3

Щойно Сонце, немов розплавлена мідь, остаточно сіло за найвищі, чорні хребти Карпат, зануривши ліс у непроглядну, вологу ніч, Святослав повів Лію у глибину диких хащів. Вони залишили позаду і розбиту хату, і свіжі сліди битви з Болотяниками.
Він рухався абсолютно безшумно, як тінь, виткана із темного полотна, його кришталеві очі були єдиними яскравими точками в цьому мороці. Його хода була легкою і швидкою, він ступав не по землі, а ніби по її енергетичним лініям, знаходячи невидимі стежки. Лія, незважаючи на прискорений обмін силами біля струмка, ледве встигала за ним, намагаючись не впасти на нерівному ґрунті, вкритому мокрим мохом та підступним корінням.
Вона йшла вже не просто туристичною чи навіть звіриною стежкою, а містичними тропами, які знав лише він. Тут, у глибині лісу, не існувало GPS чи міських правил. Існував лише Він і її Віра.
Святослав постійно кидав погляд назад, його шия напружувалась від концентрації. Кожен його поворот був швидким, рішучим і наповненим хижою пильністю. Лія відчувала цю його напругу, вона передавалася їй через сплетені руки.
"Вони відчули ваш дар, Ліє. Як запах крові. Тепер вони йтимуть за вами, як мошкара на світло", — тихо, але наполегливо казав він, його голос був схожий на шелест осіннього листя. — "Кожна секунда на вагу. Поспішайте".
Він вів її вгору, через темні, вологі ущелини, де повітря було насичене запахом чистої джерельної води та холодної, старої землі. Лія відчувала, як її міська броня остаточно розсипається, і вона залишається лише Силою у червоній сукні та зі Згардою на шиї.
Лія зауважила, що Святослав час від часу торкався певних дерев — старезних, могутніх буків та яворів — і щось шепотів їм. Його губи рухалися, вимовляючи слова на стародавній, гортанній мові, яку вона ніколи раніше не чула.
Кожен такий дотик був ритуалом. Він притуляв до дерева свою долоню, а потім, не випускаючи Лію, притискав до кори її руку.
"Це замовляння-заплутування", — пояснив він, його дихання обпікало її вухо. — "Магічні слова, які збивають зі сліду будь-яку нечисть, що намагається нас вистежити. Ліс має бачити нас, але ворог повинен бачити лише порожнечу".
Коли він притискав її долоню до грубої, холодної кори старого бука, Лія відчувала, як енергія дерева — повільна, давня і незламна — вливається у її руку. А через їхні спільні руки, вона відчувала потік його сили — Сили Землі, що створювала магічний щит. Цей фізичний контакт, наповнений магічною метою, був іншим видом близькості, більш інтимним, ніж поцілунок.
Вона відчувала не лише міць його руки, а й його напружений м'яз під лляною сорочкою, його гаряче дихання на шиї.
"Дякую", — прошепотіла вона, і це було дякую не лише за захист, а й за відчуття його присутності.
Святослав лише мотнув головою. Його увага була повністю зосереджена на Захисті.
У цей момент, попереду, на високому кам’яному виступі, з’явилася постать Сіромана. Великий вовк стояв, як статуя, його золоті очі світилися, скануючи темряву. Він був не просто Вістуном, він був передовою лінією оборони.
Святослав зупинився. Він відпустив руку Ліі, але лише для того, щоб обома долонями обережно притиснути її до стіни ущелини. Його тіло стало її щитом.
"Тссс..." — прошипів він, і його голос був тепер беззвучним, частиною Лісу.
Сіроман видав тихий, низький попереджувальний рик — звук, який проникав не у вуха, а прямо в кістки.
Знизу, звідки вони щойно прийшли, Лія відчула, як холод і гниль знову наближаються. Це були не просто Болотяники. Це була енергія, що керувала ними. Чорний Павук.
Святослав притулився до неї. Його тіло було твердим і гарячим, його голова знаходилася біля її шиї. Лія відчула, як Згарда на її ключиці починає вібрувати.
"Вони нас відчули. Вони знають, що ми з ними граємо. Вони зараз спробують прорвати замовляння", — його дихання обпалювало її вухо. — "Не бійтеся. Світло сильніше. Думайте про Річку. Думайте про Потік".
Лія заплющила очі. Вона відчула, як Святослав випускає свою силу — вона обплітала їх, як коріння, прикриваючи від ворога.
У її свідомості, навіть без пензлів, вона почала малювати. Вона не бачила Морок, вона бачила Чистий Потік річки, який Святослав просив її уявити. Колір був яскравим, крижано-блакитним, він мчав крізь чорноту.
Раптом, у повітрі пролунав різкий, тріскучий звук, схожий на розірвану павутину — вороже замовляння розірвало їхній захист!
Тінь Святослава затремтіла, і він притиснувся до неї, його м'язи напружилися до межі.
"Я тримаю!", — процідив він.
Лія відчула, що він на межі виснаження. Вона відкрила очі. Вона подивилася на його обличчя, яке було тепер висічене з болю та рішучості.
Вона не думала. Вона діяла. Вона обійняла його за шию і, заплющивши очі, впустила в їхній спільний захист свій смарагдовий спалах — силу життя і творчості.
Згарда на її шиї спалахнула інтенсивним зеленим світінням. Це було Світло, яке вона щойно відкрила. Воно не лише захищало її, але й підсилювало його Земну Силу.
Святослав скрикнув, не від болю, а від шоку та вибуху енергії. Її сила була чистою і нестримною.
Морок відступив. Сіроман на скелі видав переможний, гучний виття.
Святослав відпустив її. Він подивився на Лію, його очі були широко розкриті.
"Ви... Ви підсилили мене", — він дихав важко, його обличчя було мокрим від поту і роси. — "Я... я не знав, що наш зв'язок настільки сильний. Ви справжня Бачення-Носиця".
"Я навчуся", — твердо сказала Лія, і її голос більше не тремтів. Вона була втомлена, але сильна. Вона зрозуміла: вони тепер одне ціле у цій боротьбі.
"Ходімо", — Святослав взяв її руку і повів далі, їхня подорож до Мольфара продовжилася, тепер уже як бойової пари, пов'язаної Клятвою і Світлом.
Вони йшли ще близько години, прориваючись крізь густі хащі. Лія, оновлена енергією, яку вона отримала від Святослава і віддала йому, відчувала себе дивовижно витривалою. Згарда на її шиї більше не вібрувала від страху, а пульсувала в ритмі її серця. Сіроман біг попереду, як сіра примарна стріла, забезпечуючи їм безпечний прохід.
Нарешті, вони підійшли до стрімкої гірської річки. Це був не той потічок, який вона бачила біля хати, а справжній, розбурханий Прут. Потік, розбурханий нічною прохолодою та весняним таненням снігів, шалено мчав між гострими, чорними валунами. Його гучний, загрозливий рокіт був настільки потужним, що заглушав будь-які інші звуки.
Вода здавалася небезпечною і непереборною. Лія відчула, як її щойно здобута впевненість почала танути. Навіть у світлі місяця, що пробивалося крізь хмари, було видно, як піняться грізні хвилі.
"Ми не зможемо тут пройти", — прошепотіла Лія, відступаючи на крок від краю води. Вона шукала місток, стовбур дерева, будь-яку людську ознаку. Але тут була лише дика, неприборкана природа.
Святослав зупинився. Його висока, атлетична постать здавалася ще більш велична на тлі шаленої стихії. Його очі оглянули річку — не з острахом, а з глибокою, владною повагою.
"Не шукайте дорогу людини, Ліє. Тут немає містків", — його голос був спокійним, але міцним, як скеля. — "Є лише шлях Лісу".
Саме в цей момент сила Святослава проявилася найбільш очевидно, підтверджуючи її довіру до нього. Він не шукав містка. Він став на краю води, його чоботи були лише за кілька сантиметрів від пінистих хвиль.
Він заплющив очі і почав читати тихе, мелодійне заклинання — "наговір на воду". Його голос, що був раніше гортанним і сильним, тепер став м'яким і гіпнотичним, він змішався з рокотом річки, немов ставши її частиною. Це було не замовляння, а короткий, інтимний діалог із духом Води.
Святослав стояв, нерухомий, його обличчя було викарбуване чистою концентрацією. Його темне волосся вітер намагався зірвати з чола, а його льонові одяг майорів на вітрі. У цей момент він був Втіленням Гармонії — Хранителем, що говорив зі стихією.
"Водо-мати, почуй Вартового Землі! Не губи, а веди. Відкрий шлях Світлу, що несе моя кров!"
Раптом, шалені хвилі, що мчали між берегами, почали вщухати. Гучний рокіт зменшився до тихого, покірного шепоту. Вода, ніби підкоряючись невидимій волі, розступилася, відкриваючи посередині русла ряд рівних, сухих, великих каменів, що утворили ідеальний, хоч і тимчасовий, перехід.
Лію пронизав трепет. Це було чисте диво.
"Це магія", — видихнула Лія. — "Справжня, невигадана магія!"
Святослав повільно відкрив очі. Вони світилися від внутрішньої сили, і Лія відчула, що він зараз більш привабливий і більш небезпечний, ніж будь-коли. Він простягнув їй руку.
"Це не магія, — заперечив Святослав, і його голос був тепер тихим, майже інтимним. — Це гармонія. Вода знає мене. Я — її Хранитель. Вона дозволила мені попросити. Вона не приймає чужих, але вона поважає мою Клятву".
Лія, не вагаючись, взяла його руку. Її долоня була маленькою і гарячою у порівнянні з його великою, мозолистою і холодною від води рукою. Цей контраст був неймовірно чуттєвим.
"Це... неймовірно", — вона зробила крок на перший, сухий камінь.
"Неймовірно — це те, що ви знайшли світло у собі, яке притягнуло ці тіні. А це — лише засоби захисту", — Святослав не відпускав її руки.
Він йшов першим, тягнучи її за собою. Каміння було слизьким, і кілька разів Лія похитнулася, але його сильний ривок утримував її. Кожен такий ривок був наповнений впевненістю і владою. Вона відчувала, як її залежність від нього зростає з кожним кроком.
Коли вони були посередині, вода знову почала рокотати, немов рев ревнощів.
"Поспішайте", — процідив Святослав, і його очі метнулися до берега.
Він зупинився на мить, щоб допомогти їй переступити особливо широкий проміжок між каменями. Він обхопив її за талію, притиснувши її до свого тіла на довгу, напружену секунду. Їхні очі зустрілися, і в його погляді Лія побачила дику, неприборкану пристрасть, змішану з обов'язком.
"Ви маєте бути зібраною", — прошепотів він, і його голос був низьким, як рокіт річки. — "Я вас тримаю. Довіртеся мені повністю. Тут. І далі".
Цей дотик, це визнання влади, було сильнішим за будь-яке заклинання. Лія відчула, як її емоційна стіна падає. Вона притислася до нього, на мить вдихнувши його запах: земля, тис і мокрий льон.
Коли вони нарешті ступили на протилежний, високий берег, вода позаду них одразу ж зімкнулася, повертаючись до свого дикого, бурхливого стану. Перехід зник.
Святослав витягнув Лію на високу, суху галявину. Тут було світліше, повітря було сухішим і пахло сосновою смолою.
"Ось тут Ліс має свої кордони", — пояснив Святослав, оглядаючи густі, старі смереки. — "Вони не люблять переходити чисту воду".
Але небезпека не зникла. З темряви, з-за старих, кривих пнів, почувся тихий, зловтішний сміх.
"Яка прекрасна грація, Святославе! Навіщо ховатися? Я знаю, що ти ведеш її до старого Дем'яна", — прозвучав новий, чоловічий голос, але він був холодним і металевим, немов слова вимовлялися бездушним механізмом.
З тіні вийшов високий, худорлявий чоловік у старомодному, хоча й чистому, чорному костюмі. Його обличчя було блідим, як крейда, а очі не мали зіниць — вони були суцільно темно-сірими, немов у нього замість очей були застиглі тіні. Це був Провідник Тіней, емісар Чорного Павука.
"Ти нікуди не поспішаєш, Хранителю. Навіщо їй Світло? Дозволь Тіні забрати її дар. Це буде швидше і чистіше", — прошипів Провідник Тіней.
Святослав поставив Лію за свою спину. Його рука відпустила її, але його тіло напружилося, як у вовка перед стрибком.
"Сіроман!" — пролунав його команда.
На горбку з’явився великий вовк, його золоті очі сяяли в темряві, готовий до битви. Лія зрозуміла: вони не зможуть відпочити. Їхня подорож перетворилася на постійну битву.
Після короткої, але напруженої сутички з Провідником Тіней (якого Сіроман і Святослав зуміли відігнати, не вступивши у відкритий бій), вони ще півгодини піднімалися стрімким, кам’янистим схилом. Кожен крок був викликом. Лія, хоч і була виснажена, відчувала, як її тіло поступово звикає до ритму Лісу — швидкого, нещадного, але чистого.
Святослав постійно тримав її за руку, його дотик був одночасно підтримкою і контролем. Його погляд не відривався від темряви, шукаючи будь-який рух чи відблиск ворожої енергії. Його захисна аура була настільки густою, що Лія відчувала себе повністю захищеною, незважаючи на небезпеку, яка їх оточувала.
Нарешті, Святослав різко зупинився.
Перед ними височіла кам'яна стіна, що здавалася частиною самої гори. Вона була густо заплетена диким, вічнозеленим плющем та блискучим барвінком. Здавалося, що це — кінець шляху, непрохідна перешкода.
"Ми прийшли. Скит", — пояснив Святослав, його голос був тихим, але наповненим урочистістю. — "Це місце, захищене магією тисячоліть. Тут ваш дар буде схований від Чорного Павука. Принаймні, доки Мольфар не вирішить інакше".
Він відпустив руку Ліі, і вона відчула різкий перепад температури. Святослав ступив до стіни і торкнувся певного валуна — він був покритий незрозумілими для Ліі, але майстерно викарбуваними рунічними символами. Це був Рунічний Камінь, і його вік Лія відчула, як вік самої гори.
Святослав приклав до валуна свою долоню, і прошепотів довге, гортанне замовляння. У цю мить Лія побачила, як рунічні символи на камені ледь відчутно засвітилися синім, крижаним кольором. Це було Світло Захисту, викликане його Силою Землі.
Камінь видав глухий, важкий звук, і частина стіни безшумно відсунулася вбік, немов двері, відкриваючи вхід до невеликої, але затишної печери-сховища.
Скит був притулком і святинею.
Всередині було дивовижно сухо і тепло. Повітря було густим від запаху сушених трав, що змішувався з ароматом вічного спокою.
Стіни печери були вирівняні та покриті різьбленими дерев’яними ідолами. Лія одразу впізнала два основні: Велес — могутній, рогатий покровитель знань, мудрості та потойбічного світу, і Макош — мати врожаю, жіночого початку і долі. Їхні очі, вирізані з темного дерева, здавалося, пильно дивилися на Лію, оцінюючи її.
На низьких полицях, вирізаних прямо в камені, лежали обереги та магічні атрибути. Лія впізнала деякі трави, про які говорив Святослав: тут був і любисток (для приваблення добра і любові), і потужний, моторошний корінь мандрагори (для захисту від найсильнішого зла).
Освітлювало приміщення не багаття, а три великі, грубо оброблені шматки гірського кришталю. Вони були розміщені в кутах печери і ледь помітно світилися зсередини м’яким, молочно-білим світлом. Лія відчула, що це світло не лише відганяє темряву, а й утримує тепло, створюючи ідеальний мікроклімат.
Святослав увійшов останнім, і стіна безшумно зачинилася за ними, відрізаючи їх від зовнішнього світу і ворога. Він став на порозі, його висока постать затінила вхід, і в цей момент він був не просто чоловіком — він був уособленням Захисту.
"Ви в безпеці", — сказав він, його голос тепер став ніжним, контрастуючи з його попередньою суворістю.
Він обернувся, його погляд просканував Лію з голови до ніг. Її одяг був порваний, обличчя вкрите брудом, але її очі, сірі очі художниці, горіли новим вогнем.
"Ви втомилися. Вам потрібен відпочинок", — він підійшов до неї, і його очі затрималися на Згарді, що знову стала темною і холодною.
Лія зрозуміла, що цей скит — це не просто сховище. Це було інтимне місце, де вона і він були ізольовані від усіх.
"Хто такий Мольфар? Він знає, що я прийшла?" — запитала Лія, намагаючись зосередитися на розумному, а не на фізичному.
"Мольфар Дем'ян знає все. Він — Хранитель Бачення. Він чекає, щоб подивитися на вас. Він вирішить, чи зможете ви контролювати цей дар, чи Чорний Павук переможе", — Святослав простягнув їй руку і обережно зняв з її плеча рюкзак.
Коли він знімав рюкзак, його долоня ненадовго торкнулася її спини. Цей дотик був випадковим, але електричним. Лія відчула, як її шкіра вкривається мурашками, і вона інстинктивно потягнулася до нього.
Святослав відчув це. Його тіло напружилося, його погляд, який щойно був холодним і захисним, тепер став голодним і темним.
"Лія", — прошепотів він її ім'я. Це було заклинання, а не звертання. — "Тут немає місця для слабкості. Ви повинні зосередитися на захисті. Наші почуття... вони зараз небезпечні. Вони відволікають нас від мети".
"Але що, якщо наша мета і є те, що ми відчуваємо?" — Лія, втомлена і збуджена битвою, зробила сміливий крок. Її рука обережно торкнулася його розрізаного плеча.
Святослав закрив очі. Він глибоко вдихнув, його щелепа напружилася. Його сила була стриманою, але незламною.
"Наші почуття — це вогонь. Ми маємо використовувати його, щоб спалювати Морок, а не для руйнування", — він взяв її руку, поцілував місце її дотику і обережно відвів її до лави. — "Спочивайте. Я буду Вартовим біля входу. Мольфар прийде на світанку. А тепер... тиша".
Лія сіла на лаву, відчуваючи, як її емоційна боротьба з ним лише посилює її магічний дар. Вона була у пастці його захисту та його пристрасті, але водночас — у найбезпечнішому місці на Землі.
Святослав обережно відвів Лію до кам’яної лави, загорнувши її у грубий, але теплий вовняний плед. Він залишив її саму, але не відійшов далеко: став біля входу, його обсидіановий ніж був на поясі, а тисовий посох лежав поруч, готовий до використання. Він був незламним Вартовим.
Лія відчувала, що її м’язи розслабляються, а втома останніх годин, сповнених битви та магії, накочується на неї. Проте, її увага була повністю прикута до центру Скиту.
У центрі цього теплого, пахучого святилища, сидячи на низькому ложі з висушеного сіна, був старий чоловік. Він був сухорлявий, але не слабкий. Його тіло, обтягнуте простим, темним домотканим одягом, випромінювало концентровану, тиху силу. Його обличчя було виораним глибокими, величними зморшками, що нагадували не хаотичний малюнок старості, а карту гірських хребтів, що зберігає історію тисячоліть.
Це був Наставник Святослава, Мольфар — Дідо Іван.
Його очі. Вони були незвичайно синіми і глибокими, немов два гірські озера, в яких відбивається не небо, а вічність. Вони дивилися прямо на Лію, проникаючи крізь її одяг, крізь її шкіру, прямо у вогнище її душі, де палав новознайдений Дар.
Лія відчула, як її Згарда на шиї знову нагрівається, реагуючи на присутність такої чистої, древньої Сили.
"Я чекав на тебе, дівчино з міста, яка носить кров Хранительки Бачення", — сказав Дідо Іван. Його голос був тихим, але він проникав у саму душу, немов дзвінкий, холодний струмок, що пробивається крізь скелі. У цьому голосі не було поспіху чи осуду, лише незламне знання.
Святослав, який стояв біля входу, поклонився. Його висока, горда постать зігнулася перед старим у знак абсолютної поваги.
"Діду, я привів Лію, як ти наказав. Вона торкнулася оберега, і Біси вже вийшли на її слід. Вона вже має перший спалах захисту", — доповів Святослав, його тон був суворим, але в ньому Лія вловила захисну нотку.
Мольфар жестом довгого, сухого пальця відпустив Святослава, дозволяючи йому відпочити. Це був наказ, який не терпів заперечень.
"Сядь, Вартовий. Ти виснажений. Я візьму її на себе", — сказав Дідо Іван.
Святослав кивнув, підійшов до кута і, сівши, одразу ж заплющив очі, намагаючись відновити свою Земну Силу. Але Лія бачила, як його спокій напружений — він слухав. Він не припиняв бути її щитом.
Дідо Іван сфокусував всю свою увагу на Ліі. Його сині, озерні очі не кліпали.
"Підійди до світла, дівчино. Дозволь мені побачити твою кров", — наказав він.
Лія, відчуваючи себе вразливою, але непохитною, підвелася. Вона підійшла до одного з кришталевих кристалів, що світився, і стала в його м'якому, молочному світлі.
"Ти привезла з собою Місто", — сказав Мольфар, і в його голосі пролунав ледь помітний смуток. — "Твоє серце пам’ятає асфальт і поспіх, а твої руки звикли до синтетичних кольорів. Це слабкість. Але твоя кров не забула".
Він простягнув руку. Його шкіра була як пергамент.
"Дай мені свою руку, Оксано-онуко".
Лія простягнула йому свою праву долоню. Коли їхні руки зімкнулися, Лія відчула, як її свідомість на мить померкла, а потім спалахнула. Це було схоже на подорож у часі: вона відчула холод гірських снігів, гул давнього грому і любов її прабабусі.
"Бачу. Бачу Світло. Воно чисте, як гірське джерело", — прошепотів Мольфар. — "Але я бачу і Тінь. Вона велика і жадібна. Чорний Павук уже плете свою мережу".
Дідо Іван відпустив її руку. Лія відчула, як її зіниці розширилися від пережитого видіння-дотику.
Мольфар нахилився вперед, і його сині очі набули глибокого, непохитного виразу.
"Ти принесла в Ліс небезпеку, але й надію. Ти — ключ до свободи ворога, але й захист від нього. У тебе є лише два шляхи", — його голос став вагомим, як каміння.
* "Шлях Слабкості": "Покинути Ліс. Не малювати. Не дивитися. Віддати Згарду нам. Тоді Павук втратить слід, і ти повернешся до свого Міста. Ти будеш жити довго, але порожньо. Твоє Світло згасне, але ти будеш безпечна".
* "Шлях Бачення": "Залишитися. Навчитися контролювати дар. Стати справжньою Бачення-Носицею. Ти повинна запечатати ворога остаточно, використовуючи свою творчість як зброю. Але якщо ти спіткнешся — Павук поглине тебе. І тоді загине не лише твоя душа, а й частина Лісу".
Мольфар перевів погляд на Святослава, який сидів у тіні.
"Твій Вартовий готовий померти за твій вибір. Він присягнув твоїй крові", — сказав Мольфар.
Лія відчула, як її емоції вибухнули. Вона не могла повернутися до міста. Вона більше не була порожньою. Вона була Бачення-Носицею.
Лія підійшла до Святослава. Він сидів, напружений і мовчазний, його обличчя було виснажене.
"Святославе", — її голос був тепер твердим. — "Я залишаюся".
Святослав розплющив очі. У них не було здивування, лише прийняття долі і нестримна радість.
"Я знав, що ти так вирішиш", — його голос був ледь чутний.
Лія повернулася до Діда Івана, Згарда на її шиї яскраво світилася у світлі кристала.
"Я обираю Шлях Бачення. Я буду малювати. Я запечатаю його", — промовила вона, і це була клятва.
"Не просто малювати", — втрутився Мольфар, його очі засяяли. — "Малювати Життя. Ти маєш малювати чисту енергію. А твій Вартовий навчить тебе збирати її".
Дідо Іван знову подивився на Святослава.
"Тепер ти її Наставник. Ти її Захист. І пам'ятай: Сила Світла і Сила Землі повинні бути єдиними. Чорний Павук шукатиме твою слабкість у ній. І її слабкість — у тобі".
Мольфар закрив очі.
"Відпочивайте. З першими променями Сонця почнеться перший урок".
Лія підійшла до Святослава, і цього разу вона сіла поруч, притулившись до його твердого, надійного плеча. Вона була налякана, але наділена силою. Вона була Бачення-Носицею, і її Наставник був поруч.