1

 Лію виплюнув із себе старий, пропахлий дизелем автобус десь біля Верховини. Він крякнув дверима, випустивши клуб сизого диму, і, невдоволено форкнувши мотором, покотився далі, залишивши її на самоті. З перших секунд вона відчула, як її легені наповнюються незвично щільним, хвойним повітрям. Це був різкий, майже фізичний контраст після асфальту та вічної сірості її рідного мегаполіса. Повітря було холодним, терпким, пахло мокрою землею, смерекою і чимось невловно-диким — можливо, дощем, що наближається, або просто свободою.
Вона стояла біля узбіччя, стискаючи ручку валізи на колесах, яка тут виглядала абсолютно недоречно — як яскравий, лимонно-жовтий пластиковий артефакт із зовсім іншої цивілізації. Джинси-скінні та глянцевий пуховик кольору "мокрий асфальт" здавалися занадто тонкими для цього клімату і занадто гламурними для цієї місцевості. Лія була невисока, з різкими, майже хлопчачими рисами обличчя, які пом'якшувало лише світло-русяве волосся, затягнуте у тугий хвіст. Її великі сірі очі, завжди трохи насторожені, зараз були широко розплющені, жадібно вбираючи кожен відтінок зеленого.
Перед нею розкинулися Карпати. Вони не були просто горами; вони були стіною зелені, що здіймалася до неба, здаючись одночасно величними і ворожими. Ліс, що починався буквально за кілька метрів, був настільки густим, що здавалося, він поглинає світло і звук. Старі смереки, схожі на велетенські, покриті мохом лапи, стояли щільною, незламною вартою. З їхніх верхівок звисали пасма ранкового туману, що, немов сиві бороди, коливалися від найменшого подиху вітру. Тиша була такою глибокою і обволікаючою, що у вухах Ліі забриніло. Це була не просто відсутність шуму, а тиша, наповнена тисячею непомітних звуків: дзюрчанням десь поблизу, шелестом листя, неясним пташиним криком.
Лія приїхала сюди, щоб малювати. Її творча криза тривала вже півроку, перетворивши її зазвичай енергійну натуру на виснажену, роздратовану оболонку. Вона відчувала, ніби її палітра висохла, а кольори міста стали занадто плоскими. Їй потрібна була повна зміна обстановки. А ще — їй потрібна була тиша, якої в місті не існувало, абсолютна ізоляція, щоб знову "почути" себе і свій внутрішній голос.
Її орендований будинок, чи, радше, стара гуцульська хата, мав бути десь поруч. Згідно з інструкцією, вона мала йти "вздовж річки, поки не побачить старий дерев'яний місток".
Вона зробила перший крок, і її новенькі білі кросівки загрузли в м’якому ґрунті, змішаному з хвоєю та гравієм. Лія зморщила ніс від несподіванки. Вона відчула гострий укол тривоги, змішаний із диким, незрозумілим захопленням. Це було не її місце, і вона це розуміла, але саме це відчуття «чужості» було необхідним каталізатором.
Річка, яку вона мала знайти, була тут же, лише за насипом. Це був Черемош. Вода була кришталево-чиста, з відтінком блакитного льоду, і неслася по кам'янистому дну з голосним, енергійним шумом. Її рокіт був першим справді гучним звуком, який перекрив тишу, звуком сили та постійності.
Лія потягнула свою валізу, і колеса, що до цього так легко ковзали міським асфальтом, почали нестерпно деренчати й застрягати. Вона зупинилася, перевела валізу на руки і важко зітхнула. На її обличчі з'явилася гримаса самоіронії.
"Ну що ж, Ліє, вітаю у новому житті. Тепер ти — підкорювачка ґрунтових доріг", — прошепотіла вона, і її голос прозвучав тут занадто голосно і фальшиво.
Вона рушила вздовж річки. Дорога була вузька, посипана гострим камінням. З одного боку річка, з іншого — невисокий, але непроникний паркан із старих, потемнілих від часу дощок. На ньому де-не-де висіли почорнілі від вологи, але все ще живі пасма хмелю.
Згори, з вічнозеленої стіни лісу, повільно спускалося сонце. Воно пробивалося крізь густе гілля, кидаючи на землю золотаві смуги світла, які швидко змінювалися глибокими, майже чорними тінями. Від цього світла навколишній світ здавався неймовірно текстурним: кожна тріщина на корі дерева, кожна крапля роси на павутинні вибухала деталями.
Лія відчула, як її професійний інстинкт прокидається. Її погляд почав розкладати пейзаж на кольори: не просто "зелений", а "смарагдовий", "хакі", "оливковий", "іржаво-зелений" з моху. Вона посміхнулася — вперше за цей ранок — відчуваючи, як її права рука, рука художника, ледь помітно сіпається, ніби вже тримає пензель.
"Спокійно. Спочатку дістанься будинку", — наказала вона собі, але внутрішній голос вже шепотів: Цей пейзаж треба писати на великому полотні. Величезному.
Раптом вона почула гавкіт. Він був дзвінкий і лункий. З-за повороту, де дорога зникала в тіні дерев, вибіг пес. Він був великий, волохатий, кольору мокрої глини, з хитро прищуленими очима. Лія миттєво напружилася, стискаючи валізу міцніше.
"Тихо, друже. Я не ворог", — сказала вона йому спокійно, хоча серце її забилося швидше.
Пес зупинився, схилив голову набік, оцінюючи її. Його хвіст, схожий на оберемок сухих гілок, ледь помітно закрутився. Він обійшов її по дузі, обнюхав лимонну валізу, випустив тихе, але вагоме "гхм" і, здавалося, вирішив, що вона не становить загрози. Він повернувся і потрусив уперед, озираючись, ніби запрошуючи її йти за ним.
"Гаразд, провідник", — Лія з полегшенням видихнула і послідувала за ним.
Через кілька десятків метрів вона побачила його: дерев'яний місток. Він був старий, похилений, на ньому не було жодного металевого цвяха — лише з'єднання "в лапу", потемнілі від часу, сірі, як старе срібло. Місток дзвенів від сильного вітру і шуму води під ним, здаючись живим і ненадійним.
Відчуття реальності похитнулося. Лія стояла на порозі між двома світами: світом зручних доріг та звичних речей, і світом глибоких Карпат, де час вимірювався не годинником, а ростом смерек. Вона зробила глибокий вдих, відзначивши, що запах дизеля нарешті повністю вивітрився з її одягу. Залишився лише чистий, гірський аромат.
Вона відчула, як напруга останніх місяців, що сиділа важким вузлом під лопатками, почала повільно розходитися. На її обличчі з'явилося щось, схоже на надію — тендітну, як перша весняна травинка, але справжню.
Вона ступила на місток. Під ногами рипнула дошка. Пес, що чекав на іншому боці, легким стрибком перемахнув через останній камінь і зник у гущавині, виконавши свою місію. Лія стиснула зуби, щоб не злякатися непевності конструкції, і перейшла на інший берег.
Там, за містком, стояла хата. Вона була крихітна, присадкувата, з дахом, покритим дранкою, на якій густо проросла трава і мох. Два маленькі вікна, схожі на примружені очі, дивилися на річку. Уся хата була кольору старого меду і землі, органічно вписана в пейзаж.
Лія відчула приплив спокою, який був сильнішим за будь-яку її тривогу. Це було її сховище.
Вона поставила валізу на землю. Дістала з кишені ключ — важкий, старовинний, із дивовижним візерунком. Це був ключ до її нової, чистої сторінки. Вона повернула його у замку, і старі двері відчинила їй назустріч темрява і аромат сухої деревини та трав.
Тепер вона була тут. Сама. Зі своїми пензлями, полотнами і тишею, яка була гучнішою за весь її мегаполіс.
Вона знайшла орендовану хату, орієнтуючись за нечітким описом власника та інстинктивним відчуттям, що ключ — це річка. Хата стояла трохи на відшибі, за невеликою, ледь помітною дерев’яною огорожею, і дивилася на неї сліпими, маленькими вікнами, обрамленими потемнілими, нерівними рамами. Весь її вигляд був скромний, але глибоко вкорінений у цю землю, ніби вона виросла тут разом із деревами.
Хата була старою. Дерево стін, дубові бруси, потемніло від безлічі карпатських дощів і зимових снігів, набувши кольору мокрого каштана. Дах, покритий старою дранкою, був справжнім садом: густий, оксамитовий мох і зелені пагони трави створювали відчуття, що будівля живе і дихає разом із лісом. Ґанок, що складався із трьох широких, відшліфованих часом дощок, скрипів, немов зітхав під її вагою, вітаючи гостю тихим, скаржливим звуком.
Лія відчинила двері, які знову важко рипнули, і зайшла всередину. У повітрі стояв теплий, густий аромат: сушені трави, дим із комина і щось, що вона ідентифікувала як запах старого життя. Стеля була низька, і її погляд мимоволі зупинився на товстих, темних балках, що перетинали простір. У хаті було мінімум меблів: масивний дерев'яний стіл, лавиці, прикриті тканими ліжниками, та широке ліжко, накрите вишиваною вовняною ковдрою. На стіні висів старий, пожовклий образ, перед яким стояла маленька скляна лампадка.
Але найголовніше — навколо буяла природа. Варто було Ліі вийти на тісний, але затишний дворик, як її погляд і нюх були атаковані. Прямо біля ґанку ріс величезний кущ медунки (чи, як її тут називали, легенівника), її рожеві та блакитні квітки, схожі на мініатюрні дзвіночки, ніжно хиталися від найменшого руху повітря. Під ногами, стежачи за нею аж до огорожі, стелився килим із чебрецю, що виділяв насичений, пряний, зігріваючий аромат, коли Лія на нього наступала.
Лія, швидко розклавши свої речі — великий мольберт, коробки з олійними фарбами, рулони полотна та кілька змінних светрів — у кутку, де було більше світла від вікна, відчула, як м'язи її шиї розслабляються.
Вийшовши знову на ґанок, Лія сіла на верхню сходинку. Вона одягла товстий, сірий светр-оверсайз, який привезла спеціально для гір, і він ідеально контрастував із яскравою зеленню.
Вона дістала свій незмінний блокнот для ескізів із твердою обкладинкою та олівець. Її план був простий: зафіксувати це відчуття. Зафіксувати, як світло ллється крізь крони, як біжить вода, як дихає ліс.
Але рука не слухалася. Вона підняла олівець над папером і застигла.
Вона відчувала цей дивний "шум" — не звуковий, а енергетичний. Це було незвично і лякаюче. Щось у повітрі вібрувало. Їй здавалося, що кожна смерека має свій власний, глибокий голос, а стрімкий потік річки Прут (вона уточнила назву, переглядаючи старий туристичний довідник, залишений господарями), що протікав неподалік, не просто тече, а несе повідомлення, висічене на каменях її дна.
Це було "відлуння", яке вона відчула одразу після того, як вийшла з автобуса. Тепер, в ізоляції хати, воно стало голоснішим, інтенсивнішим. Лія, яка завжди покладалася на логіку та візуальне сприйняття, відчувала себе дезорієнтованою. Це було схоже на те, ніби невидимий камертон Карпат налаштовував її власний внутрішній світ на незнайому частоту.
Вона кинула олівець. Він покотився по скрипучій дошці ґанку і застряг біля її ноги.
Відчуття ізоляції, яке було таким бажаним, раптом стало гнітючим. Лія встала, пройшлася туди-сюди, і саме в цей момент, із-за повороту стежки, що вела до лісу, з’явилася постать.
Це була літня жінка. Вона йшла неквапливо, але впевнено, несучи на плечі важкий кошик, який, здавалося, був наповнений ягодами чи грибами. Її темно-синя хустка була туго зав'язана під підборіддям, приховуючи волосся. Одягнена вона була у вишиту сорочку з глибокими червоними та чорними візерунками та вовняну керсетку (безрукавку).
Обличчя жінки було як карта гір: глибокі зморшки перетинали шкіру, а очі, дивовижно світлі, майже прозорі, випромінювали спокій і уважність. Вона не посміхалася, але й не виглядала вороже.
Жінка зупинилася біля огорожі Ліі.
"Здрастуйте, панно", — промовила вона глибоким, трохи хрипким голосом, що звучав, як шелест сухого листя. — "То ви та міська художниця, що від Василя хату орендувала?"
Лія миттєво випрямилася, стираючи з обличчя розгубленість.
"Так, це я. Лія. А ви...?"
"Я Марічка. Сусідка. Хоч тут і не сусідство, а так... поодаль. Василь казав, що приїде хтось на тишу", — Марічка поставила кошик на землю, і Лія побачила, що він майже доверху заповнений темно-фіолетовою ожиною.
"На тишу, так", — Лія ледь помітно посміхнулася. — "Хоча тут не зовсім тихо. Якась вібрація дивна".
Марічка повільно підняла голову, окинула поглядом густі смереки, що нависали над хатою, і швидкий Прут, що рокотав у низині. Її світлі очі затрималися на Ліі.
"То ви про Відлуння?" — запитала вона без жодного подиву, ніби Лія питала про погоду. — "У горах тихо тільки для вуха. Для душі тут завжди голосно. Гори говорять. А ви, видно, маєте тонке вухо".
Лія відчула, як по тілу побігли мурашки. Вона не могла повірити, що хтось так легко підтвердив її дивне, містичне відчуття.
"Що це... Відлуння?"
Марічка відкинула хустку з одного плеча, поправила кошик і, зітхнувши, заговорила: "Все, що тут було. І що є. Життя, що текло по цій землі. Ліс пам'ятає. Річка несе. А ви, художники, ви ж як резонатори для цього всього. Берете те, що інші не бачать".
Вона знову подивилася на Лію, але цього разу її погляд був м'яким, майже співчутливим. Вона помітила напругу в плечах Ліі, її сучасний, нетутешній одяг, її розгублені очі.
"Не кажіть, що приїхали, бо фарби пропали", — Марічка вгадала з такою разючою точністю, що Лія незграбно кивнула.
"Вони не пропали. Вони заснули. Місто їх приспало", — пояснила Марічка. — "Тут їх треба розбудити. Не силою. Тишею. Справжньою. Не зовнішньою".
Вона підійшла до огорожі і простягнула Ліі жменю ожини. Ягоди були великі, важкі, покриті сизим нальотом.
"Нате. Відкрийте рот для гір. Вони вас не виженуть, якщо ви їх почуєте", — сказала Марічка і, навіть не попрощавшись, повернулася і так само неквапливо пішла стежкою назад, зливаючись із густими тінями лісу. Її зникнення було таким же безшумним і раптовим, як і поява.
Лія залишилася стояти з теплою, пахучою ожиною у руці. Її сірі очі були наповнені несподіваним здивуванням і новим, гарячим інтересом. Холодний раціоналізм мегаполіса почав відступати перед цим теплим, містичним карпатським реалізмом.
Вона кинула кілька ягід у рот. Вони були солодкі, з легкою терпкістю і сильним смаком лісу. Їхній сік пофарбував їй язик у темно-фіолетовий колір.
Вона знову сіла на ґанок, відчуваючи, що той "шум" нікуди не подівся, але тепер він не лякав, а інтригував.
"Відлуння", — прошепотіла Лія, дивлячись на свої руки, які тепер були кольору лісової ягоди. Вона взяла олівець. Цього разу вона не намагалася малювати пейзаж. Вона почала малювати Марічку: її світлі очі, її рішучий профіль, її хустку, що зливалася з тінями. І цього разу рука слухалася.
Настав третій день її перебування у карпатському сховищі. Два дні Лія провела, як незграбний турист, пристосовуючись до запахів, звуків і нової, дивної тиші. Вона працювала над ескізами, використовуючи вугілля, фіксуючи текстури: старий ліжник на ліжку, плетені кошики, сухі трави, підвішені під стелею. Образ Марічки вже був у блокноті, виконаний різкими, впевненими лініями.
Але тепер ліс кликав.
Лія наважилася піти глибше, залишивши за спиною непевний захист скрипучого ґанку. Вона одягла темно-зелену флісову куртку та міцні трекінгові черевики — її міський гардероб остаточно залишився в минулому. На спині — компактний рюкзак, у ньому етюдник А4 та невелика коробка з аквареллю.
Вона йшла за ледь помітною стежкою, що вилася, як змія, по схилу. Сонце ледь пробивалося крізь тисячолітні, могутні смереки, їхні крони створювали вічний, зелений напівморок. Повітря тут було холодніше і густіше, просочене землею та мінералами. Під ногами хрустіла суха хвоя, створюючи єдиний, монотонний звук. Стовбури дерев були покриті густим, оксамитовим, світло-зеленим мохом, який, здавалося, поглинав усі фарби, крім свого власного, містичного відтінку.
Лія відчувала, як її міські "шуми" — спогади про дедлайни, незакінчені розмови, дзвінки телефону — поступово зникають, заглушені цією монументальною тишею. Її дихання стало глибшим і рівномірнішим.
Вона знайшла місце, де могла зупинитися. Це була невелика галявина, освітлена єдиним тонким стовпом золотого світла, що пробивався крізь дірку у кронах.
Тут вона побачила об'єкт для малювання. Це була дивовижна, химерна гілка, що лежала біля коріння старого бука. Вона була вигнута під неможливим кутом, покрита лишайником кольору іржі й мала п'ять чітких відгалужень, які, якщо примружитися, були схожі на застиглу, скам’янілу руку, що просить або попереджає.
Лія дістала етюдник, сіла на повалене, м’яке від моху дерево і почала працювати, відчуваючи знайомий, заспокійливий дотик олівця.
Коли вона підняла очі, щоб оцінити освітлення та тіні на своєму об'єкті, її погляд завмер. Вона відчула, як її серце робить різкий, болісний поштовх і завмирає.
За кілька метрів, біля чорних стовбурів смерек, стояв олень.
Це був не просто лісовий звір. Це був гігантський, царствений самець. Його хутро не було звичного бурого або рудого кольору, воно мало сріблястий, майже білий відтінок, який ледь помітно мерехтів у лісовому напівтемряві, немов місячне сяйво.
Його роги були такими високими та гіллястими, що нагадували корону з осіннього листя, а подекуди на них висіли тонкі пасма туману або моху, що додавало йому містичної величі. Олень стояв абсолютно нерухомо, втілюючи собою скульптуру лісової магії.
Лію охопив шок, змішаний із глибоким, майже релігійним благоговінням. Вона затримала дихання, боячись порушити крихкість моменту. Вона була впевнена: варто їй поворухнутися, і видіння розтане.
Але олень не втік. Він стояв, дивлячись прямо на Лію, і його великі, темно-коричневі очі були не оленячі, а розумні, майже людські, наповнені не страхом, а цікавістю, змішаною зі знанням.
Замість того, щоб кинутися геть, як це зробила б будь-яка дика тварина, олень зробив крок до неї. Потім ще один. Його рухи були плавними, граційними, і абсолютно позбавленими поспіху.
Лія відчула, як по її спині пробігає холодок. Її м'язи напружилися до межі, але вона не могла відвести погляду. Світ завмер. Замовк навіть тихий шелест листя.
Це був не просто олень. Це був спостерігач. Або хранитель.
Олень зупинився на відстані, з якої Лія могла відчути слабкий, мускусний запах його вовни та моху. Він схилив голову, ніби запрошуючи її до невербального діалогу.
У його погляді Лія прочитала не просто звіряче чуття, а глибоке, безмовне питання чи, можливо, докір. Ти тут, щоб взяти, чи щоб зрозуміти?
Лію охопила емоційна хвиля: страх перед невідомим, захоплення красою, і абсолютна впевненість, що вона переживає щось сакральне. Її губи тремтіли.
Вона повільно, ніби в трансі, опустила олівець і відклала етюдник на мох. Цей момент неможливо було зафіксувати на папері — його можна було лише пропустити через себе.
"Ти прийшов... з Відлуння?" — прошепотіла Лія, і її голос був ледь чутний у гігантському просторі лісу.
Олень повільно кивнув головою. Або Ліі так здалося, що він кивнув.
Вона відчула потребу дати щось взамін. Вона залізла в кишеню, де в неї лежав шматочок засохлого хліба, який вона взяла для перекусу. Це було нерозумно, але це було єдине, що вона могла запропонувати.
Вона простягнула руку з хлібом. Її рука тремтіла, як осиковий лист.
Олень обережно, майже з витонченістю підійшов ще ближче. Його вологі, оксамитові губи легко торкнулися її долоні, забравши шматочок хліба. Дотик був теплим і неймовірно ніжним.
Коли він жував, його очі не відривалися від її обличчя. У цей момент бар'єр між людиною і дикою природою, між містом і горами, зник. Лія відчула, як холодна напруга, що залишалася в її грудях після кризи, лопнула, як повітряна бульбашка. Її наповнила чиста, прозора енергія.
Потім він повільно відступив. Його сріблясте хутро злилося з сірим повітрям. Олень зробив кілька кроків убік, потім обернувся, і його роги-корона востаннє блиснули на сонці. Він зник без єдиного звуку, ніби розчинився у тіні смерек.
Лія залишилася сидіти, її рука була все ще витягнута. Вона відчула, як на її щоці котиться одна-єдина сльоза — сльоза, яка була чимось середнім між захопленням і катарсисом.
Коли вона прийшла до тями, вона зрозуміла, що фізично відчуває кольори. Не просто бачить їх. Оливкова зелень моху нагадувала смак чаю. Ультрамарин у тінях здавався прохолодним на дотик.
Вона швидко схопила свій етюдник. Рука, яка три дні тому була паралізована, тепер рухалася з дикою, нестримною впевненістю.
Вона не стала малювати оленя. Вона намалювала ліс — але не такий, яким він виглядав, а такий, яким вона його відчула: високі, гігантські форми, наповнені золотим світлом і сріблястим повітрям. Її штрихи були жорсткими, емоційними, зовсім не схожими на її колишню, вивірену міську графіку.
Це був не ескіз. Це був спалах її душі.
Лія відчула, що криза закінчилася. Вона почула Відлуння. І воно відповіло їй, надіславши свого срібного посланця. Її палітра не просто прокинулася — вона спалахнула.
Коли срібний олень, зробивши глибокий, звучний вдих, нарешті розвернувся і безшумно зник у хащах, Лія опустилася на землю. Її ноги були ватними, а серце все ще шалено калатало, наче намагалося вирватися з клітки. Вона відчула гостру дезорієнтацію — повернення з містичного видіння до суворої реальності завжди було важким.
Вона впала на коліна і під її рукою, зануреною в м'який, вологий мох, щось хруснуло. Лія відсмикнула долоню, відчуваючи несподіваний укол холоду.
Вона розгорнула долоню. Це був старовинний оберіг, вирізаний з потемнілого, майже чорного дерева, що нагадував корінь дуба. Його форма була складною: тризуб, вплетений у химерну рослину, з маленькими, ледь помітними символами, випаленими по краях. Він виглядав, немов пролежав тут століття, чекаючи на неї.
Як тільки її пальці стиснули холодне, гладке дерево, її свідомість на мить померкла.
Лісова тиша перервалася різким, електричним гулом. Перед очима Ліі спалахнуло яскраве, коротке видіння. Вона бачила жінку з довгим, темним, як смола, волоссям, що розвівалося від сильного вітру. Її обличчя було незвичайно схоже на Лііне, але риси були гострішими, а погляд — абсолютно безстрашним. Очі жінки були дивовижно схожі на власні сірі очі Ліі, але наповнені не творчою кризою, а прадавньою силою.
Жінка стояла на тлі буйної грози, де небо було кольору свинцю та індиго. Її обличчя було спокійним, сповненим глибокого зосередження, але її руки, витягнуті вперед, випускали потік блакитного, прозорого світла, спрямованого прямо у чорну, насичену дощем землю. Лія відчула, як її груди стискає від інтенсивності цієї сцени.
"Це… моя прабабуся?" — затремтіли Лііні губи. Вона відчувала дикий, незрозумілий зв'язок із цією силою, ніби частина цього древнього струму текла і в її власних венах.
Видіння зникло так само швидко, як і з’явилося, залишивши лише тремтіння в руках Ліі та відчуття, що завіса між світами щойно ледь-ледь відхилилася. Вона була не просто художниця, що шукає натхнення; вона була нащадком чогось великого і таємничого.
Вона міцно стиснула оберіг, ховаючи його в долоні, і панічно озирнулася. Ліс знову був просто лісом, але тепер він здавався наповненим прихованими сенсами і поглядами.
Схвильована, майже налякана новим знанням, Лія поквапилася назад до хати. Її кроки були не такі легкі, як раніше; вона відчувала вагу оберега у руці та вагу видіння у свідомості.
Коли вона вийшла на ґрунтову дорогу біля річки, її зустріла нова несподіванка.
На узбіччі, біля її скрипучої брами, що була похилена, як старий чоловік, стояв хлопець. Він не чекав — він спостерігав.
Він був високий, стрункий, з плечима, що видавали атлетичну статуру, але його хода була граційною, майже котячою. Одягнений він був у просту, але якісну лляну вишиванку кремового кольору, прикрашену темним геометричним орнаментом, та темно-коричневі штани, заправлені у високі шкіряні чоботи. На голові була кресаня — традиційний гуцульський капелюх із маленьким пером, з-під якого визирало темне, як нічне небо, волосся.
Його очі, кольору гірського кришталю — чисті, прозорі, але з ледь помітним синювато-сірим відтінком — були спокійні, але пронизливі. Він не посміхався, лише пильно дивився на неї, а його погляд був важким і змістовним, наче він знав про неї більше, ніж вона сама.
Лія зупинилася за кілька кроків, різко переводячи подих.
"Ви тут нова", — сказав він глибоким, розміреним голосом, що лунав, як тихий гуркіт каменю, що котиться з гори. В його мові не було поспіху, лише вага і впевненість. "Не варто ходити так далеко у ліс. Ліс тут не завжди радий чужим."
Лію вразила не його зовнішність, хоча він був неймовірно вродливий, а його манера мови — він говорив, як старий мудрець, а не як її ровесник, яким, судячи з його віку (двадцять з невеликим), він мав би бути.
Вона несміливо стиснула в руці знайдений оберіг. Вона відчула, як її міська броня спадає, залишаючи її вразливою.
"Я... я трохи заблукала. Ви місцевий?" — Лія намагалася, щоб її голос звучав рівно, але в ньому відчувалася нервова дрож.
Він повільно кивнув. На його обличчі не з'явилося жодної емоції, але в очах спалахнуло щось схоже на сумну поблажливість.
"Мене звати Святослав. І я знаю, що ви не просто заблукали. Я знаю, що ви знайшли."
Він кивнув на її стиснуту долоню. Лія зрозуміла: він бачив усе. Він бачив її зустріч з оленем, і, можливо, навіть відчував її видіння.
Відчуття загрози змішалося із підкоренням. Її відпустка, її спроба втекти від реальності, закінчилася, навіть не розпочавшись. Вона більше не була анонімним гостем. Вона була знайдена.
"Тоді скажіть, Святославе," — Лія підняла своє підборіддя, її сірі очі зустріли його кришталевий погляд. — "Що я знайшла? І що це означає?"
Він зробив крок до брами, і скрип дощок прозвучав загрозливо.
"Це означає, що Відлуння вас обрало. І що ви не самі у цьому домі. Це не просто хата. Це сховище роду. Вашого роду. Моїм завданням є слідкувати за тим, щоб те, що сховано, залишалося схованим."
Його голос став тихішим, але ще більш вагомим. Лія відчула, як тіні згущуються навколо них, незважаючи на денне світло.