Глава 8. П’ятнадцять хвилин до нуля

Я прослизнув крізь вузьку щілину в масивних напіввідчинених гермодверях, і в ту ж мить на мене обрушився важкий, майже відчутний на смак запах, який я не сплутав би ні з чим іншим у світі. Це був специфічний коктейль із консерваційного збройового мастила, свіжої емалевої фарби на металевих ящиках та тонкого, їдкого аромату промислової вибухівки, що лоскотав ніздрі. Я опинився в самому серці логістики «Кобри» — на рівні, де державний закон закінчувався, поступаючись місцем ідеально впорядкованому хаосу, дбайливо упакованому в дерев’яну та сталеву тару.

Склад виявився колосальним ангаром, буквально вигризеним у монолітній скелі ще за часів «холодної війни». Тьмяні ртутні лампи під високим склепінням ледь розганяли густий морок, кидаючи довгі, ламані тіні на нескінченні ряди вантажних палет. Я рухався, наче безтілесна тінь серед тіней, завмираючи при кожному шурхоті вентиляції. Десь у глибині ангара глухо гарчав дизельний навантажувач, але тут, у секторі «Б», де зберігалися боєприпаси, панувала мертва, майже релігійна тиша.

Я підійшов до центральної секції, де штабелі ящиків височіли до самої стелі. На них красувалося офіційне маркування «Північної шахти», але під цупким брезентом, що приховував вміст від випадкових очей, я знайшов зовсім не відбійні молотки чи бурові коронки. Я обережно розітнув пакувальну плівку ножем. Рівні, сріблясті блоки пластичної вибухівки С4 лежали щільними рядами, нагадуючи плитки дорогого шоколаду в якійсь пекельній кондитерській. Поруч у запечатаних кейсах чекали свого часу детонатори, радіочастотні передавачі та нескінченні бухти вогнепровідного шнура.

— Ви хотіли влаштувати феєрверки для Вашингтона? — прошепотів я, дістаючи з тактичної кишені свій перший магнітний заряд. — Що ж, почнемо святкування трохи раніше графіка.

Мої пальці працювали швидко й механічно, незважаючи на легке тремтіння від надлишку адреналіну в крові. Я не був підривником-асом, але в особливому відділі розвідки нас вчили головному: як перетворити стратегічну будівлю на купу марного щебеню за лічені хвилини. Я обрав три ключові точки — масивні залізобетонні опори ангара, старі залізничні рейки-підпорки, що тримали на собі багатотонне склепіння шахти. Якщо вони «складуться», увесь цей рівень перетвориться на братську могилу, поховавши під собою і зброю, і всі докази існування «Кобри».

Я встановив основний заряд на центральну опору, ретельно обмотуючи його детонаційним шнуром, що нагадував тонку змію. Кожне клацання фіксатора, кожен поворот ключа відгукувалися в моїй голові гучним ударом молота по ковадлу.

«15:00» — виставив я на рідкокристалічному екрані електронного таймера. Цифри миттєво спалахнули тривожним червоним кольором, починаючи свій невідворотний, безжальний відлік.

П’ятнадцять хвилин — це ціла вічність, коли ти сидиш у камері «Блекгейта» і чекаєш на обід, і коротка мить, коли тобі треба встигнути втекти з-під сотень тонн гірської породи. Я майстерно з'єднав усі три точки детонації в єдиний ланцюг. Тепер імпульс від першого блоку викличе миттєву ланцюгову реакцію, яка перетворить цей склад на епіцентр локального землетрусу.

Я замаскував таймер клаптем брудного брезенту. Коли цей ангар злетить у повітря, весь Олд-Рідж відчує, як під ним здригається земля. Грант та його нові «друзі» думали, що вони вміло грають із вогнем, але вони не врахували одного факту: я вже згорів одного разу дотла, і тепер вогонь був моїм єдиним справжнім союзником у цьому холодному світі.

Я востаннє кинув погляд на цифри, що швидко танули: 14:20... 14:19...

— Твій хід, зміюка, — кинув я в порожнечу ангара, відчуваючи дивний приплив майже ейфоричного спокою.

Я розвернувся і стрімко побіг до крутих залізних сходів, що вели вгору, до заскленої диспетчерської кабіни, яка нависала над складом. Мені потрібно було не просто підірвати все це, мені потрібно було побачити їхні обличчя в той момент, коли їхній ідеальний світ почне розсипатися на атоми. Але я ще не здогадувався, що справжній вибух, який змінить усе, чекає на мене не на пороховому складі, а на мерехтливих екранах моніторів у диспетчерській. Там було дещо, чого не було в жодному звіті Маргарет.