Глава 3. Приманка для змії

Мотель «Синій неон» повністю виправдовував свою назву. Це було місце, куди приходять або помирати, або грішити, і зазвичай обидва процеси супроводжувалися запахом дешевого дезінфектора та запліснявілих шпалер. Я не планував ні того, ні іншого, але життя — штука мінлива, особливо коли ти перейшов дорогу найманцям із татуюваннями плазунів. Величезна літера «N» на вивісці над вікном час від часу замикала, видаючи сухий електричний тріск, ніби намагалася вивчити азбуку Морзе, і тоді кімната номер 14 занурювалася в благодатну темряву, щоб за мить знову спалахнути отруйно-блакитним світлом. Це нагадувало допит, який влаштовував мені сам всесвіт, висвітлюючи кожну зморшку на моєму втомленому обличчі.

Я зачинив двері на всі засуви й підсунув важке обшарпане крісло до входу. Старі звички не вмирають — вони лише стають гострішими, як заточка у в'язничній камері Олд-Ріджа. Тут, у тиші мотелю, кожен шурхіт за стіною здавався кроком ката.

Я розклав трофеї на запиленому ліжку, вкритому покривалом кольору пізнього каяття. Дві «Беретти» з глушниками. Важкі, холодні, професійні. Закон каже, що мені їх не можна. Але закон зараз, мабуть, міцно спить у своєму теплому ліжку, а я — ні. Коли мої пальці торкнулися воронованої сталі, я відчув дивний, майже хворобливий спокій. Закон заборонив мені володіти зброєю після того, як федерали повісили на мене всіх собак світу, але цей світ давно перестав грати за правилами, які він сам же і проповідував на недільних службах.

Я витяг сім-карти з телефонів найманців. Один із пристроїв був заблокований складним графічним ключем, але на другому сповіщення спливали швидше, ніж я встигав їх читати. Я дістав свій старий ноутбук — єдину річ, яку не встигли конфіскувати федерали під час обшуків, бо я заховав її в морозилці під пакунком замороженого шпинату, який ніхто в здравому глузді не став би чіпати.

— Подивимося, на якому короткому повідці ви тримали своїх псів, — прошепотів я, підключаючи пристрій через зашифрований проксі-шлюз.

У пам'яті телефону виявився закритий месенджер із подвійним шифруванням. Листування було лаконічним, як наказ про розстріл на світанку: геомітки, час, кодові назви вантажів («Свинець», «Тінь», «Озон»). Але найбільше мене зацікавив останній контакт під псевдонімом «Дресирувальник».

— Так-так, подивимося, хто тут у нас «Дресирувальник». Сподіваюся, він видає печиво за добре виконану роботу, а не просто кулю в потилицю, — буркнув я під ніс, відчуваючи, як азарт мисливця починає витісняти втому.

Раптом телефон завібрував у моїй руці. Екран спалахнув білим, розрізаючи блакитне сяйво кімнати, наче спалах від пострілу.

«Об’єкт ліквідовано?» — запитання висіло в повітрі, як зашморг, що чекає на свою шию.

Я зробив глибокий вдих. Мені потрібно було не просто виграти час, а змусити їх смикатися, змусити робити помилки. У цій грі перемагає той, хто контролює хаос, а не той, хто від нього ховається. Я почав набирати відповідь, імітуючи стиль найманця — сухо, грубо, з вивіреним відтінком паніки, яку професіонали зазвичай приховують до останнього:

«Проблеми. Об’єкт пішов до Сари. Він знає про госпіталь. Ми втратили одного на парковці. Потрібна підтримка в секторі Б. Чекаємо».

Відповідь прийшла миттєво, наче вони тільки й чекали приводу натиснути на гачок: «Усі в госпіталь. Зачистити свідка і Варді. Без свідків. Гроші після підтвердження».

Я відкинув телефон на матрац. Рибка ковтнула гачок разом із грузилом. Поки вони стягуватимуть свої основні сили до госпіталю — де на них чекатиме вкрай неприємний сюрприз у вигляді посиленої федеральної охорони та спецназу, якого я щойно «випадково» попередив анонімним дзвінком через таксофон біля в’їзду — у мене з’явилося вікно. Коротка, дорогоцінна година тиші, щоб перегрупуватися і завдати удару там, де вони його не чекають.

Натиснувши «відправити» на заздалегідь підготовленому повідомленні для Сверчка, я відкинувся на стілець, що скаржився на життя під моєю вагою.

— Ну ось. Тепер у госпіталі буде аншлаг, а у мене — година спокою. Якщо пощастить, вони ще й за парковку на тому світі заплатять.

Я підійшов до розбитого дзеркала над умивальником, де вода капала з ритмом метронома. Звідти на мене дивилася людина, яку я ледь впізнавав. Обличчя вкрите свіжими саднами, погляд — холодний, як у вовка, що надто довго сидів у пастці й нарешті перегриз залізний дріт. Я витер кров із губи паперовим рушником і почав методично споряджати магазини.

Клацання патронів, що ставали на місце, було єдиною музикою, яку я хотів чути цієї ночі. Кожен рух був відточений роками служби в розвідці й закріплений болючими місяцями виживання за ґратами, де помилка коштувала життя.

Я не просто готувався до бою. Я готував похорон для «Змії». Я знав, що цей мотель може стати моєю останньою зупинкою, але «Синій неон» продовжував мигтіти крізь туман, висвітлюючи мій єдиний шлях — у саму темряву шахти «Північна». Я перевірив запобіжник «Беретти», сховав її під куртку й вийшов у дощ, залишивши блакитне сяйво позаду. Моя війна перейшла у фазу активної дезінфекції.