Глава 2. Залізна тиша

Залізничне депо на околиці міста вночі нагадувало кладовище металевих велетнів, що вимерли мільйони років тому. Іржаві вагони стояли під проливним дощем, наче скелети, а холодне світло поодиноких прожекторів ледь пробивалося крізь туман, малюючи на мокрому бетоні довгі, викривлені тіні. Я знайшов зміну Лео в затертій побутівці — металевому контейнері, що здригався від кожного удару вітру. Всередині пахло мазутом, мокрим сукном і таким дешевим тютюном, що мої легені миттєво подали рапорт про відставку.

Троє чоловіків сиділи навколо старого електрочайника. Їхні обличчя, порізані зморшками та багаторічним вугільним пилом, здавалися висіченими з каменю.

— Хто хоче поговорити про Лео? — запитав я, без зайвих церемоній кидаючи на засалений стіл накладну.

Старий вантажник із посіченими пальцями подивився на мене так, ніби я щойно попросив у нього позичити нирку для вечірньої прогулянки. Його очі зблиснули з-під козирка брудної кепки.

— Йди звідси, хлопче. Поки ноги тримають. Допитливі в цьому депо довго не живуть, вони зазвичай закінчують під колесами нічних маневрових тепловозів.

— Дивно, — хмикнув я, витираючи дощову воду з обличчя. — А я якраз збирався дожити до пенсії. Хоча з такою роботою моя страховка, мабуть, написана на туалетному папері в один шар.

Вантажник важко зітхнув і кивнув своїм напарникам. Ті мовчки вийшли, залишивши нас наодинці з гудінням старого чайника.

— Ті вагони... — почав він пошепки, — їх не можна було відкривати. Це було табу, скріплене кров’ю.

— Хто їх супроводжував? — я підійшов ближче, ігноруючи ворожі вібрації, що йшли від стін.

— Не наші. Хлопці в шкіряних куртках, з кам’яними обличчями та татуюваннями змій на шиях. Вони не залізничники, хлопче, вони — м’ясники, що звикли різати живу плоть. Коли Лео випадково зазирнув всередину одного з ящиків, вони навіть не ховалися. Сказали йому в обличчя, що це «замовлення для нових друзів зі столиці», і порадили замовити собі труну заздалегідь.

Коли він згадав про хлопців із татуюваннями змій, я зрозумів, що це не просто вулична банда. Це був масштабний ребрендинг. Новий логотип — стара, добре знайома гниль.

************************

Військовий госпіталь під посиленою охороною федералів — останнє місце на землі, де я хотів би опинитися. Тут пахло стерильністю, яка не могла приховати запах смерті. Але Рік Міллер був єдиним, хто знав гниле нутро цієї схеми зсередини, бо сам колись був її частиною.

Він лежав у палаті з подвійними заґратованими вікнами. Апарат моніторингу серця вистукував монотонний ритм, який до біса дратував і дивним чином збігався з моїм пульсом. Рік виглядав блідим, майже прозорим, але очі... очі були все тими ж, хижими, як у вовка, що потрапив у капкан.

— «Змія», Ріку. Що це за нове лайно в нашому районі? — запитав я замість привітання, сідаючи на край його ліжка.

Рік важко закашлявся, притискаючи тремтячу руку до забинтованих грудей, де під білою марлею ховався слід від кулі. — «Дунайська кобра»... Це елітні найманці з Східної Європи, Максе. Професійні диверсанти. Грант був для них лише зручним прикриттям, місцевим завгоспом. Тепер, коли він у клітці, вони працюють напряму з кимось із «верхів». Дуже високих верхів. Ті ящики в Олд-Ріджі — це лише верхівка айсберга. Вони готують велику поставку пластиду для теракту в день інавгурації нового губернатора. Місто злетить у повітря, а вони отримають свій гонорар.

— Хто їхній новий куратор? — Я не знаю імені... — Рік схопив мене за руку, його пальці вп’ялися в мою шкіру. — Вони спілкуються через зашифровані канали. Але я знаю код доступу до їхнього польового термінала на шахті «Північна». Запиши: 4-8-15-16. Але не йди туди один, Максе. Це вже не поліцейські ігри з порушниками. Це справжня війна без правил.

Я вийшов із госпіталю, відчуваючи, як повітря навколо густішає, стаючи важким, мов перед грозою. Тінь відокремилася від вологої цегляної стіни якраз тоді, коли я дістав ключі від своєї старої машини.

Їх було троє. Професіонали. Жодних зайвих розмов, жодних кіношних погроз. Коли перший пішов на мене з ножем, я встиг лише подумати: «Хлопці, ну я ж тільки-но забрав піджак із чистки». Другий вже технічно заходив з флангу з важким свинцевим кастетом. У мене не було під рукою «Глока», але в правиці був важкий металевий ліхтарик «Maglite» — солідна заміна дубинки в умілих руках.

Удар ножем пройшов у міліметрах від мого плеча, розрізавши лише повітря. Я різко крутнувся на п'ятах, б'ючи ліхтариком точно в колінну чашечку першого. Хрускіт роздробленої кістки розірвав нічну тишу, і нападник звалився з коротким зойком. Другий встиг дістати мене кастетом по ребрах — знайомий, тупий біль, який лише додав мені правильної люті.

— Ой, це було вкрай нечемно, — прохрипів я, вбиваючи лікоть йому в щелепу з розвороту. — Мій терапевт каже, що я маю уникати стресових ситуацій, але ви, хлопці, просто не залишаєте мені іншого вибору.

Третій застиг на мить, виймаючи пістолет із глушником із внутрішньої кишені. Але він запізнився на цілу вічність. Я вже був у русі. Важкий чобіт влучив йому точно в пах, а наступний блискавичний удар ліхтариком у скроню вимкнув йому світло остаточно.

Я стояв, важко дихаючи, і дивився на тіла, що корчилися на мокрому асфальті. На шиї одного з них, прямо під щелепою, я побачив те саме татуювання — змію, що кусає власний хвіст. Уроборос на службі вбивць.