Лія зрозуміла: Арідник не міг перемогти співчуття. І її Дар був набагато складнішим, ніж просто малювання.
Тиша, що запанувала у Скиті, після зникнення останнього Потерча, була напруженою і абсолютною. Лише тихе тріскотіння вугілля у жаровні та спокійне дихання Діда Івана порушували її.
Святослав, відбивши останню хвилю атак Мороку, підійшов до Ліі. Його тисовий посох м’яко стукнув об кам’яну підлогу, коли він нарешті опустив його. Його Золоте Світіння мерехтіло, виснажене, але незламне.
Він оглянув Лію з обережністю, а потім з неприхованою повагою.
"Ти зробила це", — видихнув він, його голос був хрипким, наче він щойно повернувся з довгої подорожі. — "Твоє Бачення показало тобі не лише істоту, а її сутність. І ти дала відсіч. Не вогнем, а Світлом її душі".
Лія дивилася на свою тремтячу руку. Вона відчувала дику втому, ніби пробігла марафон, але водночас — заряд неймовірної сили, що пульсувала у її венах. Це відчуття було настільки реальним, настільки глибоким, що вона більше не могла сумніватися. Це не був сон, не казка. Це був її світ, і вона була його частиною.
"Що це було? Я... я не вимовляла жодного слова", — прошепотіла Лія, її очі були широкими, наповненими шоком і тріумфом.
"Це твій дар, що прокинувся. Це твоя Сила Волі, посилена кров'ю твого роду та цим оберегом", — відповів Святослав. Він нахилився, а його кришталеві очі уважно вивчали її обличчя. — "Але ти не контролюєш це. Ти майже спалила себе. Я відчув, як твоя життєва енергія різко впала".
Його слова були суворими, але тон був наповнений турботою.
"Ми повинні поспішати. Зло тепер знає, що ти можеш не лише 'Бачити', а й Завдавати Удару", — він простягнув руку і вперше торкнувся її щоки — не владно чи пристрасно, а ніжно, великим пальцем витираючи смужку бруду.
У його очах була тривога за її безпеку, але й гордість, що палала яскравіше Золотого Вогню. Він усвідомив, що перед ним не просто спадкоємиця, а справжній воїн Світла. Його розуміння її ролі змінилося назавжди.
"Твій дар очищує, Ліє. Це не просто відбиття. Ти звільнила це дитя", — прошепотів Святослав, його обличчя було так близько, що вона відчувала його гаряче дихання. — "Але ціна висока. Кожен такий удар виснажує тебе".
Він нахилився і обережно поцілував її чоло, над бровами. Це був поцілунок-благословення, обіцянка захисту і визнання її сили.
"Я не можу втратити тебе. Ти занадто важлива", — його шепіт був майже загрозою, спрямованою до Арідника.
"Я знаю", — прошепотіла Лія. Вона притиснулася до його долоні, щокою до його руки. Її втома перетворювалася на фізичну потребу у його Силі Землі.
Дідо Іван, який усе це чув, тихо промовив зі свого ложа:
"Ваш зв'язок небезпечний, Вартовий. Він дає силу, але й мішень. Арідник завжди цілиться у те, що любиш. Іди. Відпочинь. Сіроман на варті".
Святослав підвівся, його воля Вартового знову взяла гору над пристрастю. Він обережно, але владно, підняв Лію.
"Ти відпочиваєш. Зараз. Мій обов'язок — захистити Надію Карпат", — він провів її до лави і вкрив пледом.
Лія лежала, її очі були прикуті до постаті Святослава, який знову сів біля входу, закривши очі і стискаючи посох. Він відновлював енергію, його Золоте Світіння повільно посилювалося.
Вона думала про Арідника. Він полює не за нею, а за її відчаєм. Він шукає Хаос. І він боїться її Світла Співчуття.
Вона стиснула Згарду. Тепер вона знала, що її полотно і пензлі — це її поле битви. Вона повинна навчитися малювати Світло, щоб запечатати Зло.
Лія розуміла: її колишнє життя — її творча криза, її міські страхи — було лише ілюзією. Вона була Бачення-Носицею, і вона кохала Вартового, який був готовий померти, щоб захистити її Світло.
Надія Карпат заснула, а її Світло захищав Вартовий, який був Силою Землі і її Долею.