2

Святослав підійшов ближче до Ліі. Його висока, мов сосна, постать затінила ґанок, а його тінь видовжилася, перетворившись на чорного, хижого звіра, що поглинав сонячне світло. Насправді, сонце вже майже сховалося за обрієм, і в повітрі вібрувала напружена, срібляста напівтемрява – час, коли світ стає податливим, а межа між реальністю та міфом стирається.
Лія відчула, як її звична, вибудувана на асфальті та кавових стаканчиках, міська самовпевненість танула під цим пронизливим, кольору чистого гірського кришталю, поглядом. Його очі були бездоганно прозорі, майже неземні, вони немов відбивали всю глибину та чистоту Лісу, додаючи його увазі крижаної, гіпнотичної сили. Її серце зробило болючий, незграбний стрибок у грудях, і вона вперше за довгий час відчула себе не впевненою художницею, а маленькою, заблукалою дівчинкою перед невідомою, але незаперечною силою. Він був... небезпечний. І ця небезпека була в ньому природною, як дихання.
Він зупинився на відстані одного, але надто інтимного кроку.
Його обличчя, обрамлене густим, кольору воронового крила, волоссям, що ледь торкалося коміра його світлої, лляної сорочки, було висічене з каменю. Жодної зайвої емоції, лише глибока зосередженість, майже містична увага. Здавалося, він бачив крізь її одяг, крізь її шкіру, прямо в той маленький, переляканий куточок душі.
"Віддайте мені те, що ви знайшли, Ліє", — його голос був не наказовим, а сповненим такої беззаперечної, тихої сили, що вона майже підкорилася. Це був голос, який звик, що йому підкоряються не зі страху, а з усвідомлення його правоти. Голос, як оксамит, яким оббивають залізну клітку.
Лію пронизав електричний розряд. Вона відступила, її яскраво-червона, як стигла вишня, сукня майнула в присмерку.
"Звідки ви знаєте моє ім'я?" — вона відступила, міцніше стискаючи оберіг. Дерево в її долоні здавалося теплим, майже живим, як серце сплячої пташки. Вона відчувала пульсацію, ніби він намагався захистити її від того, хто стояв перед нею.
Святослав ледь помітно зітхнув, немов це пояснення він давав уже сотні разів, і цей тягар знання обтяжував його. Його довгі, сильні пальці стиснулися у кулак, наче він боровся з бажанням просто забрати оберіг силою.
"Про вас говорять. Точніше, говорить Ліс", — він промовив це слово з великої літери, з благоговійною повагою. "Ви залишаєте за собою слід, який чують ті, хто вміє слухати. Це не запах парфумів, Ліє. Це відлуння первісної сили, що прокинулася у вас".
Він зробив ще один, повільний, як приплив, крок. Їхні погляди зіткнулися, і Лія відчула, як її дихання застрягло десь на півдорозі, немов цілюще повітря навколо нього було занадто густим, щоб його вдихнути.
"А цей оберіг..." — його погляд пом'якшав, в ньому промайнула тінь давно втраченого смутку. "Він належав вашій прабабусі, Оксані, Хранителю Бачення. Ви не маєте розуміння його сили, і він приверне увагу небажаних гостей".
Небажані гості. Це звучало гірше, ніж будь-яка смертельна загроза.
Обережно, немов доторкаючись до її душі, він вказав на чистий аркуш паперу, який лежав на її етюднику.
Лія проковтнула крик і здригнулася. Її тіло пронизав холодний струм жаху, від якого на шкірі виступили мурашки.
На папері, який вона щойно залишила бездоганно чистим, тепер були нанесені олівцем химерні, майже нерозбірливі візерунки. Вони формували обриси істот: висока, затінена постать з гіллястими руками, що нагадувала дерево, з очима, як гарячий вуглик (натяк на Лісовика, що дивиться з-за гілок), і маленькі, схожі на свічки очі, що визирали з-під водної гладі, ніби потопельники тягнули руки до неба (натяк на Потерчат).
"Це… я цього не малювала", — її голос тремтів, розбиваючись об навколишню тишу. Вона ненавиділа цю слабкість у своєму голосі.
"Це малює ваша сила", — пояснив Святослав. Його погляд зупинився на її руці, яка стискала оберіг, а потім піднявся до її очей. Надто близько. Надто інтенсивно. Вона відчувала тепло його тіла, і це тепло було таким же тривожним, як і його холодний спокій.
"Вона виривається назовні, бо ви тут. У цьому місці, де межа між світами тонка, як павутина".
Раптом тишу розірвав різкий звук — тріск старої гілки. Із густих заростей бузини, що оточували задній двір старої Лійної дачі, вийшов чоловік із важким поглядом і м'язистим тілом, одягнений у потертий камуфляж. Його обличчя було грубим, а руки, що тримали старий, але доглянутий мисливський ніж, покриті шрамами. 
Микола був місцевим, відомим своєю жадібністю та хворобливою одержимістю місцевими легендами про скарби. Він бачив, як Святослав увійшов до Ліі, і відчув запах великої здобичі.
"Святослав, друже", — Микола усміхнувся, і ця посмішка була гострішою за його ніж. "Я ж казав, що не варто тобі відволікатися на міських цяцьок. Ти заважаєш, а вона… вона має дещо, що належить Лісу". Він вказав ножем на Лію. "Відійди. Я сам її приведу до Лісовика".
Святослав не відвів погляду від Ліі. Його зіниці звузилися, як у хижака перед атакою.
"Лісовик отримує тільки те, що заслужив, Миколо. А твої брудні руки ніколи не торкнуться цієї сили", — його голос став низьким, майже ричанням.
Лію охопила паніка, але й незрозумілий спалах люті. Вона не була "цяцькою", не була "здобиччю". Вона зробила крок до Святослава, несвідомо шукаючи захисту. Її плече ледь торкнулося його твердої, напруженої руки.
Цей дотик став вибухом. Лія відчула, як струм первісної, неприборканої енергії пройшов від нього до неї, і її оберіг у долоні запульсував ще сильніше. Вона відчула не просто захист, а хижу, власницку пристрасть, яка обіцяла спалити її дотла. Це не було ніжне почуття; це була вимога її сили, її сутності.
Він також це відчув.
На мить, на мікроскопічну долю секунди, Святослав забув про Миколу. Його очі опустилися до її розтулених, спраглих губ. Він був Хранителем Лісу, його обов'язок — захищати. Але тепер, тримаючи її близько, він відчував, як кордон між обов'язком та бажанням руйнується. Вона була його. Її сила була його відповідальністю, і тепер, його пристрастю.
Микола, збентежений їхньою мовчазною, напруженою близькістю, кинувся вперед.
"Досить розваг!" — він зробив випад ножем.
Святослав відреагував з блискавичною швидкістю, не схожою на людську. Його рука, щойно напружена від стриманої пристрасті, тепер була залізним важелем. Він відштовхнув Лію за свою спину, а сам перехопив зап'ястя Миколи.
Пролунав глухий хрускіт.
Микола закричав, ніж випав на траву, а його тіло зігнулося від болю. Святослав легким, але рішучим рухом відкинув його у кущі.
"Ліс знає, хто його справжній Хранитель", — прошипів Святослав. "А ти, Миколо, запам'ятай. Це місце і ця жінка мені підвладні".
Він повернувся до Ліі. Його дихання було швидким і гарячим, його очі темнішими, ніж нічне небо.
"Ходімо", — він узяв її за руку. Цього разу не з вимогою, а з потребою. Її рука і його, щойно після бою, сплелися, і небезпечний, солодкий струм пройшов між ними.
Ліс навколо них дихав, поглинаючи останні промені дня. Лія відчула, що потрапила у вир, з якого не було вороття. Вона більше не була в місті, не була сама. Вона була тут, у пастці своєї сили та його пристрасної опіки.
Святослав вів Лію звивистою, ледь помітною стежкою вгору по кам’янистому схилу. Ніч, що спустилася, була густою і чорнильною, але не сліпою; її наповнювали незліченні відтінки темряви та тисячі невидимих звуків: дзижчання невідомих комах, шелест нічного звіра у траві, далекий, тривожний крик сови. Лія ступала слідом, відчуваючи, як її новенькі черевики впевнено долають мокрий ґрунт і коріння. Її рука, дещо втомлена від пережитого, більше не тримала Згарду — оберіг тепер надійно лежав на її ключиці, під товстим светром, випромінюючи слабке, але постійне тепло.
Він зупинився перед масивною, покрита мохом та іржею, ялиною. Святослав простягнув руку, торкнувся стовбура, і гілки безшумно розсунулися, відкриваючи вхід до колиби. Це було не просто приміщення, а сховище, збудоване під поваленим деревом.
Усередині панував інший світ. Повітря було сухим, теплим і неймовірно насиченим: змішувалися аромати ладану, сухого чебрецю, м’яти та чогось терпкого, що нагадувало шкіру та дим. Світло давала єдина глиняна лампа, наповнена олією, її слабке жовте полум’я кидало довгі, викривлені тіні.
Полиці від підлоги до низької, балочної стелі були заставлені: зв’язки висушених квітів, коріння у немаркованих мішечках, масивні скляні банки, наповнені рідинами дивних відтінків, і найцінніше — старовинні фоліанти. Їхні шкіряні палітурки були потріскані та потерті, а сторінки пожовкли від часу, зберігаючи таємниці, старші за Лію на багато століть.
Святослав обернувся, і світло лампи підкреслило його велич. Його високий зріст майже торкався балок, а його тінь, що виглядала як незламний стовп, накривала половину колиби. У цьому інтимному, затишному просторі його краса стала майже нестерпною: його обличчя, висічене зі світлого каменю, було настільки ідеально симетричним і зосередженим, що здавалося, він був створений не з плоті, а з гірського кришталю.
"Це — Серце Лісу", — його голос звучав тут ще глибше і резонував, немов прихований струмок під землею. — "Тут ви навчитеся читати мову коренів".
Він підійшов до робочого столу — масивної дошки, покладеної на пеньки, — і нахилився над нею.
"Підійдіть ближче, Ліє. Тепер ви не просто гостя. Ви — учениця".
Вона підійшла, її серце калатало не від страху, а від нестримного збудження. Її тіло напружилося, коли вона стала поруч, відчуваючи гарячий, насичений аромат його шкіри, змішаний із запахом лісових трав. Її погляд підсвідомо ковзнув до його губ, що були такі близько, і вона змусила себе сконцентруватися на травах.
Святослав почав свій урок, але його слова постійно супроводжувалися фізичним контактом, що посилював напругу.
"Бачите цей звіробій?" — він обережно взяв зв’язку, піднісши її до світла. — "Він не просто від хвороби. Його золоті пелюстки, зірвані під час повного місяця, випалюють дрібну нечисть. Ваша прабаба використовувала його, щоб очистити простір. Він — чисте Світло у формі трави".
Він простягнув їй гілочку. Коли вона взяла її, його пальці ненадовго і дуже міцно стиснулися навколо її руки, немов передаючи знання через дотик.
"Ви, як художник, повинні розуміти його колір — це не жовтий. Це золотий колір сили, що відганяє тіні. Спробуйте відчути його голос".
Лія заплющила очі. Вона відчула слабку вібрацію — дійсно, не колір, а енергію, що пульсувала в травині.
Святослав відступив, взявши іншу, товсту зв’язку.
"А це — калган (перстач прямостоячий)". Він зірвав кілька гілочок. "Це корінь сили. Мольфари його носять. Він дає заземлення, коли ваш дар виходить з-під контролю".
Він поклав їй жменю корінців прямо на долоню. Цього разу його руки не торкалися її, але його погляд, що прикипів до її долоні, був настільки інтенсивний, що вона відчула, як її шкіра горить.
"Ваше Відлуння — це ваш зв'язок із Землею. Коли воно стає некерованим, коли ви малюєте невідоме — стисніть його. Він поверне вас до реальності Лісу. Це ваш якір".
Його слова наповнили Лію відчуттям дикої довіри. Її міське, раціональне "Я" поступилося місцем жінці, що жадібно вбирала древнє знання.
Лію привернула увагу полиця, де стояв горщик із папороттю, листя якої, навіть у тьмяному світлі, сяяло ледь помітним смарагдовим світінням.
"Не шукайте цвіту папороті", — суворо попередив Святослав, і його тон став абсолютно крижаним. Це був перший раз, коли його голос прозвучав не як вчитель, а як вартовий, що віддає наказ.
Він підійшов до папороті. Лія відчула, що він напружений, як тятива.
"Він дає владу, яку майже ніхто не здатен утримати. Владу над бажаннями інших. Але ця влада завжди має ціну — вона випалює вашу душу. Ваша прабаба навчилася використовувати лише сам кущ — він ідеальний провідник енергії. Він показує, як енергія Лісу може бути чистою, якщо не шукати забороненого".
Святослав подивився на Лію, і тепер у його очах був не тільки холодний обов’язок, але й глибока, небезпечна пристрасть власника.
"Ви тут, щоб знаходити, а не брати. Якщо ви спробуєте шукати влади — я вас зупиню. Будь-якою ціною. Розумієте?"
"Розумію", — прошепотіла Лія, відчуваючи, що його погроза є водночас і обіцянкою. Його готовність контролювати її посилила її підкорення.
Святослав провів рукою по стіні, де висіла величезна, деталізована, але дивно схематична карта Карпат. На ній були позначені не лише села та річки, але й невидимі "енергетичні вузли".
"Карпатський Ліс — це розумний, єдиний організм. Дерева спілкуються через коріння. Вода річок — це його кров. А Тварини є його очима", — він поклав руку на місце, де на мапі був зображений великий гіллястий вузол. — "Ваш дар дає вам змогу спілкуватися з цим розумом через малюнок. Але ви маєте знати, що ви — не єдиний канал".
У цю мить, за порогом колиби, пролунало тихе, але чітке ричання. Воно було не агресивне, а попереджувальне.
"Це Сіроман, — пояснив Святослав, не здригнувшись. — Великий вовк, мій другий Вістун. Він бачив Миколу і тепер охороняє цей простір. Його очі — це мої очі, коли я не тут".
Святослав знову наблизився до Ліі. Тепер між ними було лише повітря, насичене напругою та магією.
"У Лісу є свої правила, Ліє. І він не прощає. Але якщо ви присягнете йому своєю творчістю — він захистить вас".
Він нахилився. Його погляд зустрів її, і Лія відчула, як її дихання зливається з його. Він не торкався її, але його присутність була фізичною і всепоглинаючою.
"Присягніть, що ви використовуватимете свою силу, щоб бачити і малювати його Правду. А я присягну, що ніхто, навіть я, не зможе забрати її у вас".
Лія кивнула, не здатна вимовити слово, її очі були прикуті до його. У цей момент вона відчула, як Згарда на її шиї стала холодною. Вона була не просто художницею. Вона була обрана. Вона була його відповідальністю.
Після моменту присяги у вузькій колибі, наповненій ароматами трав і небезпечною близькістю, Святослав повільно відступив від Ліі. Його рух був плавним і граційним, але при цьому створював відчуття порожнечі, немов він забрав із собою частину повітря. Лія стояла, відчуваючи, як її щоки палають, а Згарда на шиї тепер не просто гріє, а пульсує, як маленький, другий, дикий орган.
Святослав повернувся до столу, взяв глиняний кухоль з темним, димлячим настоєм і простягнув його Ліі.
"Пийте. Це зігріє вас і прояснить бачення", — сказав він, і його голос знову став розміреним, професійним, але Лія відчувала, що це лише маска, покликана приховати ту пристрасну напругу, яка щойно спалахнула між ними.
Лія взяла кухоль. Рідина була гіркою, земляною і мала несподіваний солодкий післясмак. Вона відчула, як тепло розливається по її венах, витісняючи міську втому і залишаючи лише гостру, незвичну ясність.
"Пам'ятаєте оленя? Сріблястого?" — запитав Святослав, його кришталевий погляд зупинився на її очах.
"Так. Він не боявся мене. Він дивився, наче... знав", — Лія зробила ковток, відчуваючи, як від гіркоти настою її зіниці розширюються.
Святослав підійшов до єдиного вікна, його високий силует майже повністю перекрив тьмяне світло ночі.
"Бо він знав. Це Вартовий-Олень. Його хутро не сріблясте — воно місячне. Він носить на собі знак Вічності. Коли він з'являється, це означає, що Хранитель пробуджується. Це було вітання, Ліє. Але воно привертає не лише хороші сили".
Він повернувся. Його погляд пронизав Лію. Вона відчула, що він не просто розповідає легенду, він розповідає її історію.
"Коли ви його побачили, ваша Сила Світла прорвалася назовні. Ліс відповів. Але він і відзначив вас. Тепер ви — джерело, яке цікавить багатьох".
Лія зрозуміла, що тут не було "дикої природи" в звичному, біологічному сенсі. Було щось набагато більше: магічна екосистема.
Святослав провів її до столу, де лежала невелика карта, намальована на старій пергаментній шкірі. Вузли, які він показував раніше, тепер були позначені символами тварин.
"Ви, як спадкоємиця Оксани, повинні навчитися читати ці знаки", — його голос звучав, як урок, але фізична близькість, коли він нахилився над нею, викликала гостріше, ніж будь-яка легенда, відчуття. Його волосся, темне, як вороняче крило, майже торкалося її світлого пасма.
"Ось, — його сильний, але обережний палець доторкнувся до символу ведмедя. — Бурі Ведмеді тут не лише звірі. Вони — духи сили гір. Вони носять первісний гнів і мудрість скель. Іноді вони допомагали Мольфарам — не силою, а напрямком. Їхнє ричання — це грім, що попереджає про великі зміни. Якщо ви почуєте його уві сні — готуйтеся".
Його палець рушив далі, до символу пугача.
"Сови (пугачі) — це нічні вісники. Вони не сплять, коли світло слабке. Вони переносять заклинання та бачення на великі відстані. Їхній крик — це провідник для слів Мольфара. Якщо вам потрібен мій захист, а я далеко, прошепотіть своє ім'я у темряву і покличте Вістуна (крука) або Пугача. Вони донесуть звістку".
Він випрямився, і Лія відчула, як хвиля тепла від його тіла відійшла, залишивши її тремтячою від холоду, що не мав нічого спільного з температурою в колибі.
"Ви зрозуміли, Ліє?" — його очі вимагали не просто розуміння, а прийняття цієї правди.
"Тобто... це не звірі. Це... канали зв'язку. Вони допомагають силі текти", — вона міцно стиснула калган у руці, намагаючись заземлитися.
"Саме так", — уперше за вечір на його обличчі промайнуло щось, схоже на глибоке, майже власницьке задоволення. — "Ліс не чекає нашої поваги. Він вимагає співучасті. Ваша палітра має стати його голосом".
Святослав зробив крок назад, долаючи останні сантиметри між ними. Він сперся долонями на стіл по обидва боки від неї. Лія опинилася у пастці, але це була пастка, з якої вона не хотіла втікати. Її обличчя було підняте до його.
"Ви — дуже красива", — прошепотів він, і його голос був низьким, як ричання Сіромана, але при цьому солодким і небезпечним. Це була не лестощі, а констатація факту, що прозвучала як визнання.
Лія відчула, як пристрасть, що назрівала від самого моменту їхнього першого дотику, вирвалася назовні. Вона більше не могла грати роль учениці.
"Ви не просто Хранитель, Святославе", — її голос був хрипким, наповненим викликом. — "Ви... Вартовий-Вовк. Я відчуваю вашу силу. Ви не просто захищаєте цю хату. Ви захищаєте мене. Чому?"
Святослав опустив голову. Його очі потемніли, як гірське озеро перед грозою. Він був так близько, що Лія відчувала запах свіжого дерева з його шкіри.
"Я захищаю те, що належить Лісу. І те, що має велику цінність", — він знову нахилився, і цього разу вона була впевнена: він збирається її поцілувати. — "Ваша сила. Ваша кров. Ваше Відлуння".
Його губи не торкнулися її. Натомість, він провів кінчиком пальця по її шиї, по контуру Згарди. Дотик був вишукано повільним, але його кінцевою точкою був старий оберіг, що лежав на її серці.
"Кожна зустріч тут — це ритуал. Вартовий-Олень, звірі, трави... і ми. Усе це веде до одного: ви маєте розквітнути тут. А моє завдання — створити щит", — він забрав руку, його обличчя було напруженим від стриманої пристрасті. — "Сьогодні — лише знання. Завтра — перша картина. І це — найважливіше. Ви повинні бути чистою".
Він відступив, його поза знову стала кам’яною. Його емоційний контроль був незламним, але Лія знала, що він так само горить, як і вона.
"Ходімо. Ніч густа. Я проведу вас до хати. Сіроман чекає нагорі, біля виходу. Він — ваш перший урок: як сила може бути і захистом, і спокусою".
Лія кивнула, відчуваючи, що її серце б'ється в ритмі Згарди. Вона вийшла з колиби, знаючи, що ця ніч змінила її назавжди. Вона була не просто художницею. Вона була частиною Системи. І її Хранитель був такий же небезпечний, як і чарівний.
Після уроку про флору та фауну, наповненого напругою, Святослав усвідомив: Лія не була готова до випробування біля річки, поки не зрозуміє повної ваги своєї спадщини. Вона мала бути не лише ученицею, а й воїном, а її хата — не сховищем, а фортецею.
Святослав, який до цього був напруженим, мов натягнута тятива, раптом став нерухомим. Він стояв посеред колиби, і його аура Вартового Землі здавалася такою густою, що Лія відчула, як їй стає важко дихати. Він підійшов до єдиного фоліанта, який лежав розкритим на кам’яному столі — його сторінки були пергаментними, а ілюстрації, виконані кров'ю і золотом, були моторошними та величними.
"Ви думаєте, що ви приїхали сюди, щоб малювати пейзажі", — Святослав не дивився на неї, але його голос, низький і розмірений, пронизав Лію до кісток. — "Це не так. Ви приїхали сюди, щоб довершити те, що розпочала ваша прабабуся".
Він повільно повернувся до неї, і в його кришталевих очах Лія побачила таку суміш сумної пристрасті та холодного обов'язку, що її серце стислося від передчуття.
"Ваша прабабуся, Оксана, була не просто знахаркою. Вона була Бачення-Носиця. Її дар дозволяв бачити істинні наміри створінь і проникати в найглибші шари світу Міфу. Вона бачила не лише тіні, а й те, що їх відкидає".
Святослав підійшов до Ліі, і вона відчула, як її шкіра вкривається мурашками від близькості цієї грізної, але привабливої сили.
"Перед смертю вона запечатала свого ворога. І зробила це за допомогою частинки своєї крові та цього оберега", — він обережно, з майже релігійним благоговінням, взяв Згарду з її шиї. Оберіг був ще теплим від її тіла, і його дотик, хоч і обережний, викликав у Ліі вибух емоцій: від бажання відштовхнути його до нестримної потреби пригорнутися.
Він підніс Згарду до світла лампи, і різьблені візерунки, які здавалися лише простим орнаментом, раптом засвітилися червонуватим, пульсуючим Світлом. Лія затамувала подих.
"Оцей візерунок", — його сильний палець, що лише секунду тому бажав її, тепер вказував на крихітну спіраль у центрі. — "Це печатка. Вона утримує сутність, яка шукає свободи і влади над Відлунням".
Святослав знову подивився на Лію, і тепер його очі були майже чорними від концентрації. Він був не просто Хранителем, він був тим, хто ніс тягар цієї давньої боротьби.
"Коли ви торкнулися його і прийняли силу Вартового-Оленя, ви розбудили не лише дар, але й сліди ворога, якого вона запечатала. Тепер ворог знає, що її спадкоємиця — ключ до його свободи".
Лія відчула, як її охоплює паніка. Її дитяча віра в "добрих" і "злих" Мольфарів руйнувалася. Вона була не просто вчителем, а приманкою.
"Хто... хто це?" — її голос тремтів.
"Його називають Чорний Павук. Він не має форми, він — бажання. Бажання забрати Світло і перетворити його на Морок. Він не може вибратися з печатки, поки оберіг надійно захищено. Але він може говорити через тих, хто поруч. Він говорить Миколою. Він говорить тінями, які ви малювали".
Святослав повільно нахилився. Його подих, гарячий і глибокий, обпалив її щоку. Лія відчула, як від цього знання в ній прокидається не лише страх, а й дика, захисна лють.
"Ось чому ви повинні навчитися керувати своєю силою, Ліє. Ви маєте стати непроникною. Інакше він проникне у ваше бачення і спотворить його. Він змусить вас малювати Хаос, а це розірве печатку і звільнить його".
Він поклав Згарду назад на її шию, але цього разу, коли його сильні руки торкнулися її шкіри, це був не урок, а клятва і захист. Їхні очі зустрілися. Лія побачила його власницьку пристрасть, змішану з готовністю померти за неї.
"Я Хранитель. Моя кров присягнула вашому роду. Я не дам йому ні шансу. Ви моя... Відповідальність", — його шепіт був майже ричанням.
Раптом, за стінами колиби, пролунав гучний, тривожний крик Вістуна (крука), за яким послідувало глибоке, попереджувальне ричання великого вовка — Сіромана.
Святослав миттєво відсахнувся. Його обличчя стало кам'яним, а кришталеві очі загорілися холодним блиском атаки.
"Микола. Він не послухався. Він повернувся. І він не сам", — Святослав швидко схопив із полиці невеликий шкіряний мішечок із сушеним звіробоєм.
"Слухайте уважно, Бачення-Носиця", — він звернувся до неї новим, владним тоном. — "Ваша сила ще не готова до бою. Ваша зброя — ваше бачення. Ви маєте йти. Зараз".
Він підвів її до задньої стіни колиби, де було замасковане камінням невеличке вікно.
"Ви повертаєтеся до хати. Нікому не відкриваєте. Ви маєте лише малювати. Малювати чистий Потік річки, як я вчив. Це єдиний спосіб захистити Печатку".
Він відкрив вікно. Холодне гірське повітря увірвалося всередину.
"Ви повинні візуалізувати річку, Ліє. Нехай її сила тече через вас. Нехай вона омиє ваше Бачення. Кожен ваш мазок має стати захистом".
Святослав обійняв її за плечі, і це було водночас прощання та передача сили. Його тіло було твердим, як скеля, його тепло обпалювало.
"І ось", — він дістав з-за пояса невеликий, інкрустований різьбленням ніж. Він не був з металу, а з темного обсидіану, схожий на крило птаха. — "Це Язик Гір. Тримайте його. Якщо відчуєте, що тіні увійшли у хату — не бійтеся. Світло завжди сильніше".
Він поцілував її. Це був швидкий, хижий поцілунок, наповнений люттю і відчаєм Хранителя, який відпускає найцінніше. Його губи були гарячими і вимогливими. Він не просто цілував її — він закріплював клятву.
"Я повернуся. Тепер — біжіть", — він виштовхнув її у темряву.
Лія кинулася вниз по схилу. Вона бігла, а за спиною чула ричання Сіромана і крики Вістуна. Вона відчувала Згарду на шиї і холод обсидіанового ножа в руці. Її творча криза остаточно перетворилася на боротьбу за життя та душу Міфу.
Вона бігла до хати, де чекало полотно і ворог, який вже знав її ім'я.
Лію щойно виштовхнув із колиби Святослав, а гіркий поцілунок Хранителя все ще палав на її губах. Вона бігла вниз по схилу, стискаючи обсидіановий ніж, і відчуваючи, як Згарда на її шиї тремтить від небезпеки. Звуки погоні — віддалене ричання Сіромана і крики Вістуна — розривали нічну тишу, але це були звуки боротьби, а не порятунку.
Вона ледь встигла влетіти у свою хату, зачинити масивні, старі двері і перевести подих. Хата була темна і пахла сухою деревиною. Вона стояла біля дверей, намагаючись змусити своє прискорене серце заспокоїтися, але Відлуння тепер було не просто гучним — воно кричало, сповнене болю і люті.
Раптом, за єдиним вікном, що виходило на річку, почувся гучний, вологий, хлюпаючий звук, немов щось велике і слизьке рухалося по розм’яклій землі. У повітрі з’явився різкий, огидний запах гнилої тини і сірки, що перебив чистий хвойний аромат.
Лія відскочила від вікна, її дихання перетворилося на швидкі, нерівні схлипи.
Знадвору, з боку річки, її голос пролунав глибоко, як тихий грім, хоча Святослава вже не було видно.
"Це вже вони", — процідив Святослав, і хоча вона його не бачила, Лія відчувала, як його енергія Вартового спалахнула за межами хати.
Ліс зашипів. У гущавині, там, де земля була розмита весняними потоками, з’явилася огидна, зморшкувата істота розміром із великого собаку, але з довгими, кігтистими лапами, що залишали на ґрунті мерзенні, хлюпаючі сліди. Вона була вкрита болотною тванню, з якої стирчали залишки осоки та гнилого листя. Її очі були маленькими, гарячими жаринками на темному, слизькому обличчі, а паща була наповнена тонкими, як голки, зубами.
Болотяник. Дрібна нечисть, що кидається на світло.
З-за кута хати, назустріч тварюці, вилетіла тінь Святослава. Він не біг, а летів, його фігура була швидкою і смертоносною. Його обличчя, освітлене місяцем, було викарбуване люттю, а кришталеві очі спалахнули холодним блиском, у якому не було жодних емоцій, крім готовності знищувати.
У його руці був посох, зроблений із тисового дерева – найсильнішого оберегу Карпат, який завжди зберігає пам'ять.
"Це Біс-болотяник. Дрібна, але зла нечисть, що служить більшим силам, що жадають вашого Дару. Вони полюють за енергією, що виходить від таких, як ви", — його голос, тепер гучний і гортанний, розрізав повітря.
Болотяник, видавши вереск, схожий на писк щурів, кинувся до вікна, наче відчуваючи, що Лія є його справжньою метою.
Святослав вигукнув замовляння на стародавній, незрозумілій Лії мові. Його слова були твердими, як скелі, і звучали, як вітер у високогір'ї.
"Мороку — Морок! Землі — Земля! Світлу — Світло!"
З його тисового посоха вирвався промінь чистого, сліпучого Світла, схожого на раптовий спалах блискавки, але без грому. Світло вдарило прямо в огидну морду тварюки, і воно відкинуло Болотяника назад із різким, сичачим звуком, як вода, що потрапила на розпечений жир.
Але це був лише перший ворог. Лія інстинктивно знала, що він відволікає її, прикриваючи головний удар.
Другий Болотяник був спритнішим. Він підібрався з іншого боку, де хату захищав лише кущ медунки. Він був більший, а його слизька шкіра мала огидний, зелено-чорний відтінок. Він простягнув свою лапу, наповнену чорною тиною, щоб розбити шибку.
Лію охопив не просто страх, а дикий, захисний гнів Вартової. Її інстинкти, які вона завжди використовувала для корекції ліній на полотні, тепер спрацювали, щоб захистити її життя.
Вона миттєво згадала слова Святослава про звіробій та чисте Світло. Вона не могла намалювати картину, але могла відчути колір.
Ліс, Відлуння, її власна, щойно пробуджена Сила Світла — усе злилося в один імпульс. Лія підняла свою праву руку, ту саму, якою вона малювала, і інстинктивно витягнула її до шибки.
З її долоні, де кілька годин тому лежала жменя калгану, вирвався слабкий, але чистий спалах зеленого світла. Це був смарагдовий колір листя папороті, колір життєдайної, але гострої трави, колір творчої енергії її прабабусі.
Світло не завдало шкоди, але воно вдарило створіння прямо в його жаринки-очі. Воно було настільки чистим і концентрованим, що засліпило Болотяника, і змусило його з вереском, що роздирає вуха, відступити. Тварюка покотилася по землі, намагаючись закрити лапами свої палаючі очі.
Лія задихалася. Її рука опустилася, а тіло тремтіло, але в неї в грудях спалахнуло дике тріумфування. Вона зробила це. Вона використала Дар.
З-за вікна, де Святослав добивав першого Болотяника, почувся його швидкий, схвильований голос.
"Добре, Бачення-Носиця! Це був чистий спалах! Але це лише початок! Вони близько!"
Лію охопило нестримне бажання кинутись до нього, обійняти його, поділитися цим диким тріумфом. Вона зробила крок до дверей, але в цю мить вона почула інший звук — тихий, майже шиплячий сміх, який доносився зі свідомості.
«Молодець, маленька художнице. Ти проявилася. Тепер ти Моя».
Це був не звук. Це була думка, що ввійшла у її розум. Чорний Павук. Ворог, запечатаний у Згарді, намагався говорити з нею.
Лія відчула, як її Бачення спалахує: вона побачила Святослава, який боровся з третьою, більшою тварюкою біля брами, але його Світло вже було виснажене. Він був на межі.
Лія метнулася до мольберта, де лежало її полотно. Її руки схопили пензлі, тепер вони рухалися з іншою, дикою метою. Вона мала малювати Потік. Вона мала захищати його. Вона мала перемагати.
Навіть якщо це означало знову зіткнутися з пристрастю і страхом її Вартового-Вовка.
Битва біля хати закінчилася так само раптово, як і почалася. Святослав, вимотаний, але переможний, стояв у дверях, його тисовий посох димівся від остаточного удару, яким він розсік останнього Болотяника. Повітря все ще було важким від запаху сірки та озону, а Відлуння голосно дзвеніло, наче розірвана струна.
Лія стояла всередині хати, затискаючи свою гарячу долоню, з якої щойно вирвався смарагдовий спалах. Її дихання було швидким, а тіло тремтіло, але в грудях палав чистий, дикий вогонь тріумфу.
Святослав швидко переступив поріг. Його одяг був порваний на плечі, а на вилиці темніла смуга бруду, але його очі, ці кришталеві очі Вартового, палали гордістю і новою, небезпечною повагою.
"Ви не лише 'Бачите', Ліє", — його голос був хрипким, але наповненим глибокою вагою. Він підійшов до неї, і Лія відчула, як її серце робить болючий, незграбний стрибок. — "Ви здатні відштовхувати. Це добре. Це означає, що ваш дар вже реагує. Це був чистий захист".
Він нахилився, уважно оглядаючи її тремтячу руку. Його палець обережно торкнувся місця, звідки вирвався зелений спалах. Його дотик був гарячим, і Лія відчула, як струм його сили тече в неї, заспокоюючи виснажені м’язи і відновлюючи енергію.
"Але ви тут — занадто відкриті", — його погляд став темним, він швидко окинув поглядом хату, немов готуючись до наступної атаки. — "Кожен чистий спалах Світла є маяком для Чорного Павука".
Святослав, не гаючи ні секунди, швидко зібрав найнеобхідніше. Він кинув у її рюкзак мольберт, набір олійних фарб, обсидіановий ніж (він не дозволив їй випустити його з рук), і обережно загорнув Згарду у шматок лляної тканини.
"Ми не можемо залишатися тут", — його голос був тепер рішучим, як вирок. — "Вони знають, де ви. Хата більше не захищає. Я мушу відвести вас у безпечне місце. До Мольфара. Там ви або навчитеся контролювати цей дар, або будете поглинуті ним і тим, кого ви ненароком розбудили".
Він підійшов до дверей, але на мить зупинився, його постать заповнила собою всю дверний проріз. Він повернувся до Ліі, і у його очах спалахнула глибока, небезпечна пристрасть, змішана з відчуттям невідворотності долі.
"Ваша відпустка закінчилася, Ліє", — він простягнув їй руку. Його долоня була великою, надійною і пахла землею, тисом та свіжою кров’ю ворога. — "Ласкаво просимо у світ, який ви бачили лише в казках. У світ, який належить вам".
Лія взяла його руку. Вона відчула міцність його долоні, її власницьку владу, і вперше за багато років — сенс. Її міське "Я", її страхи, її невпевненість — усе це розчинилося у силі його дотику. Вона кивнула. Вона була налякана, але поклик крові був сильнішим.
Щойно їхні руки сплелися, Святослав свиснув — незвично тихо, але цей звук розірвав нічну тишу.
Через кілька секунд Лія почула м'яке, але відчутне тупотіння. До них підійшов Сіроман, вовк, більший, ніж будь-який, якого вона бачила. Його хутро було темно-сірим, майже чорним у місячному світлі, а очі світилися золотим відблиском. Він став поруч зі Святославом, і Лія зрозуміла: вони були єдиним цілим, Хранитель і його Око.
Святослав не відпустив її руку. Він утримував її так міцно, ніби вона була єдиним якорем у цьому шаленому світі.
"Мольфар чекає. Дорога буде важкою. Але ви маєте довіритися Лісу. І Мені", — його погляд вимагав обіцянки.
"Я довіряю", — прошепотіла Лія.
Він обережно допоміг їй вибратися з дверей, і вони опинилися в густій, чорнильній ночі. Святослав йшов першим, його фігура була швидкою і незворушною. Лія йшла за ним, її рука міцно стискала його.
Сіроман біг поруч, час від часу кидаючи на Лію швидкий, золотий погляд — погляд охоронця. Він був другим Хранителем, що опікувався не лише Лісом, а й її Світлом.
Вони рухалися не по стежці, а крізь хащі, Святослав з дивовижною легкістю розсував мокре гілля. Лія відчувала, як її міський одяг (який тепер здавався смішним) чіпляється за кущі, але їй було байдуже. Її вела не карта, а енергія його дотику.
В якийсь момент, коли вони переходили маленький, крижаний струмок, Святослав зупинився. Їхні тіла були притиснуті одне до одного. Він нахилився.
"Нам треба рухатися швидше, Бачення-Носиця", — він прошепотів. — "Але я відчуваю вашу слабкість".
Він обійняв її за талію. Його рука була широкою і гарячою, вона притисла її до свого сильного, напруженого тіла. Це не було ніжністю, це була необхідність.
"Я не слабка", — видохнула Лія, відчуваючи, як її тіло тане під його дотиком.
"Слабка. Ваша сила з’явилася, але ваше тіло не звикло до такого навантаження. Дозвольте мені... дати вам свою силу", — його голос був низьким, як причастя.
Він не поцілував її. Натомість, він притиснувся чолом до її чола, і їхні погляди зіткнулися. Лія відчула, як хвиля тепла і чистої енергії переходить від нього до неї, заповнюючи її легені і м'язи. Це був обмін, глибший, ніж будь-який поцілунок. Пристрасть була тут, але вона була первісною, пов’язаною з обміном життєвої сили.
Лія заплющила очі, відчуваючи, як її Світло і його Земля зливаються.
Коли він відпустив її, вона відчула себе оновленою. Вона була готова.
"Ходімо", — сказав Святослав, і вони рушили далі, його рука тепер міцно і владно тримала її за плече, ведучи крізь темряву до Мольфара, до їхньої нової долі.