Глава 4 і 5 Епілоги

Глава 4. Епілог. Ігор.

Ігор знову стояв біля вікна.

Позаду темнів напівзруйнований будинок, який став домом лише на півроку — але запам’ятався на все життя.

Він різко стрибнув униз — туди, де на нього чекав Михась. Підхопив хлопчика на руки й поніс до купи переляканих дітей, що тулилися одне до одного.

У голові шуміло.

Ще мить тому він відчував дивну роздвоєність реальності — ніби жив одразу в кількох світах. Але поступово це відчуття відступало.

Я вдома.

Я на своєму місці.

А майбутнє…

Майбутнє тепер буде вибором тих людей, що прокинулися.

Ігорю на плече лягла важка, але тепла рука.

— Повернувся, — сказав Микита Семенович. — І хлопчика знайшов. Я теж. Слава Богу, всі живі. А дім… дім відбудуємо, правда?

Він зітхнув і додав із простою впевненістю:

— Ми ж разом — сила.

— Так, Микито Семеновичу, — відповів Ігор.

І раптом відчув у душі щось нове — спокійну, міцну впевненість:

у нього попереду ціле життя.

Місто вже деокупували. Червона армія повернулася, німці відкотилися далеко. Попереду була відбудова. Навчання. Робота. Тиша після грому.

Війна колись скінчиться.

А через багато років народиться дівчинка.

Прекрасна. Смілива.

Олеся.

Його прапраправнучка.

А майбутнє лишиться з ним, як відлуння.

Глава  5. Епілог. Олеся.

Олеся знову стояла посеред кімнати.

За вікном буяла осіння гроза — дощ бив у шибки, небо розрізали спалахи блискавок.

Струснувши головою, дівчинка підбігла до вікна й щільно зачинила його.

Двері тихо рипнули.

У кімнату зайшов тато.

— Олесю… усе добре? — запитав він. — Тобі не страшно?

— Ні, тату, — трохи хрипким голосом відповіла вона. — Уже ні.

Він уважно подивився на доньку.

— Ти якась задумлива сьогодні.

Олеся помовчала, а потім сказала тихо, але впевнено:

— Я тепер точно знаю, що є рід. І є пам’ять роду.

— Про що ти, доню? — усміхнувся тато.

— Ти мені не повіриш, якщо я розповім.

Він присів поруч.

— Значить, це буде казка, — сказав м’яко. — Ти ж знаєш, я під час грози теж не дуже можу спати.

— Знаю, — усміхнулася Олеся.

Вони вмостилися на підлозі біля ліжка.

І Олеся почала розповідати — своїй найріднішій людині — про подорожі, людей, страх і надію. Про вибір. Про те, як важливо прокидатися.

Тато слухав мовчки.

— Ну й уява в тебе, — нарешті сказав він із теплою усмішкою. — А я думав, що в мене росте майбутня айтішниця.

— Та це правда! — обурилася Олеся.

Він зітхнув і обійняв її за плечі.

— Доню, у кожного своя правда. Для мене нехай це буде казка. Повірити мені в таке важко… але я точно знаю одне: ти б мене не обманювала.

Він притис її до себе.

І Олеся відчула знайоме тепло й безпеку.

Так.

Тато має рацію.

Нехай майбутнє лишається в майбутньому.

А в неї попереду — ціле життя.

Навчання.

Робота.

І підтримка родини.

А майбутнє лишилося лише тихим відлунням.

Книга завершена. Дякую , що були зі мною весь час. Мені цінна ваша думка. Напишіть у коментарі що сподобалося/ не сподобалося. Що зачепило чи вразило. І чи залишив роман у вас якісь почуття?