Глава 2. Зустріч з родиною Глава 3. Зустріч з родом

Глава 2. Зустріч з родиною.

Данило йшов у дальній куток зали. Він знав, де його рідні. Саме той сектор зайняли відлюдники — їх поклали в капсули останніми. Він відчував тривогу, страх — що не впізнають, що відштовхнуть. Але відчував: має спробувати. Бо більше не може витримувати цієї самотності.

Ігор ішов поруч. Він відчував, що має підтримати… друга. Так — за цей час Данило став йому саме другом.

Нарешті Данило зупинився, ніби врізався в невидиму перешкоду.

Ігор обійшов його збоку.

Біля відкритих капсул сиділи люди: жінка, двоє дітей і чоловік.

І саме чоловік був найбільш схожий на Данила.

Іронія полягала в тому, що Данило виглядав його старшою копією.

— Мамо… — хрипко видихнув Данило.

І раптом опустився на коліна — ніби в нього вибили опору.

Жінка здивовано дивилася на нього.

Чоловік, що оглядав дітей, теж перевів погляд — і зблід.

— Сину… — видихнув він. — Як ти... постарів?..

Ігор із завмиранням серця дивився на цю сцену. Він поклав руку на плече друга, мовби кажучи: я тут… тримайся.

Данило не відводив погляду від рідних.

Нарешті жінка, похитуючись, підвелася і зробила крок до нього. Чоловік, притискаючи до грудей дітей — ніби боячись, що їх знову відберуть, — теж рушив уперед.

— Синку…

Жінка почала водити руками по його обличчю. Пальці торкалися зморшок, сивини, бороди.

Очі обох наповнилися слізьми.

— Ти не спав… — видихнула мати.

— Скільки часу минуло? — тихо спитав батько.

— П’ятдесят… — ледь чутно відповів Данило. — Я тепер старий. Але я зробив усе можливе... щоб ви прокинулися у світі, де ще є свобода.

Батько підійшов ближче.

І вони всі разом обійняли Данила.

Його братик і сестричка до кінця не могли усвідомити, що цей дорослий, бородатий чоловік — їхній брат, який за їхніми відчуттями старший лише на кілька років.

Обіймав їх так, ніби боявся, що вони знову розчиняться у сні.

І раптом гвалт у залі перекрив гавкіт.

До Данила нісся Чарні.

— Овва… Невже той самий Чарні? — вигукнув батько.

Данило ледь усміхнувся крізь сльози.

— Ні… — тихо сказав він. — Але його нащадок.

Пес підбіг, радісно гавкаючи, і ткнувся мордою в руку батька Данила — ніби теж упізнав того, кого чекав усе життя.

Глава 3.Зустріч роду

Ігор зрозумів, що він тут зайвий. Глибоко вдихнувши, почав озиратися, шукаючи очима Олесю.

Те, що він побачив, його шокувало.

Багато хто обіймав рідних. Але були й ті, хто забився під капсули і, охопивши себе руками, хитався з боку в бік, міцно заплющивши очі.

Що з ними?.. — майнула думка.

І тоді він побачив Олесю.

Вона стояла посеред зали й розгублено озиралася.

Мене шукає, — усвідомив він.

Він махнув рукою. Кричати не мало сенсу — гул натовпу був надто гучним.

Олеся помітила його й швидко підійшла.

— Ти знайшла її родину? — спитав він.

— Ні, — хитнула вона головою. — Крізь цей хаос неможливо продертися.

І в цю мить вони обоє відчули щось дивне.

Ніби гнані невидимим покликом, рушили вперед уздовж ряду кріокапсул.

Поки не побачили високого чоловіка, який обіймав дітей. Поруч стояла відкрита капсула з мертвим тілом жінки.

Олеся зупинилася, наче налетіла на невидиму стіну.

Жінка була чимось схожа на неї — але старша. Висока, білява.

Олеся відчула холод, що пробіг спиною.

Це була Кара.

— Але ж… — вона озирнулася на Ігоря. — Вона ж жива. Ми ж із нею говорили…

Ігор стис її руку.

Чоловік сидів біля капсули, дивлячись на тіло дружини. Він усіма силами намагався закрити його від дітей.

Почувши голоси, різко обернувся.

— Як… жива? — вигукнув він. — Ви ж самі бачите…

І тихіше додав:

— Звідки ви її знаєте?

— Ми… — почав Ігор і запнувся.

Як пояснити все цьому чоловікові?

Виручила Олеся.

— Ходімо он до того екрана, — вона махнула рукою в бік світлої постаті. — Вона сама пояснить.

— Хто? — чоловік почав озиратися.

— Ходімо, — твердо сказав Ігор. — Вона вас кликала.

Чоловік здригнувся.

— Ні… її немає… Цього не може бути…

— Будь ласка, — м’яко сказала Олеся. — Вона жива. Але в системі. Ви самі побачите.

— Добре… — він різко підвівся.

Діти відсахнулися.

— Ходімо, — уже лагідніше сказав він їм.

Дівчинці було років тринадцять, хлопчикові — близько десяти.

Він узяв їх за руки й повів подалі від капсули зі страшним вмістом.

Діти не вірили, що мама померла. Адже в капсулі померти неможливо.

Вони пробиралися крізь натовп дезорієнтованих людей — до екрана.

І раптом…

— Олег… — почулося з нього. — Я тепер тут. Це плата за те, що ви вільні.

Усі троє здригнулися.

Голос був водночас рідним — і чужим. У ньому проривалися металеві, штучні ноти.

— Як?.. — прошепотів він. — Чому?

— Я просто дуже вас люблю. Так сильно, що не змогла змиритися. Я прорвала віртуальний світ. Докричалася крізь віртуальний простір, крізь шари свідомості до наших предків. Діти поруч із тобою — мої предки. Вони прийшли з минулого, щоб звільнити нас. А я стала нашим майбутнім. Бо надалі я буду помічником у відродженні.

— Це… — Олег розгублено ковзав поглядом по обличчях — своїх і чужих. — Ти завжди говорила, що коріння — це важливо. Але я ніколи не думав, що все повернеться так…

Кара мовчала.

Лише дивилася на обличчя дітей, ніби поглядом гладила їх.

— Мої хороші… не бійтеся. Я не можу бути поруч із вами фізично. Але тепер я зможу приходити у ваші віртуальні світи. Зможу бути поруч. Бачити, як ви дорослішаєте. Допомагати порадами.

— Мамо… — хрипко сказав Мирослав. — Але ти нам потрібна тут…