Глава 5. Нічні спогади

Ніч у мотелі «Синій неон» тягнулася повільно, наче густа відпрацьована олива. Кожне миготіння несправної вивіски за вікном кидало на стіни кімнати блакитні тіні, які здавалися мені привиддями минулого. Я сидів на підлозі, розстеливши на брудному ковроліні старий рушник. Це була єдина чиста зона в цьому кублі, мій імпровізований вівтар війни.

Перед собою я розклав дві «Беретти». У в’язниці я часто заплющував очі й уявляв цей процес — холод металу під пальцями, сухе клацання механізмів, запах збройового мастила. Тепер це було реальністю. Я розбирав пістолети до останнього гвинтика, перевіряючи кожну пружину. У моїй ситуації осічка означала не просто поразку, а квиток в один кінець у канаву Олд-Ріджа.

Спогади накочували хвилями, синхронно з тріском неону.

Я згадав Маргарет. Десять років тому ми сиділи в такій самій напівтемряві, але тоді в повітрі пахло не смертю, а молодістю і надією. Вона була тією, хто розумів мою одержимість роботою, моє небажання повертатися додому до світла. Маргарет кохала вовка, а я намагався стати домашнім псом заради Джини. Я вибрав «правильне» життя, вибрав світлі стіни і сімейні вечері, але в результаті втратив усе. Маргарет була права: я ніколи не вмів зупинятися. Можливо, гниль Олд-Ріджа була в мені самому, і тому я так прагнув випалити її в інших.

Я взяв патрон і покрутив його перед очима. Маленький шматочок свинцю та міді — ось і все, що залишилося від мого правосуддя.

Потім прийшов образ Ріка. Напарник, який став зрадником, а потім — жертвою власної страховки. Його слова в барі «Забой» про доньку і пакгауз стояли в мене у вухах. Грант знав, на які важелі тиснути. Він не просто купував людей — він ламав їхній хребет, змушуючи вибирати між честю і тими, кого вони люблять. Я ненавидів Ріка за його слабкість, але в цю ніч, дивлячись на свої зашкарублі від в’язниці долоні, я відчував до нього щось схоже на жаль. Ми обидва були інструментами, які викинули, коли ми затупилися.

Близько третьої ночі я почав споряджати магазини. Один за одним, патрони з тихим металевим звуком ставали на місце. Сімнадцять у магазині, один у патроннику. Два пістолети — тридцять шість шансів змінити хід історії.

Я встав і підійшов до вікна. Дощ припинився, залишивши по собі лише вогкий туман. Місто виглядало порожнім, але я знав, що «Змія» десь там, перегруповується після мого фальшивого повідомлення. Вони зараз біля госпіталю, чекають на привида, поки привид готується зайти до них через чорний хід.

Я подивився на годинник. Четверта ранку. До зустрічі з Маргарет залишалося дві з половиною години. Я відчував, як адреналін починає витісняти втому. Сон був розкішшю, яку я не міг собі дозволити.

— Ну що ж, — прошепотів я, перевіряючи, як ножі сидять у піхвах на поясі. — Подивимося, наскільки глибока ця нора.

Я вимкнув світло, залишаючи кімнату в полоні передсвітнього мороку. У кишені плаща важкою вагою лежали «Беретти». Я був готовий зустріти світанок, який для когось в Олд-Ріджі стане останнім.

Я виїхав зі стоянку мотелю о п’ятій тридцять. Ранок був сірим, наче попіл, а місто все ще борсалося в обіймах брудного туману. Я вибрав обхідний маршрут через промислову зону, уважно стежачи за дзеркалом заднього виду.

Саме там я його помітив.

Темно-сірий седан «Додж» тримався на відстані двох кварталів. Він не вмикав фар, ковзаючи крізь туман, наче привид. Коли я повернув на перехресті без сигналу, «Додж» повторив маневр через п’ять секунд. «Кобра» не проковтнула мою наживку з госпіталем цілком — вони залишили шукачів у місті.

Я не міг привести їх до Маргарет. Це була б її смерть.

Я різко натиснув на газ, влітаючи у вузький проїзд між складами, і за мить вимкнув двигун, причаївшись за іржавим контейнером. Седан пролетів повз, шини прошелестіли по мокрому асфальту. Я зачекав хвилину, відчуваючи, як серце б’ється в ребра, наче спійманий птах, а потім розвернувся і поїхав у протилежний бік, заплутуючи сліди через мережу провулків.

О шостій тридцять я був біля заднього входу управління кадастру.

Будівля нагадувала бетонну фортецю. Маргарет стояла біля важких залізних дверей, нервово перебираючи пальцями ремінець сумки. Поруч, біля головного входу, нудьгував охоронець із кавою, ліниво поглядаючи на монітори.

Я зупинив машину в сліпій зоні камер і вислизнув із салону.

— Ти запізнився на дві хвилини, — прошепотіла вона, коли я підійшов. Її обличчя було блідим, а під очима залягли глибокі тіні. — Я мало не пішла.

— Мав хвіст. Довелося скинути, — я озирнувся, перевіряючи периметр. — Плівки у тебе?

Вона озирнулася на двері, за якими почувся звук кроків — зміна охорони почала обхід. Маргарет швидко просунула руку в сумку і витягла невеликий тубус, обмотаний чорною плівкою. — Тут усе. Дренаж, вентиляція, старі штреки. Максе, охоронець на центральному посту щойно отримав оновлення списків... Вони шукають витік. Хтось уже зрозумів, що до архіву заходили.

В цей момент двері за її спиною відчинилися. — Маргарет? Що ви тут робите так рано? — голос молодого охоронця пролунав різко, як постріл.

Вона застигла, але миттєво взяла себе в руки. — Забула ключі від кабінету вчора, Джо. Мусила зайти раніше, щоб підготувати звіт для мера, — вона витончено всміхнулася, блокуючи йому огляд на мене своєю спиною. — А цей джентльмен просто допоміг мені підняти розсипані папери.