Глава 6. Вхід у пекло

Дощ, який у місті здавався лише прикрою дрібницею, тут, у лісах навколо Олд-Ріджа, перетворився на справжнє прокляття. Важкі краплі барабанили по даху моєї старої машини, коли я звернув із федерального шосе на розбиту ґрунтову дорогу. Колеса грузли в глибоких коліях, заповнених рідкою глиною, а фари вихоплювали з темряви стовбури сосен, що стояли щільною, ворожою стіною. Їхні голі віти дряпали метал, наче пальці мерців, що повстали з неглибоких могил, аби зупинити моє просування до серця «Північної».

Я зупинився на невеликій галявині, схованій за густим чагарником. Ліс навколо дихав вологою, гниллю та тривогою. Звіряючись із мікрофільмом Маргарет, який я закріпив на панелі приладів і підсвічував маленьким тактичним ліхтариком, я шукав потрібний орієнтир. Десь тут, за тридцять метрів на північ від залишків старої водонапірної вежі, що давно поросла сизим мохом і скидалася на кістяк велетня, мав бути вхід у забуту дренажну систему 1964 року.

Я заглушив двигун, і тиша, що запала, здалася мені ще загрозливішою за шум дощу. Вийшовши з машини, я відчув, як холодна вода миттєво просочила комір плаща. Перевірка спорядження була механічною, доведеною до автоматизму: обидві «Беретти» — у кобурах під пахвами, магазини повні, патрон у патроннику. Важкий ліхтарик «Maglite» — у ліву руку, ніж із зазубреним лезом — на пояс. Я був готовий до занурення.

Люк знайшовся не одразу. Він був похований під товстим шаром прілого листя, іржавого металобрухту та залишків колючого дроту. Масивна чавунна кришка з ледь помітним написом «Property of Old-Ridge Mining Co.» прикипіла до обода десятиліттями бездіяльності. Мені довелося використати масивний розвідний ключ як важіль, напружуючи всі м'язи спини. Із важким, нудотним скреготом, від якого, здавалося, здригнулися всі дерева в радіусі милі, кришка піддалася.

Зяюча чорна діра під моїми ногами дихнула сирістю, запахом застояної води та ледь вловимим металевим присмаком окисленої міді. Я почав спускатися вниз по слизьких, роз'їдених корозією сталевих скобах, що загрозливо хиталися під моєю вагою.

Тунель був вузьким, викладеним старою червоною цеглою, яка від постійної вологи стала майже чорною і слизькою, наче вкрита лоєм. Крижана вода сягала кісточок, вона пахла лугом та важкими хімікатами, що вимивалися з глибоких горизонтів шахти. Промінь мого ліхтаря розрізав густу темряву, вихоплюючи зі стелі товсті пучки кабелів, які звисали вниз покрученими зміями — символічне нагадування про те, хто тепер тут господарює.

— Ну ось ти і вдома, Максе, — прошепотів я сам до себе, аби хоч якось розігнати цей гнітючий спокій. Луна миттєво підхопила мій голос, рознісши його по вигинах колектора і перетворивши на зловісний, спотворений сміх десь далеко попереду.

Я йшов уже близько двадцяти хвилин, щоразу звіряючись із планом на розгалуженнях. Стеля ставала все нижчою, змушуючи мене йти у напівзігнутому стані, що відгукувалося ниючим болем у хребті. Стіни навколо почали дрібно вібрувати — десь нагорі, над сотнями тонн породи, працювали потужні роторні екскаватори та підйомники шахти «Північна». Я відчував цей низькочастотний гул кожною клітиною тіла; він тиснув на вуха, викликаючи легку нудоту.

Раптом я зупинився, наче вкопаний. Мої органи чуття, загострені до межі, вловили те, чого не повинно було бути в покинутому дренажі.

Попереду, за різким поворотом тунелю, на мить мигнуло бліде світло. Я миттєво великим пальцем вимкнув свій «Maglite» і притиснувся спиною до холодної мокрої цегли, вихопивши праву «Беретту». Тиша підземелля стала абсолютною, якщо не рахувати ритмічного, зводящого з розуму капання води зі стелі: кап... кап... кап...

А потім я почув їх. Кроки. Важкі, розмірені, по впевненому металевому настилу, що починався далі. Хтось йшов мені назустріч, не намагаючись ховатися, наче господар у власних володіннях. Промінь потужного тактичного прожектора раптово розрізав темряву, відбиваючись від води тисячами іскор.

— Я ж казав, що цей щур прийде саме цим шляхом, — пролунав грубий бас із характерним жорстким акцентом Східної Європи. — Ви, колишні копи, такі передбачувані. Завжди обираєте найбруднішу стежку.

Я завмер, відчуваючи, як піт стікає по скроні. «Кобра» знала про плани. Маргарет не була єдиною, хто мав ключі від архівів, або ж... або ж ці найманці просто виявилися розумнішими, ніж я сподівався, і перекрили кожну мишачу нірку.

З темряви, засліплюючи мене світлом, вийшов чоловік у повному тактичному екіпіруванні кольору «антрацит» з укороченим пістолетом-кулеметом у руках. Його обличчя приховувала чорна балістична маска, але очі крізь прорізи світилися холодною, професійною впевненістю вбивці, який не знає сумнівів.

— Макс Варді. Самозваний герой Олд-Ріджа, — він презирливо сплюнув у каламутну воду під ногами. — Твій шлях закінчується тут, у цьому лайні. Ти навіть не уявляєш, наскільки великим є те, у що ти встромив свій ніс.

Я не став чекати, поки він закінчить свій пафосний монолог. У таких місцях розмови — це лише спосіб відтягнути неминуче. Коли він ледь помітним рухом почав піднімати дуло своєї зброї, я вистрілив першим, орієнтуючись на джерело світла.

Глушник видав коротке, сухе «пхик», і куля 9-го калібру вибила хмару червоного цегляного пилу поруч із його головою. У вузькому, замкненому просторі тунелю зав’язався запеклий бій, де кожен рикошет від напівкруглої стелі міг стати фатальним, а темрява була водночас і єдиним союзником, і найгіршим ворогом.