Глава 4. Старі гріхи

Мені потрібна була допомога людини, яка вміє зберігати секрети так само надійно, як іржаві сейфи на дні океану, і має доступ до закритих полиць, де десятиліттями осідає пил забутих гріхів цього міста. Я знав лише одну таку людину, але сама думка про зустріч із нею викликала в роті металевий присмак тривоги. Це було схоже на прогулянку мінним полем, яке я власноруч замінував років десять тому, а потім викинув карту розстановки детонаторів.

Маргарет. Колись вона була моїм повітрям і моїм персональним пеклом. Вона працювала — і, як з'ясувалося, досі працює — в управлінні кадастру та міського планування. У часи, що передували моєму «зразковому» шлюбу з Джиною, ми з Марго ділили на двох не лише тісну зйомну квартиру з видом на цегляну стіну, а й найтемніші таємниці міської адміністрації. Вона була моєю коханкою, моїм найнадійнішим інформатором і єдиною жінкою, яка бачила мене справжнім — без блискучого поліцейського значка, без цинічної маски героя та без бронежилета, що захищав лише від куль, але не від розчарувань.

Я чекав на неї в барі «Туманний берег» — закладі на набережній, де ніхто не ставить зайвих запитань, а світло настільки тьмяне, що обличчя відвідувачів розмиваються в сутінках, перетворюючись на безликі тіні. Тут пахло дешевим джином і солоною водою, що просочувала старі дошки підлоги.

Вона прийшла рівно о восьмій. Пунктуальність була її релігією. Та сама виклична хода, від якої колись перехоплювало подих, і той самий ледь вловимий аромат дорогого тютюну, змішаний із жасмином.

— Макс Варді... — вона сіла навпроти, не знімаючи великих сонцезахисних окулярів, попри те, що в барі панувала напівтемрява. — Я чула про твій тріумф у суді. Думала, ти або вже десь мертвий, або став святим мучеником після того, як тебе виправдали. Але подивися на ці руки, Максе. Ти все ще в лайні по самі лікті, любий. Твої нігті пам’ятають бруд Олд-Ріджа краще за будь-якого детектива.

— Святість мені ніколи не личила, Марго. Німб занадто сильно тисне на віски й заважає носити мій улюблений капелюх.

Вона нарешті зняла окуляри, і я побачив у її очах знайомий вогник — небезпечну суміш інтелектуальної іронії та глибокої, добре вистояної гіркоти. Я не став витрачати час на порожню ввічливість, ми обидва знали, що я прийшов не за спогадами.

— Мені потрібні плани комунікацій під шахтою «Північна», Марго. Не ті яскраві схеми для інвесторів, а старі горизонти, штреки й дренажні системи, які офіційно законсервували ще до того, як Грант почав будувати свою імперію на кістках шахтарів.

Маргарет гірко засміялася, і цей звук був схожий на дзвін тонкого кришталю, що розбивається об бетонну підлогу. — Ти зовсім не змінюєшся, Максе. Жодного «привіт», жодного «ти маєш чудовий вигляд», навіть якщо це брехня. Одразу до справи, як голодний пес до кістки. Ти хоч трохи розумієш, про що просиш? Ці документи давно під грифом «Тільки для службового користування». Вони не валяються у мене на столі поруч із кавою. Їх перенесли в закритий фізичний архів «Сектору Б» після того, як Грант почав свою велику гру з нерухомістю та відходами.

Вона запалила тонку сигарету, і сизий дим поплив між нами, вибудовуючи напівпрозору стіну. — Я не можу просто піти й взяти їх посеред дня. Зараз вечір, будівля на подвійній сигналізації, а будь-які цифрові копії миттєво відстежуються IT-відділом, який тепер контролюють люди в дуже дорогих костюмах. Ти вже підставив мене один раз, Максе. Десять років тому, коли пішов до Джини, не сказавши мені ні слова, залишивши лише записку на кухонному столі. Тепер ти хочеш, щоб я ризикнула своєю кар’єрою і свободою заради твоїх нових «шляхетних» пригод?

Я нахилився ближче, так, що відчув тепло її шкіри й відлуння того самого жасминового парфуму.

— Марго, в Олд-Ріджі з’явилися нові гравці, набагато гірші за Гранта. «Дунайська кобра». Це не просто банда, це хірурги від тероризму. Якщо я не зайду до них з тилу через забуті тунелі, вони перетворять цей штат на величезну бійню вже наступного тижня. У мене немає часу на офіційні запити, які все одно ніхто не задовольнить.

Маргарет мовчала довгу хвилину, зосереджено розглядаючи вогник своєї сигарети. Її обличчя в тьмяному червоному світлі бару здавалося застиглою мармуровою маскою.

— Слухай мене уважно, бо повторювати не буду, — нарешті тихо промовила вона, дивлячись мені прямо в очі. — Архівний сектор «Б» відкривається рівно о шостій ранку для технічної перевірки. У мене є вікно рівно в п’ятнадцять хвилин, поки охорона змінюється на посту, а центральна система реєстрації оновлює базу даних. Я спробую витягнути мікрофільми кінця шістдесятих. Там мають бути первинні плани дренажної системи, що з’єднує нижні горизонти шахти зі старою, нині покинутою залізничною гілкою.

Вона зробила довгу, останню затяжку і випустила дим мені в обличчя, наче кидаючи виклик. — Чекай мене біля заднього входу управління, там, де розвантажують пошту, о шостій тридцять. І Максе... якщо я побачу там хоч одну поліцейську мигалку, підозрілу машину або «хвіст», я знищу ці плівки швидше, ніж ти встигнеш вимовити своє перше вибачення.

— Я буду один, Марго. Обіцяю. Ніяких значків, ніяких федералів. Тільки я і мої старі гріхи.

— Твої обіцянки вартують не більше, ніж акції «Титаніка» в день його відплиття, — кинула вона, різко підводячись і гасячи сигарету об край попільнички. — Але я, на своє нещастя, досі не навчилася тобі відмовляти. Це мій персональний проклятий дар, Варді. Користуйся, поки я не передумала.