Глава 7. Битва у пітьмі

Черга з пістолета-кулемета розсікла важке підземне повітря саме там, де секунду тому була моя голова. Кулі з вереском вгризалися в стару цеглу, вибиваючи фонтани гострих скалок та засипаючи мої очі їдким червоним пилом. У вузькому, замкненому просторі звук кожного пострілу не просто чувся — він фізично бив по барабанних перетинках, наче важкий молот по ковадлу, залишаючи в голові лише тонкий, свердлячий дзвін.

Я пірнув у каламутну воду, відчуваючи її крижаний, маслянистий дотик, що миттєво пропік одяг. Відкотився за невеликий виступ стіни, де стара кладка трохи випирала вперед. Ворог не зупинявся: він продовжував методично поливати вогнем мій кут, впевнений, що притиснув мене намертво до слизької стіни. Трасуючі кулі на мить вихоплювали з темряви клуби порохового диму та бризки води.

— Тобі немає куди бігти, Варді! Помреш у цьому підвалі, як старий щур! — вигукнув найманець. Його голос, спотворений луною та маскою, звучав металево й нелюдсько. Промінь його тактичного ліхтаря хаотично метався по стінах, з кожним спалахом наближаючись до мого укриття.

Але я вже не був там. Згідно з мікрофільмами Маргарет, прямо за моєю спиною, прихований за іржавою, вкритою шаром бруду решіткою, мав бути технічний лаз №4. Це була вузька вентиляційна шахта, збудована ще в шістдесятих для екстреного відведення метану з нижніх ярусів.

Я навпомацки намацав пальцями холодний, склизкий метал. Решітка трималася на одному лише чесному слові та десятиліттях наскрізної корозії. Один короткий, потужний ривок усім тілом — і метал із сухим хрускотом піддався. Я буквально втиснувся у вузьку трубу, здираючи шкіру на плечах об гострі краї іржі, саме в той момент, коли найманець, важко тупаючи берцями по воді, дійшов до мого попереднього сховища.

Він випустив ще одну коротку чергу в порожнечу, де ще хвилину тому була моя тінь. — Де ти, щуре? Виходь, я зроблю це швидко! — прошипів він, зупинившись лише за метр від мого лазу.

Через вузькі щілини в металі я бачив його силует. Він стояв до мене спиною, впевнений у своїй перевазі, і спокійним, професійним рухом почав перезаряджати свій пістолет-кулемет. Клацання затвора пролунало в тиші, як вирок. Це був ідеальний шанс. Але я знав: якщо я вистрілю зараз, гуркіт у цьому акустичному тунелі миттєво приверне увагу всієї групи зачистки. Мені потрібно було діяти тихіше. Обставини вимагали обійти його і вийти до центрального вузла зв’язку.

Я почав просуватися вглиб лазу. Труба була настільки вузькою, що кожен мій вдих здавався окремою перемогою над клаустрофобією, яка стискала легені не гірше за залізні стіни. Тут пахло застояною смертю, іржею та сухою хімічною пліснявою. Через десять метрів, які здалися мені кілометрами, лаз різко повернув вгору і вивів мене через оглядове вікно на вузький технічний місток, що височів під самою стелею основного тунелю.

Звідси я бачив усю картину, наче на долоні. Найманець розгублено стояв внизу, підсвічуючи потужним променем калюжі води та плями моєї крові, що залишилася на цеглі після мого стрімкого маневру. Він повільно повертався навколо своєї осі, шукаючи ворога, який щойно розчинився в повітрі.

Я повільно випрямився на містку, ігноруючи біль у роздертих плечах, і міцно перехопив «Беретту» обома руками. У цей момент промінь його прожектора випадково впав на мене знизу, малюючи мою велетенську, спотворену тінь на склепінчастій стелі тунелю.

— Подивися вгору, — тихо, майже пошепки промовив я.

Він різко закинув голову, його очі за склом маски розширилися від усвідомлення помилки, але мій палець на спусковому гачку був на частку секунди швидшим. Два сухі, приглушені постріли точно в центр грудей. Найманець здригнувся і важко повалився горілиць у воду. Чорна рідина навколо нього миттєво почала забарвлюватися в ще темніший колір у світлі його ж ліхтаря, що випав із мертвих рук і продовжував світити в стелю, наче маяк для привидів.

Я швидко спустився вниз по іржавій драбині, забрав його пістолет-кулемет HK MP5 та рацію, що закріплена на плечі. Вона тихо шипіла білим шумом, крізь який проривався тривожний голос: «Пост номер три, доповідайте. Ви взяли об’єкт? Чому була стрілянина? Прийом!»

Я натиснув кнопку передачі, але не сказав ні слова. Я просто стояв над тілом, важко й хрипко дихаючи прямо в мікрофон, дозволяючи їм почути лише звук води, що монотонно капає зі стелі. Нехай знають: смерть уже всередині їхньої системи. Вона не стукає у двері, вона приходить по дренажних трубах.

Звірившись із картою, я зрозумів, що перетнув межу. Попереду був «Сектор 7» — саме те серце підземної бази, де, згідно з відчайдушними даними Ріка Міллера, зберігався пластид. Годинник у моїй голові цокав дедалі гучніше. До офіційної інавгурації нового губернатора в столиці штату залишалися лічені години.

Я просувався далі, притискаючись до холодних стін, де іржаві труби ставали дедалі товстішими, а низькочастотний гул апаратів нагорі ставав майже відчутним на дотик. Повітря тут було важким, густим, насиченим запахом технічного мастила, паленої ізоляції та озону. Згідно з планами Маргарет, за цими залізними гермодверима, посиленими сучасними електронними замками, починався складський рівень. Тепер у мене був не лише ліхтарик, а й код Ріка: 4-8-15-16. Настав час перевірити, чи не збрехав мені вмираючий агент «Змії».