Глава 10. Протокол «Гідра»

На таймері безжально миготіли останні 80 секунд. За масивними дверима диспетчерської я вже чув важкий металевий брязкіт і короткі команди — штурмова група «Кобри» готувала гідравлічний таран. Барнс на центральному моніторі різко підвівся зі свого крісла, його холене обличчя перекосилося від люті й несподіваного усвідомлення. Він зрозумів, що загнаний у кут звір не просто збирається вмирати, а готує фінальний аккорд.

— Ти нічого не зробиш, Варді! Ти в сталевій клітці, і ключ у мене! — кричав він, бризкаючи слиною в мікрофон, але я вже не слухав його істерику.

— Дивись і вчись, старий. Це називається «радикальні водні процедури». Безкоштовно для почесних членів корумпованої профспілки.

Мої пальці в шаленому темпі літали по клавіатурі пульта управління, вибиваючи дріб по клавішах. Я гарячково шукав ту саму яскраву піктограму, яку бачив на старих планах Маргарет — систему екстреного скидання ґрунтових вод. Шахта «Північна» була інженерним нахабством: побудована прямо над підземним руслом притоки Потомака, вона трималася лише завдяки каскаду надпотужних насосів, що цілодобово стримували тисячі тонн води від того, щоб перетворити ці тунелі на підводне царство мертвих.

Я ввів останню цифру коду, який мені дав Рік перед смертю: 4-8-15-16.

Екран спалахнув тривожним жовтим сяйвом: «УВАГА! АВАРІЙНЕ ЗАТОПЛЕННЯ РІВНІВ 4-9. ПІДТВЕРДИТИ?»

— Підтверджую, виродки. Сподіваюся, ви вчасно заплатили за лічильниками води, — процідив я крізь зуби і з усієї сили вдарив по клавіші «Enter».

Десь глибоко під моїми ногами, у самому фундаменті скелі, здригнулася земля. Це не був вибух — це був первісний стогін розірваного металу, що не витримав тиску стихії. Величезні гідравлічні засувки, які десятиліттями тримали річку в узді, розімкнулися.

На моніторах я побачив справжній апокаліпсис. Нижні рівні складу почали миттєво заповнюватися чорною, пінистою водою. Вона прийшла не потоком — вона обрушилася стіною, змітаючи все на своєму шляху. Важкі ящики зі зброєю, сріблясті блоки пластиду, найманці, що навіть не встигли злякатися — усе це миттєво перетворилося на хаотичне сміття, яке підхопила і закрутила некерована стихія.

— Що ти накоїв, божевільний?! — заверещав Барнс. На його особистому моніторі було видно, як вода вже під тиском проривається крізь вентиляційні решітки прямо в його розкішний кабінет.

60 секунд.

Я схопив свій заляпаний брудом плащ і одним точним ударом важкого металевого стільця вибив панорамне скло диспетчерської. Холодне повітря й шум води увірвалися всередину. Внизу, прямо під моїми ногами, ангар перетворювався на вируючий, смертоносний котел. Пластид, який я замінував, мав детонувати через хвилину, але вода вже почала коротити проводку детонаторів. Мені потрібен був не просто вибух — мені потрібен був колосальний поштовх, щоб вирватися з цієї пастки.

— Ну що ж, Максе, щиро сподіваюся, що за вісім місяців на нарах ти не забув, як плавати. Бо якщо ні — це буде дуже іронічний фінал для людини, яка все життя боїться застудитися.

І я стрибнув у безодню.

Падіння здавалося нескінченним. Я врізався в крижану, маслянисту масу води, і вона миттєво вибила все повітря з моїх легень. Темрява, холод і абсолютний хаос. Мене крутило й підкидало, наче в гігантській пральній машині. Поруч у вирі пролітали уламки дерев’яних ящиків і чиєсь бездиханне тіло в тактичному жилеті.

Раптом пролунав глухий, потужний підводний вибух. Частина пластиду все ж спрацювала під тиском. Ударна хвиля не спалила мене, вона спрацювала як велетенський поршень, штовхнувши масу води з такою силою, що я відчув, як мої ребра хрумтять, ледь не ламаючись. Це був той самий рятівний імпульс.

Вода знайшла свій вихід — той самий старий дренажний тунель, плани якого мені дала Марго. Мене засмоктало в цю вузьку бетонну горловину, наче в глотку розлюченого кита. Швидкість була божевільною, неконтрольованою. Я бився плечима об шорсткі стіни, відчуваючи, як по обличчю тече тепла кров, але не випускав із рук рукоятку «Беретти», яку дивом встиг загнати в кобуру перед стрибком.

Секунди злилися в одну нескінченну лінію болю, задухи та темряви.

А потім — раптова тиша. І холодні, байдужі зірки над головою.

Мене викинуло з бетонного жерла разом із тисячами галонів брудної води прямо в темні води Потомака. Я виринув на поверхню, жадібно, зі стогоном хапаючи ротом морозне повітря. На березі, за кілька сотень метрів вище за течією, велика шахта «Північна» буквально осідала. Величезні бетонні конструкції зсувалися в прірву, яку створила річка і мій відчайдушний вибух.

Я бачив, як скляний кабінет директора разом із частиною гранітної скелі повільно, але невідворотно занурюється в клекітливу безодню. Барнс, його поплічники, їхня дорога зброя і брудні секрети — усе це тепер назавжди належало річці.

Я вибрався на слизький, вкритий гострим камінням берег, весь тремтячи від шоку й лютого холоду. Одяг був важким, наче вилитим зі свинцю, тіло перетворилося на один суцільний синець. Я обернувся і подивився на далекі, спокійні вогні Вашингтона, що мерехтіли на горизонті.

Змія була мертва. Але я знав цей світ занадто добре: у ньому забагато темних тунелів, де в тиші можуть вирости нові голови.

Я дістав із кишені мокру, пожовклу візитку, яку колись, у хвилину слабкості, надрукував у дешевій типографії. Фарба розпливлася, але слова «Коли закон безсилий» все ще можна було прочитати під світлом місяця. Я всміхнувся розбитою, солоною від крові губою і повільно рушив у бік шосе.