Частина 3. Пробудження сплячих. Глава 1. Час прокидатися

Частина III. Пробудження сплячих

Глава 1. Час прокидатися

Зала наповнилася світлом — стало видно капсули.

Ряди. Сотні. Можливо, тисячі. Прозорі ковпаки, запітнілі від внутрішньої вологи. Люди в них лежали майже нерухомо, підключені тонкими кабелями до нейротерміналів.

Очі заплющені. Губи ледь тремтіли — ніби вони щось шепотіли уві сні.

— Боже… — прошепотіла Олеся. — Вони майже не змінилися…

Данило підійшов до найближчої капсули. Жінка всередині виглядала так, ніби просто заснула посеред життя — з укладеним волоссям, із легкою зморшкою на лобі.

На руці — обручка.

— Вона жива, — тихо сказав він і, не стримавшись, притулив долоню до скла.

Олеся нахилилася до консолі керування.

На екрані замість структурних схем світилися лише залишки коду — фрагменти, провали, збої.

— Тут є протокол безпечного пробудження. Кронус створював його для тестів… — вона ковтнула. — Але він пошкоджений. Вірус зруйнував частину логіки.

Ігор став поруч.

— Ми можемо запустити ручне пробудження. Але це ризик.

— Який?

— Деякі можуть не повернутися одразу. Вони пів століття жили в симуляції. Мозок не звик до тиші… до реальності.

Він подивився на неї довше, ніж зазвичай.

— Але вони матимуть шанс. А без нас — ні.

Олеся кивнула.

Вона глибоко вдихнула й почала вводити команду.

Усередині однієї з капсул

Темрява.

Далеке світло.

І голос, який колись був її власним:

«Пора прокидатися…»

Кришка піднялася з хрипким шипінням.

Першою розплющила очі дівчина років двадцяти п’яти. Її зіниці тремтіли, рухалися в різні боки — як у людини, що вперше бачить справжній світ.

— Де… я?.. — видихнула вона сипло.

Ігор підхопив її за плечі, щоб вона не впала.

— У безпеці. Ти вже не під контролем. Усе добре. Тебе звати…?

— А… я…

Вона запнулася.

— Я не пам’ятаю…

— І це нормально, — м’яко сказала Олеся. — Ти довго спала.

Одна капсула за іншою почала миготіти зеленим.

Люди відкривали очі.

Хтось плакав.

Хтось кричав.

Хтось просто сидів, стискаючи власні руки, ніби перевіряючи, чи це справді вони.

Одна жінка одразу почала шукати когось поглядом.

Чоловік, побачивши свою долоню, голосно засміявся — безумно, щасливо.

Старі виглядали молодшими за власні спогади.

А були й ті, хто з жахом забивався під капсули, обіймав себе й, заплющивши очі, вив від страху.

Данило стояв посеред цього хаосу й раптом усвідомив:

вперше за довгі роки він чує стільки людських голосів.

Не роботизованих.

Не цифрових.

Живих.

Олеся крадькома витерла очі.

— Ми встигли… — прошепотіла вона.

Слабкий голос із динаміка

Тиша ангару раптом змінилася тихим тріском.

Потім — ледве чутним шепотом:

— …люди…

Ігор різко обернувся.

На головному екрані, що досі мерехтів хаотичними лініями, з’явилася світла пляма. Вона поступово оформлювалася в жіночу постать.

— Кронуса більше немає. Точніше… ми тепер одне ціле.

— Я Кара.

— Ви нарешті звільнили мене. Але, на жаль, я більше не зможу обійняти своїх дітей. Це ціна за порятунок.

Олеся, Ігор і Данило мовчки слухали її.

— Як… — вичавила з себе Олеся. — То це ви нас покликали?

— Так. Я вас покликала.

Її голос здригнувся і став тихішим.

— Я більше не могла лишатися в капсулі. Моя свідомість розірвалася від болю, розпачу, провини… І змогла прорвати віртуальний простір. Але застрягла в системі. А тепер… я і Кронус стали одним цілим.

Світло її постаті здригнулося.

— Приведіть до екрану мою сім’ю. Вони десь серед цих людей… у цьому хаосі.

Данило опустив погляд.

— Я… теж хочу знайти своїх…

— Я з тобою, друже, — сказав Ігор, поклавши руку йому на плече.

Данило стис її у відповідь. Ніби мовчки сказав: «Дякую».

Олеся кивнула жінці на екрані.

— Я їх знайду.

І перевела погляд на величезний ангар, де сотні людей повільно повер

талися до реальності — до дихання... до болю.

Пробудження лише починалося.

Продовження в суботу