Глава 9. Сповідь

Залишивши таймер неухильно відраховувати секунди внизу, серед смертоносних тонн пластиду та холодного заліза, я почав підйом по іржавих металевих сходах. Кожен мій крок по перфорованих сходах відгукувався порожнім, тривожним дзвоном, який миттєво губився в потужному гуркоті величезних вентиляційних шахт. Переді мною, наче капітанський місток примарного корабля, височіла засклена кабіна — колишній диспетчерський пункт шахти «Північна». Вона буквально висіла над ангаром на сталевих балках, нагадуючи спостережну вежу наглядачів у «Блекгейті», з якої завжди було зручно плювати в душі ув’язнених.

Я безшумно відчинив важкі двері, тримаючи «Беретту» на рівні очей. Повітря всередині було сухим, застояним і густо пахло озоном та перегрітою електронікою. Оператор — зовсім молодий хлопець у формі приватної охорони — не встиг навіть обернутися. Він лежав обличчям на пульті управління, розкинувши руки серед миготливих індикаторів. Під ним повільно розтікалася густа темна калюжа, а в потилиці зяяв акуратний, майже хірургічний отвір — характерний почерк «Кобри». Вони не залишали свідків, навіть тих, хто носив їхній шеврон і отримував від них зарплатню.

— Ну хоч хтось сьогодні не скаржиться на умови роботи, — пробурмотів я крізь зуби, обережно відсуваючи застигле тіло.

Я став на його місце, і моє обличчя вмить освітило мертвенно-холодне сяйво десятків моніторів. Це був справжній нервовий вузол усієї бази, цифрова павутина, що обплутала Олд-Рідж щільніше за колючий дріт. Камери транслювали все: бетонні в'їзди, затягнуті туманом, нескінченні тунелі та вантажний сектор, де зараз панувала паніка. Але мій погляд мертвою хваткою застиг на центральному моніторі. Він показував зображення з кабінету на верхньому рівні — колишньої резиденції директора шахти, оздобленої важким дубом.

Там, у глибокому шкіряному кріслі, спиною до камери, сиділа людина. Вона повільно, майже театрально повернулася, тримаючи в руці масивну склянку з бурбоном, у якому ліниво плавав лід. Коли м'яке світло настільної лампи вихопило його обличчя, мій внутрішній світ знову розлетівся на дрібні, гострі шматки. Це було набагато болючіше за будь-який фізичний вибух.

Це був Барнс. Шеф поліції Барнс. Людина, яка була моїм наставником, яка вчила мене відрізняти правду від професійної брехні. Той самий чоловік, який вісім місяців тому з удаваним сумом в очах видавав мені картонну коробку з особистими речами, коли мене з ганьбою вишвирнули з департаменту. Той, хто нібито пішов у відставку через раптову хворобу серця.

Але його серце було в повному порядку. Воно просто виявилося витесаним із холодного чорного граніту.

Поруч із ним, біля вікна, стояв чоловік у бездоганному італійському костюмі, чиє холене обличчя я бачив на кожній передвиборчій листівці штату. Грант, якого я так завзято переслідував, був лише дрібним пішаком, галасливою та дешевою ширмою. Барнс і його високопоставлені «гості» з Капітолію були справжніми архітекторами цього підземного пекла.

— Ти надто передбачуваний, Максе, — раптом пролунав спокійний, хрипкий голос Барнса з динаміків системи внутрішнього спостереження. Він дивився прямо в об’єктив камери, і мені на мить здалося, що він пропалює поглядом не екран, а моє власне понівечене сумління. — Ти завжди був кращим мисливцем у моєму відділі, Варді. Але мисливці рідко дивляться під власні ноги, коли бачать перед собою велику здобич.

— А ти надто живий як для людини з термінальною стадією хвороби серця, Барнс. Що допомогло — ранкова йога чи ти просто вирішив, що в пеклі, куди ти прямуєш, занадто спекотно?

Він повільно зробив ковток віскі й усміхнувся — тією самою батьківською, підбадьорливою усмішкою, якою він вітав мене після моєї першої успішно розкритої справи. Від цієї усмішки мене ледь не знудило прямо на пульт.

— Ти справді думав, що це ти полюєш на нас? Ні, Максе. Ми просто вивели тебе з гри на деякий час, щоб ти не заважав Гранту взяти потрібне крісло. А коли ти вийшов... ми самі «злили» тобі флешку через Ріка. Ми дозволили тобі повірити у свою велику перемогу, щоб ти, як вірний шукач, привів нас до останніх незадоволених і надто допитливих у цьому місті. Ти — наш ідеальний санітар.

Я мимохіть поглянув на сусідній монітор. Штурмовий загін «Кобри» вже блокував усі виходи з мого рівня. Вони не поспішали. Вони рухалися зі спокоєм професійних приборкувачів, які знають, що звір уже в клітці й тікати йому нікуди.

— Ти виконав свою роль до кінця, Максе, — продовжував Барнс, нахиляючись ближче до мікрофона. Його голос тепер звучав майже ніжно. — Ти очистив поле від дрібних гравців. Тепер ми побудуємо тут щось набагато масштабніше. А ти... ти залишишся тут, як вічний вартовий «Північної». Легендарний коп, що збожеволів і загинув під час «трагічного нещасного випадку». Твоє ім'я знову стане брудом, яким будуть лякати кадетів у академії.

На таймері під моїми ногами, показники якого дублювалися на одному з екранів через датчики тиску системи, безжально миготіли цифри: 01:45... 01:44...

— Барнс, ти забагато говориш. У в'язниці мене швидко навчили, що той, хто забагато базікає, зазвичай першим втрачає зуби в душовій. Але ти пішов далі — ти втратив совість. Хоча, дивлячись на твоє задоволене обличчя, її у тебе ніколи й не було в базовій комплектації.

Я стояв у пастці, оточений десятками екранів, на яких мої вороги вже святкували мій фінал. У роті з'явився гіркий присмак заліза. Барнс зрадив не просто мене, як напарника чи учня. Він зрадив усе, у що я вірив, кожну нічну зміну, кожну кулю, яку я прийняв за це місто. І саме це усвідомлення зробило мій наступний вибір дивовижно простим.